Рік, що минув, ознаменувався активною ротацією керівних кадрів мистецьких інституцій. По завершенні терміну контрактів директорів театрів, музеїв, навчальних закладів тощо колективи очолили виконувачі обов’язків директора (відповідні конкурси відбудуться вже після перемоги). В. о. генерального директора Національної філармонії став Михайло Швед, і це призначення видається одним з найперспективніших. Відомий композитор, теоретик і практик, який свого часу встиг попрацювати в Міністерстві культури, Львівській опері (де долучився до програми Василя Вовкуна «Український прорив», один із напрямів якої було сфокусовано на підтримці й розвитку сучасного оперного і балетного мистецтва, сучасних українських музикантів), учасник численних міжнародних музичних фестивалів, кандидат мистецтвознавства переконаний, що Національна філармонія, якій, до слова, цього року виповнюється 160, може і повинна стати великим мистецьким осередком, який всебічно популяризуватиме українське музичне мистецтво.
Про нові виклики для мистецьких інституцій, самоідентифікацію та самоцензуру, важливість виховання шанувальників музики змалечку — в розмові з Михайлом ШВЕДОМ.
Курс — на активну промоцію української музики
— Протягом усього свого творчого життя я мріяв про те, щоб в Україні з’явився центр, який би комплексно та цілеспрямовано займався промоцією виконавців, композиторів, започатковував та підтримував професійні фестивалі та конкурси, був конкурентним майданчиком для композиторської школи, — каже Михайло Швед. — Адже українська музика нині надзвичайно якісна, вона представлена досить широким спектром жанрів та стилів. Тому й варіантів для її популяризації має бути якомога більше. Тож зрадів можливості долучитися до команди філармонії.
Своїм завданням на цій посаді вважаю збереження та примноження традицій, які тут уже напрацьовано за багато років. А водночас прагнутиму докомпонувати інституцію новими ідеями, напрямами, тому що вважаю Національну філармонію центром української музики в найширшому сенсі. Вона має стати великим філармонійним осередком принаймні східноєвропейського масштабу. Бо діяльність Берлінської чи Варшавської філармоній надзвичайно різностороння, має багато окремих напрямів, вони опікуються вихованням аудиторії. І це логічно, адже аудиторія, яка вже склалася, так чи інакше зменшуватиметься природним чином, тож потрібно постійно дбати про поповнення лав шанувальників музичного мистецтва. Тому над цим питанням активно працюють, генеруючи нові відповідні програми. Починаючи від програм для дітей від 3 до 5 років — просвітницького характеру, з інтерактивом, можливістю в напівігровій формі знайомитися із класичною музикою — і завершуючи програмами для тих, хто потенційно може цікавитися музикою.
Нинішня молодь — в інтернеті, цифрі, онлайні на різних платформах. Нам важливо, щоб вона була в залі. Щоб молодь музику не лише сприймала через онлайн-трансляції, які ми також організовуємо і надалі розвиватимемо цей напрям, а й вміла відчувати смак живого музичного звучання. У цей непростий час мистецтво потрібне як ніколи. Усі ми нині перебуваємо у стані стресу і потребуємо очищення через музику. І філармонія та інші концертні майданчики тут мають виняткове завдання.
Місія мистецьких інституцій
— Але можна почути від людей і запитання на кшталт: а навіщо під час війни працюють театри, відбуваються концерти, відкриваються виставки, якщо всі мають займатися тим, що безпосередньо спрямоване на перемогу?
— Варто розуміти, що мистецькі інституції, хоч багато хто з колективів і волонтерить, і зі зброєю в руках боронить Батьківщину, — це не розвага, не нічний клуб, а заклади, які несуть високу місію і виконують важливу функцію в суспільстві. Забезпечують релаксацію для людей, які стомлені, часто зневірені, напружені. Ковідний період, який перейшов у воєнний час, спричинив руйнування соціальних зв’язків: люди опинилися у певній ізоляції, зокрема емоційній, що створило певну відчуженість. Нагода відвідати мистецький захід для людини, яка є соціальною за суттю і потребує комунікації, має величезне значення.
