Газети, як відомо, без помилок не буває. Отож в одному з донецьких видань якось теж не догледіли. У привітанні відомому землякові, якого нагородили орденом, на сторінці з’явилася така назва відзнаки: «За услуги». Цікаво, що сам орденоносець, за словами редактора, не влаштовував жодних розбірок. Тільки й того, що жартома зауважив: мовляв, така назва більше відповідає дійсності.
Що ж, ставлення до численних нагород, якими, немов новорічні ялинки, прикрашені наші державні мужі, давно упереджене. Тим більш що й недавня історія нагородила нас переінакшеною приказкою: «Скажи, скільки маєш нагород, і я скажу, хто ти». Взяти, приміром, колоритного генсека, в якого колись збільшення «зірок» та інших відзнак означало пропорційно зменшення почуття міри та здорового глузду. Те саме стосується й сучасних керівних «хрестоносців», обвішаних нагородами, як реп’яхами. Тому відразу згадується влучне висловлювання Брехта: «Проклята та країна, яка потребує героїв!» А у нас таких он аж скільки! Понад 46 мільйонів. Бо Героєм України за певних умов життя, яке дедалі частіше називають виживанням, можна сміливо вважати буквально кожного мешканця України. Як тільки з’явиться на світ немовля, нехай відразу отримує разом із свідоцтвом про народження ще й указ про нагородження його найвищою відзнакою. Або замість орденської книжки є резон використовувати паспорт громадянина України.
А з подальшою процедурою нагородження теж, мабуть, усе зрозуміло. Прожив (проіснував) цілий рік у не зовсім підходящих для цього умовах — отримуй чергового і цілком заслуженого Героя. Тому візуально ми всі з вами здалеку трохи б нагадували пляшки з коньяком, де зірками теж позначають роки витримки. Досі б ходили і видзенькували вже «двадцятизірковими»!
А щоб наші керівники не загубилися на цьому геройському тлі, слід неодмінно запровадили спеціальні відзнаки для них особисто. Теж на «г». І не обов’язково «Грабіжник України» чи «Гендляр України». Бо он ще скільки підходящих епітетів та лаконічних характеристик: «Гальмо…», «Глум…», «Глитай…», «Грошолюб…». І само собою — «Ганьба України» та «Губитель України».
Крім цього, є резон подбати й про суперспеціальну нагороду — орден Чергового Прапора. І нагороджувати ним примусово тих столоначальників, яким абсолютно однаково, якого кольору прапор сьогодні над головою, — червоний чи синьо-жовтий. Керівні персони, які претендують на перші ордени Чергового Прапора, настільки відомі, що немає потреби зайвий раз згадувати їхні прізвища (особливо проти ночі). А ще відомішими вони можуть стати після встановлення на їхніх малих батьківщинах бронзових… Ні не погрудь, а… якби це делікатніше сказати? Коротко кажучи, скульптури мають зображувати ту частину тіла, яка намертво приклеєна до керівного крісла. Водночас це буде також відвертий бронзовий натяк на те, куди давно пора копнути, аби власника м’якого місця біля влади й слід прохолов.
Поет колись сказав: «Нове життя нового прагне слова». А хто сказав, що нове життя не вимагає й нових нагород? Отож напрошується нагальна потреба заснування ордена Герострата. А нагороджувати ним слід тих керівних персон, які в нашу історію не увійшли, а, як кажуть, вляпалися. Всіх пальців на руках і ногах не вистачить, аби перелічити тих, хто претендує на цей орден у найпершу чергу. Само собою, пора відчеканити й орден Сізіфа, бо є до біса претендентів на відзначення за безплідну, нескінченну й безперспективну роботу. За працю та діяльність, якій не видно кінця-краю, либонь, потрібно нагороджувати орденом Пенелопи (як пам’ятаєте, ця міфічна жінка вдень ткала покривало, а вночі розпускала — хіба це не нагадує нинішні реформи?)
Одне слово, пора нарешті серйозно підійти до подальшої практики нагородження орденами та медалями. Бо з нинішніх орденоносців уже навіть кури сміються. І не тільки завдяки газетній «блосі», через яку орден «За заслуги» перетворюється на «За услуги».