Коли почалася війна, керівниця Харківського регіонального перинатального центру Ірина КОНДРАТОВА разом з командою, незважаючи на постійні обстріли міста і смертельну небезпеку, цілодобово залишалася на робочому місці. Про перші найважчі місяці війни, жахіття, від яких майже опускалися руки, і допомогу світової спільноти вона розповіла нашому виданню.

Долучився легендарний футболіст

— Ірино Юріївно, як ви потрапили до проєкту ВВС й увійшли в сотню найвпливовіших жінок, які надихали світ 2022 року?

— Приблизно місяця півтора тому до мене звернулося BBC із пропозицією надіслати резюме. Відмовити BBC не могла, тому що вони допомагали нам інформаційно на початку війни, коли було дуже важко. Зробили багато сюжетів про Харків і роботу нашого центру. Тоді це було дуже важливо.

— Чи було це несподіванкою і що для вас означає це визнання?

— Безумовно, мене це здивувало, адже розуміла, що з усього світу обирають лише 100 жінок. Але це було приємно й дуже відповідально. Для мене насамперед показник величезної підтримки України. Це визнання не мене особисто, а всієї нашої команди. Я нічого не змогла б сама. Тут був колектив, і то переважно жіночий. Так склалося тоді, що в найстрашніші тижні поряд були дуже молоді дівчата, хоч як дивно. Навіть маючи добрі знання англійської мови, перспективи влаштувати своє життя в Європі, вони залишилися під обстрілами. Для мене насамперед це визнання їхнього героїзму, бо акушерство та неонатологія — це командна робота.

— У березні цього року світ облетіли ваші світлини в соцмережах англійського футболіста Девіда Бекхема. Як вдалося долучити його до допомоги і що це був за проєкт?

— Девід — амбасадор дитячого фонду ЮНІСЕФ. Роль цієї організації в Україні складно переоцінити. У нас дуже потужний офіс ЮНІСЕФ, і ми багато років співпрацюємо. ЮНІСЕФ звернувся до мене. Ми записали відео, зняли невеликий фільм про наш перинатальний центр у перші тижні війни, зробили багато фотографій. Далі вибір був за піарниками Бекхема.

Вони прийняли рішення, що це буде сторіс, яка живе добу. У фейсбуці та інстаграмі було відео, в якому Девід розповідає, чому він підтримує Україну і саме нас. Це не було збирання коштів лише для нашого перинатального центру. Ішлося про підтримку його підписниками ЮНІСЕФ, який потім сформував величезну кількість наборів для пологів та операцій кесаревого розтину. До них входило все, що може знадобитися для породіллі та новонародженого. Ці набори роз’їхалися до всіх пологових закладів країни. Кілька лікарень і ми отримали за цією програмою машини швидкої допомоги. А я ще попросила закритий інкубатор для транспортування зовсім маленьких новонароджених.

Ця акція викликала інформаційний бум. Я вперше стала учасником вірусної історії. Мені здається, що навіть Бекхем не очікував, це матиме такий шалений світовий резонанс.

— Хто ще допомагає вашому центру у важкі часи?

— Велика кількість людей. Ми не вперше стикаємося з гуманітарною місією. Для нас війна розпочалася ще 2014 року, коли стали приймати вагітних та породіль з Луганської й Донецької областей, які залишилися без перинатальних центрів та спеціалізованої акушерської і неонатальної допомоги. Тоді все було в легкому варіанті, але щороку майже 15% наших пацієнток були з тих областей.

Після повномасштабного вторгнення я розуміла, що потрібно протриматися перші три — п’ять тижнів на тих ресурсах, які ми мали, а потім гуманітарна допомога запрацює. Завдання було дуже швидко збагнути, які управлінські рішення потрібні, як діяти та робити запаси, змінювати маршрути пацієнтів та локальні протоколи. Маємо особливу апаратуру для передчасно народжених дітей. У нас дуже специфічні медикаменти та витратні матеріали, тому «привезли вам все, що знайшли», — не наш варіант.