— Понад 20 років колектив Національної філармонії очолював Дмитро Остапенко. І за цей період склалися не лише ті традиції, про які ви говорили, а й було напрацьовано певні орієнтири, принципи роботи, створилася певна аура. Ви впевнені, колектив підтримуватиме всі ваші ідеї?
— Дмитро Остапенко, до речі, продовжує працювати, ділиться з нами досвідом і бере активну участь у діяльності філармонії. І це дуже добре, бо для інституції він зробив справді дуже багато: від реконструкції цього приміщення до формування її у творчому плані. Із колективом в нас була загальна зустріч, було моє представлення, пізніше ми провели ще кілька робочих секторальних зустрічей і за досить короткий час увійшли в період активної роботи. Усі напрацьовані традиції, перспективні плани буде підтримано.
Але світ змінюється навіть активніше, ніж ми могли очікувати, тож нам потрібно відповідати новим викликам часу. Безумовно, війна спричинила об’єктивні проблеми. Чимало виконавців виїхало за кордон — держава надає можливість протягом 90 днів перебувати у відпустці без збереження зарплати, але сподіваємося, що значна частина все-таки повернеться. Працюватимемо далі, триматимемо наш культурний, іміджевий, інформаційний, ідеологічний фронт разом.
Зоряний час усупереч обставинам
— Особливо з огляду на те, настільки цей фронт важливий для країни-окупанта, ми тут маємо бути надзвичайно сильними.
— Саме так. Завдяки культурі вони просувають свою країну і намагаються закріпити в європейців наратив про те, що росія нині — це не ті варвари, котрі маніакально руйнують сусідів, а країна великих митців, яка не здатна на всі ті злочини, про які говорять закордонні телевізійні канали. Тобто це політика, яку заводять у підсвідомість європейців. Ми ж повинні цьому протиставляти те, що Україна — це не окраїна якоїсь імперії, а велика держава із самобутньою культурою, понадтисячолітньою історією. Адже нині спостерігаємо безпрецедентне замовлення на виконання української музики. Усупереч тим обставинам, в яких нині живе країна, для українського мистецтва в Європі тепер зоряний час. І важливо, щоб у програмах, які там виконують, була значна частина української музики. Не як доважок до інших творів, а саме як інтегрована велика частина програми, виконана на високому професійному й естетичному рівні. У нас у цьому плані теж є ідеї, які ми плануємо реалізувати у співпраці з європейськими партнерами.
— Чи провели ревізію творів, які виконували раніше і які залишаться в афіші філармонії надалі?
— Найближчим часом зустрінемося із творчим складом, переглянемо програми, визначимося, які варто посилити та розвивати, хоч кожен колектив має керівника, який разом з художнім керівником філармонії формує репертуар. Тому втручатися директорові у творчу частину, вважаю, не зовсім правильно, але певні маркери та орієнтири щодо різносторонності програм, звісно, буде означено. Безумовно, намагатимемося, щоб репертуарна палітра і конкретного колективу, і закладу загалом розширювалася.
Щодо творів російських композиторів, то нині таких у нашому актуальному репертуарі немає. Це морально-етичний вибір, самоцензура кожного колективу, ніхто з керівництва держави із цього приводу відповідних вказівок не давав; є санкції, які стосуються заборони співпраці з конкретними діячами чи юридичними особами країни-окупанта.
Ні — культурному колабораціонізму!
— Але з бажанням завжди можна вирішити це питання на свою користь. Приміром, прихильники чайковського не поспішають відмовлятися від його творчого спадку, посилаючись на те, що він має українське походження.
— Безумовно, чайковський мав українське коріння, часто тут бував, написав багато творів. Але належність композитора до тієї чи іншої культури з практики визначається тим, як він сам себе ідентифікував. Класичний приклад — Шопен. Польща і Франція. За батьками — напівфранцуз, напівполяк, жив і працював у двох країнах. Але сам він відчував себе поляком і на цьому часто наголошував. чайковський себе вважав великоруською людиною. Звісно, можна говорити, що тоді була одна велика імперія, але і за музичною мовою, і за світоглядом це росіянин.
