ДОСВІД
Колишня радянська республіка зробила прорив у підготовці кадрі
Днями в Україні стартувала державна програма навчання молодих фахівців за кордоном. 142 кращих студенти отримають освіту в провідних науково-освітніх світових центрах («Урядовий кур’єр» за 17 вересня). Саме на них робить ставку Прем’єр-міністр Микола Азаров, впевнений, що тільки такий підхід дасть змогу якісно змінити кадрову ситуацію в державних органах і привнести туди сучасні методи роботи, чого досі не в змозі зробити управлінці «радянської» школи. Схоже, років через п’ять нас чекає чергова кадрова революція, але цього разу — якісно інша.
Україна не є піонером на пострадянському просторі в цьому сенсі. Ще на початку 1990-х подібну програму розпочав Казахстан, який добився вражаючих успіхів саме тому, що раніше за інших у СНД задумався про підготовку кадрів. Нещодавно спеціальний кореспондент побував в Астані і дізнався, як це робилося в Казахстані.
Ставка на молодь
Напевно, це той випадок, який найкраще ілюструє українське прислів’я «Щастя з нещастям в одних санях їздить». Початок 1990-х років, розвал СРСР — гіперінфляція, злидні, господарський і державний хаос, повна відсутність планування. Казахстану, молодій країні, яка тільки ставала на ноги, було дуже важко. Тому що розв’язувати ці проблеми було фактично нікому. Якщо Росії у спадок від СРСР дісталися потужні центральні міністерства і відомства, казахам доводилося будувати з нуля органи держуправління, бо кадрів катастрофічно бракувало, та й навчати їх було ніде. Свої вузи виявилися до цього не готові з багатьох причин, одна з яких — відсталість і несучасність. Кращі університети та інститути СРСР – у Москві, Ленінграді, Києві, Харкові, Новосибірську, Свердловську. Виші Алма-Ати, тодішньої столиці Казахської радянської соціалістичної республіки, до переліку кращих не потрапляли. Здавалося б, завдання архіскладне, але президент Нурсултан Назарбаєв уже тоді знав, як його вирішити.
1993 року в Казахстан зі своїм першим візитом прибув прем’єр-міністр Сінгапуру. Саме у нього Назарбаєв запозичив ідею підготовки кадрів для країни за кордоном. Сінгапур став певною моделлю для розвитку освіти через одну просту причину — країна, у якої немає природних ресурсів, сьогодні є одним зі світових економічних центрів. Зрозуміло, що без хороших мізків Сінгапур не відбувся б, а готувати їх почали ще в 1970-х.
— Тоді ж Нурсултан Назарбаєв прийняв рішення заснувати міжнародну стипендію «Болашак», — розповідає президент однойменної програми Саясат Нурбек. — І, незважаючи на протести парламенту (тоді в країні панувала соціальна напруженість, не виплачували пенсії, зарплати і стипендії, не було ще своєї валюти), він переконав депутатів дати згоду на реалізацію такої програми. Тож 1994 року перших 25 осіб направили в 10 найсильніших вузів світу — Лондонську школу економіки, Гарвард, Массачусетський технологічний інститут, Бостонський університет тощо. «Перших ластівок» готували для топ-менеджерських посад.
У другій половині 1990-х молодь провела складні і болісні реформи — в тому числі податкову, пенсійну і земельну. Випускники західних вузів повністю виправдали очікування Назарбаєва, який довірив майбутнє країни не «червоним директорам», управлінцям з так званої планової економіки, яких вистачало в Казахстані, а молодим освіченим фахівцям. Там, де старі партійні кадри поводилися обережно, молодь сміливо ламала стереотипи і йшла напролом. Не дивно, що зараз молоді реформатори працюють міністрами, віце-міністрами, керівниками найбільших банків (міністр економіки, наприклад, закінчив Джорджтаунський університет у США).
— Уявіть собі, приїздить хлопець 26 — 28 років, закінчив Гарвард, потім трохи працював у Світовому банку — і його бац, віце-міністром фінансів призначають! Вони на ходу вчилися тоді, — натхненно згадує Саясат Нурбек.
Програма «Болашак» підготувала за кордоном вже близько 8000 спеціалістів. Фото з сайту nashaagasha.org
Переломний момент
До кінця 1990-х завдяки президентській стипендії за магістерськими програмами вивчилося кілька сотень людей. Їх набирали в вузах Алма-Ати та регіональних інститутах. З 1999 року, переконавшись у правильності курсу, президент вирішив розширити можливості програми, і студентів почали направляти на підготовку за ступенем бакалавра, тобто не на рік-два, а на повноцінний курс навчання.
— З 2005 року географія програми почала значно розширюватися. Якщо раніше ми основний акцент робили на англосаксонський досвід — США, Великобританії, то тепер з’явилися й інші адреси, — пояснює Саясат Нурбек. — Стали істотно зміцнюватися і розширюватися зв’язки зі Східною Азією — з’явилися Китай і Японія. До них додалися Росія (де свого часу навчалися багато казахстанських віпів, а потім і їхні діти) та Німеччина.
2005-й взагалі став переломним моментом в історії стипендії. Назарбаєв у щорічному президентському посланні оголосив про принципове рішення різко збільшити кількість учасників програми — до 3000 на рік. Настільки сміливий крок був цілком виправданий економічно — тоді настала стабілізація, в економіку країни почали надходити перші нафтодолари, і в держави з’явилися резерви для реалізації масштабних програм. Однією з найважливіших стала освітня. (У дужках зауважу: втішно, коли в країни з’являються вільні гроші. Але ще більше тішить, коли їх спрямовують на розвиток культури і освіти. В Україні таких прикладів до цього року не було).