Я дуже жорстко підбирала людей та фонди або ланцюжки постачання, якими гуманітарна допомога почала надходити. Дуже допомогли власні діти і друзі, а також батьки наших поспішайків, як називаємо малюків, що їх виходжуємо. Ми знайшли фандрайзингові платформи у США та Європі, оголошували збирання коштів на обладнання. Потім долучилися звичайні люди. Так ми назбирали приблизно мільйон доларів. Придбали у провідних постачальників у Європі та Японії найкраще обладнання, яке нині у світі визнано золотим стандартом для надання допомоги таким маленьким дітям. Це найсучасніше нове обладнання. Компанії, в яких ми це купували, настільки перейнялися активністю простих людей, що почали надавати нам допомогу у вигляді знижок та бонусів. Маємо друзів-волонтерів, які взяли на себе всі питання комунікації та логістики постачань.

Цілодобово під обстрілами

— Як центр жив у ці складні місяці?

— Важко було працювати. Найскладніше було те, що день у день персоналу ставало дедалі менше. Ті, хто залишився, сім тижнів провели в центрі, не виходячи додому і працюючи. Потрібно було розуміти, як зберегти нашу медичну послугу, адже вагітні надходили, пологи відбувалися і діти народжувалися. У перші кілька тижнів війни місто та область залишилися без кількох відділень, в яких допомагали новонародженим. І ми приймали дітей звідусіль, якщо вони потребували медичної допомоги.

Багато наших лікарів і медсестер залишилися без житла, вони були в центрі із сім’ями, дітьми і батьками. Мені треба було їх якось розмістити, годувати та підтримувати. Це було непросто. Тут навіть неможливо перелічити всіх, хто допомагав. Волонтери привозили їжу та воду, вирішували багато побутових питань. Хлопці з Нацгвардії й тероборони нас охороняли. Дуже тоді нам допомагали партнери наших породіль, які залишалися з ними під час пологів аж до виписування. Ми всі жили однією великою родиною. Таких стосунків між людьми в мирний час не у стресовій ситуації немає. Хоч як дивно, жахлива ситуація й абсолютно приголомшливі міжособистісні стосунки на все життя залишаться в пам’яті. Завжди буду вдячна кожному, хто не покинув центр, своїх пацієнтів, бо саме моя команда спочатку надихала мене, щоб потім я мала сили надихати світ.

— Де вдавалося ховатися під час обстрілів міста?

— У стандартних лікарнях, які збудовано в 1970-ті роки, немає бомбосховищ, а операційні й реанімації розташовані на найвищих поверхах. Є підвали, але вони зазвичай не придатні для тривалого перебування. У нас є будівля початку ХХ століття із глибоким підвалом і міцними стінами. Ми туди перевели передчасно народжених, які вже могли дихати самостійно, і вагітних. Лікарі та медсестри доглядали за ними в підвалі 78 діб.  Для пологів я знайшла місце, де було більш-менш безпечно, із чотирма виходами на вулицю. Забарикадували вікна, то жінки ще й не чули вибухів. Ще з мирного життя в нас народжують під музику на власний вибір. Перенести дитячу реанімацію, де були найбільш важкохворі немовлята, які не можуть дихати самостійно жодної хвилини та жити без високих концентрацій кисню, інкубаторів та моніторів, ми нікуди не могли. Ухвалили рішення, що залишаємося із цими дітьми у відділенні з технологіями, які дають їм шанс вижити. Лікарі та медсестри, які працювали із цими малюками, жили під обстрілами й авіанальотами багато тижнів, нікуди не спускалися. А це були молоді дівчата. Натомість вони спали на матрацах на підлозі поруч із цими дітьми.

— Чи опускалися руки? Як мотивували себе?

— Так, було. Уперше — коли привезли поранених дітей. Їх стали везти в обласну лікарню, коли закрилася дитяча хірургія. Нас із завідувачем реанімації новонароджених покликали давати наркоз. То був справжній жах і найстрашніший вечір. Удруге відчула щось схоже, коли дізналася про Бучу. Події в нашому центрі не призводили до таких психологічних катастроф, тому що я вранці мала вийти до лікарів та медсестер. Коли ти керівник і несеш  відповідальність, позбавляєш себе права впадати в депресію.