А як композитор мушу сказати, що коли митець глибинно осягає музичний спадок, музичні пласти тієї чи іншої культури, то це відчувається. Якщо ж це на рівні цитування, певної теми у красивій обробці, використання якоїсь мелодики, — то це інші пласти занурення. Як на мене, аж так глибоко чайковський не занурювався. А говорити, що чайковський — український композитор, вітчизняні музиканти почали для того, щоб зберегти його в репертуарі, бо він касовий. Найбільшу ж проблему спостерігаємо на Заході — я це називаю культурним колабораціонізмом.
— Цікаве визначення.
— І досить небезпечне явище. На Заході країна-окупант активно працює над так званими, умовно кажучи, мистецькими проєктами, концертами дружби, щоб на одній сцені були разом український та російський виконавці. Навіщо це робити? А для того, щоб наратив «жертва-злочинець» замінити наративом «конфлікт». Така собі завуальована пропозиція помиритися. А як це можливо? Як можна жертву помирити зі злочинцем?
— Ніяк, злочинця треба ізолювати і відповідним чином покарати, а жертву — захистити.
— Саме так. А коли говоримо про конфлікт, то це означає, що кожен по-своєму винен. Деякі українці погоджуються на такі пропозиції — це можна відстежувати через відкриті джерела. Через різні інституції в такі проєкти вкладають величезні російські гроші, часом навіть важко відстежити, хто стоїть за тим чи іншим спонсором, настільки велике прагнення того, щоб такі концерти сприймались як логічні.
Суть таких концертів проста: якщо представники двох країн можуть разом брати участь в одному концерті, то проблема не в тому, що є агресор і є жертва, не у війні двох держав, а в політиках, які не можуть домовитися. Знову натяк на перемир’я на невигідних для нас умовах: якщо вони разом грають, отже не сприймають один одного як вороги.
Для європейців це хитрий маніпулятивний посил, адже просувається тема миру за будь-яку ціну, миру шляхом переговорів і капітуляції. Тож вважаю, що на сьогодні для українців є інші завдання, ніж займатися промоцією країни-окупанта.
У світі понад 200 країн, а нам конче потрібно перебувати на одній сцені саме із представником країни-окупанта? Немає більш із ким співпрацювати під час цієї війни? Відповідь на це питання очевидна. Я дуже сподіваюся, що українські митці оминатимуть такі пропозиції й концентруватимуться на промоції української музики. Для цього нині справді зоряний час.
Тут доречно згадати сторічний ювілей тріумфальної поїздки капели Кошиця. Як ми пам’ятаємо, тоді не всі країни визнали УНР і Петлюра займався промоцією України, української культури, доводячи світові, що українці — це окремий народ, який має право на самостійність. Ця капела об’їздила безліч країн, і цей ювілей можна направду вважати знаковим. Адже минуло 100 років, а потреба промоції нашої культури у світі, на жаль, ще актуальна.
«Цікавить діяльність і результат»
— Чи плануєте взяти участь у конкурсі на посаду генерального директора після нашої перемоги?
— Так, адже коли ти очолюєш такий потужний колектив, таку інституцію і маєш певну кількість ідей, планів, то реалізувати їх миттєво неможливо, для цього потрібна хоч би якась каденція. Я не та людина, яка полюбляє стілець заради стільця. Мене посада як така і не цікавить — цікавить діяльність і результат. Як на мене, будь-яка ідея має свій цикл реалізації, розвитку. Важливо, щоб ідея пройшла принаймні перший етап і почала працювати самостійно, щоб навколо неї склалася фахова команда, яка забезпечувала б її впевнене функціонування. Тоді можна вважати, що місію виконано. Але на етапі запровадження, коли ідея лише формується, розвивається, адаптується до потреб суспільства і мистецького середовища, варто нею ретельно опікуватися й контролювати, щоб отримати позитивний результат.
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
для «Урядового кур’єра»