На сьогоднішній день програму закінчили близько 8000 чоловік. Відбором і напрямком студентів займається спеціальний центр, який співпрацює з більш ніж 500 вузами в 32 країнах світу — від Австралії до Великобританії і США.
Як добирають кандидатів
За парадним фасадом вражаючих цифр і досягнень зазвичай стоїть копітка щоденна робота. Так і у випадку з програмою «Болашак», яку в Астані обслуговують близько 50 осіб. Крім того, діє п’ять центрів у різних регіонах світу, які виконують організаторські та кураторські функції. Важко навіть уявити, як можна відібрати 3000 осіб для навчання за кордоном, забезпечити їх візами, відправити туди на цілих чотири роки і при цьому примудритися контролювати процес дистанційно?
Почнемо, мабуть, з найважливішого — з відбору кандидатів на участь у програмі. Її координатор стверджує, що вони розробили таку систему, котрій заздрять навіть китайці, які щорічно посилають на навчання за кордон 13000 осіб. Він називає її «глибоко ешелонованою».
Критеріїв для відбору кілька. Перший — середній бал диплома або атестата (у програмі можуть брати участь і школярі). Другий — знання англійської мови, перевірка якої проводиться не менш суворо, ніж при виїзді за кордон на постійне місце проживання. Третій — знання державної мови (таким чином у країні хочуть стимулювати вивчення казахської). І четвертий — психологічний тест, який дає змогу перевірити людину на стресостійкість, на схильність до суїциду і наркозалежності.
— Щороку ми пропагуємо можливість такої форми навчання серед молодих людей, — каже Саясат Нурбек. — Потім оголошуємо конкурс у встановлені терміни і починаємо відбір кандидатів. Оскільки їх зазвичай чимало, а відсів у нас жорсткий, ми проводимо відбір в кілька потоків.
Після того як кандидат пройшов усі етапи, він зустрічається з комісією, в яку входять фахівці з держорганів і національних компаній. Комісія робить остаточний висновок, чи готовий претендент їхати на навчання за кордон, чи його вибір усвідомлений.
Облік і контроль
Учорашній казахстанський школяр або студент уперше в своєму житті потрапляє за кордон... Неважко уявити собі емоційний і психологічний стан юнака чи дівчини, які виявилися в середовищі існування, що абсолютно протилежне від домашнього. Не дивно, що і з навчанням у них можуть бути негаразди, та й з внутрішнім станом теж. Поки звикнуть, поки увійдуть у ритм, поки освояться серед однокурсників — а навчання таки вже йде. Що робити? Як не розгубитися і вчинити правильно?
І тут на допомогу приходять куратори, які закріплені за всіма студентами. Кураторами є, так би мовити, учорашні випускники, які чудово обізнані з системою західної освіти і самі закінчили один із західних вишів. Завдяки автоматизованій системі контролю вони знають усі досягнення і недоліки своїх підопічних у навчальному процесі. Старші товариші допомагають правильно скласти програму навчання новачкам і стежать за їхньою успішністю.
Чи залишаються студенти за кордоном? Кажуть, що на самому початку залишалися, і таких випадків було досить багато, зараз — ні. Тому що тепер гарантами повернення сина або дочки на батьківщину виступають батьки, які дають письмову поруку, що нащадок не тільки прилетить до Казахстану, а й відпрацює на благо батьківщини п’ять років — або на державному підприємстві, або на комерційному.
Гроші вирішують усе?
А тепер про головне. Хто, власне, оплачує навчання? Абсолютно всі витрати бере на себе держава — отримання візи, транспортні витрати, навчання, проживання і все те, чого вимагає навчальний процес. Крім того кожен студент отримує в середньому по 2000 доларів державної стипендії.
Казахстан може собі це дозволити, — скажете ви, це сировинна країна, у них є нафта, газ, рідкісні метали. Це правда. Але от питання — у Росії, наприклад, ситуація та ж, але така програма у них запрацює лише з наступного року. А в Україні стартувала цьогоріч. Та що Росія, хто або що заважало нам зробити це раніше? Невже справа тільки в наявності нафти або газу на території країни? Чи все-таки в політичній волі, стабільності і розумінні того, ЩО треба робити в першу чергу і ЯК це робити? За 20 років в України було чимало шансів повторити шлях Казахстану або навіть випередити його, але не було то одного, то другого, то третього компонента. А іноді і всіх трьох відразу...
Уміння мислити стратегічно принесло Казахстану перші неоціненні дивіденди — добре освічені кадри, які допомогли зробити країні ривок уперед. І це перший урок, який дав Казахстан всім пострадянським державам.
Сергій БРАГА,
«Урядовий кур’єр»
Київ—Астана—Київ
ПРЯМА МОВА
«Україна має величезний інтелектуальний потенціал. Чого ж нам не вистачає, щоб цей потенціал перетворив країну? Фінансів? Виявляється, ні. Мені часто доводиться згадувати, як 2007 року наш уряд виділив мільярд гривень на інвестиційні проекти. Я думав, черга до Хрещатика стоятиме. Виявилося — ні. Якихось два десятки проектів принесли.
Тому я зробив висновок, що нам не вистачає нестандартного мислення, розкутості наукових поглядів та ділової хватки. Все це можна отримати за кордоном.
До недавнього часу в Україні не тільки не було жодної державної програми з навчання фахівців за кордоном, а й думок таких не було. Це, до речі, свідчення недалекоглядності чиновників...»
(Микола АЗАРОВ — на особистій сторінці у Facebook)