— Із якими труднощами стикається регіональний перинатальний центр нині?

— Тільки із втомою. Усе інше у нас гаразд. Центр забезпечено, процеси налагоджено. У нас немає проблем з медикаментами чи витратними матеріалами. Повертається і наш медперсонал. Нині принаймні є достатня кількість, щоб тут постійно не жити і не працювати цілодобово.

Народжуваність знизилася

— У Харкові побільшало жінок, які народжують, чи вони їдуть у безпечніші регіони?

— Ні. Ми самі в перші місяці війни переконували жінок із груп ризику виїхати, бо не знали, як буде далі. Нині більше вагітних стає на облік у жіночу консультацію. Але якщо бачимо, що можуть бути проблеми чи потрібна операція, радимо народжувати в іншому місті, пропонуємо конкретний медичний заклад, а іноді й конкретну людину, яка надасть супровід. Народжуваність знизилася, і ми не повернемося до довоєнного часу. На нас чекає серйозна демографічна проблема. В Україні і зокрема в Харківській області кількість пологів знизилася майже вдвічі.  Із 24 лютого в нас народилося приблизно 800 дітей, 64 дитини ми прийняли з інших закладів. Коли визволили окуповані території, почала надходити дуже велика кількість жінок з ускладненим перебігом вагітності. Жінки не мали доступу до кваліфікаційної допомоги, за ними не спостерігали, їх не обстежували. Ми дедалі частіше стикаємося із загостреннями хронічних захворювань у вагітних, майже 70% мають анемію, інфекційні ускладнення. Збільшилася кількість вроджених інфекцій новонароджених. Таке пам’ятаю приблизно на початку 1990-х.

Мене часто запитують, хто в цьому винен. Війна винна! Багато місяців жінки жили в жахливих умовах, у хронічному стресі, погано харчувалися, не мали доступу до медичної системи. Пологів стало менше, але проблеми більші.

— Чи народжується під час війни більше хлопчиків?

— Ні. Є інша закономірність: важкохворі в реанімації новонароджених — саме хлопчики. Це зрозуміло з погляду генетики: дівчинка від народження сильніша, бо їй продовжувати рід.

— Що б побажали своїм пацієнтам та майбутнім батькам?

— Побажала б вірити в нашу Перемогу й нічого не боятися. Ми завжди поруч, і ті діти, яких зараз виношують та які народжуються, будуть найсильніші, найсміливіші та найкрасивіші, які будуватимуть нашу Україну.

ДОСЬЄ «УК»

Ірина КОНДРАТОВА. Народилася в Харкові, закінчила Харківський національний медичний університет. Працює лікарем з 1994 року. Лікар-педіатр, дитячий анестезіолог. Із 2012-го — керівниця Харківського регіонального перинатального центру.

Кандидат медичних наук, доцент кафедри педіатрії №1 та неонатології ХНМУ. Нагороджена орденом Княгині Ольги

ІIІ ступеня.

ДОВІДКА «УК»

Міжнародна медіакорпорація BBC оприлюднила традиційний список 100 найвпливовіших жінок, які надихали світ 2022 року. У нього вперше потрапили відразу вісім українок.

Кандидаток для десятого сезону проєкту BBC 100 Women шукали серед тих, хто вплинув на важливі події історії протягом останніх 12 місяців, а також серед тих, хто мав історії, які надихають, досягнув чогось значного або вплинув на суспільство.

Багато уваги приділили українкам, які стали символом опору України у війні проти російських загарбників. Серед них перша леді Олена Зеленська, парамедик Юлія Паєвська, правозахисниця Олександра Матвійчук, захисниця прав людей з інвалідністю Юлія Сачук, математик Марина В’язовська, журналістка Крістіна Бердинських, волонтерка Яна Зінкевич та лікарка Ірина Кондратова.

Борис БРЕСЛАВЕЦЬ
для «Урядового кур’єра»

Фото з особистого архіву Ірини КОНДРАТОВОЇ