Тепер косівські керамічні вироби отримали визнання на світовому рівні, їх вважають художнім надбанням людства. Цю технологію ще з ХІХ століття опанували жителі не тільки міста, а й близьких сіл Пістинь, Вербівці, Космач, Рудник, Старий Косів та інших. Це край, населений майстрами світового рівня.

Для мене знайомство з косівською керамікою почалося в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського в Коломиї. Серед безцінних експонатів народної творчості, чудово прикрашених і розписаних, керамічні вироби з Косова займають почесне місце. Вишукане поєднання жовто-зелено-коричневих кольорів на молочно-білому тлі, пластичність ліній, тонке переосмислення й відтворення природи і людського буття — все це вражає з першого погляду.

Чому саме такі кольори основні в косівській кераміці? Відповідь на це запитання проста й водночас філософська, глибоко поетична, що відображає світогляд і естетичне підґрунтя поглядів жителів краю. Отже, білий — колір снігів, що укривають гори, і молока, одного з найголовніших продуктів на столі у гуцулів; зелений — колір листя, трави і ранкової імли до схід сонця; жовтий усіх відтінків — сонце, вогонь, осінній ліс; коричневий — колір землі, стовбурів дерев і хмизу, вогонь якого зігріває взимку й на ньому готують їжу. Проте є й суто реалістичне пояснення: фарби не купували, а робили із трав, рослин, кори дерев, коренів. А унікальна косівська глина має білий відтінок — тло малюнків і візерунків.

Мрії людей та легенди краю

Виготовлення кераміки схоже на випікання хліба. Спершу глину мнуть, ніби тісто вимішують, потім формують, заливають білою поливою, як молоком, нарешті підсушують. Далі на черзі — піч, у якій вогонь надає виробу міцності й карбує форму, а потім — розпис.  Марія, господиня, в хаті якої ми мешкали в Косові, розповіла кілька легенд, пов’язаних з виникненням цього дивного розпису.

Перша легенда. Дівчина чекала на милого з війська. І рахувала дні, місяці й роки. Щоб не збитися, на великій білій керамічній таці малювала рисочки — знаки, скільки минуло часу, і крапки — там, де падали її сльози. І все прикрашала дивовижними квітами, схожими на зірки. Нарешті хлопець повернувся, і вона піднесла йому ту тацю, повну пирогів із сиром, ожиною, полуницями. Коли пироги з’їли, парубок побачив фантастичні малюнки і прочитав за ними історію щирого кохання і вірності. Жили вони довго і щасливо.

Друга легенда. Жінки і дівчата довгими зимовими вечорами ворожили на майбутнє — вдале заміжжя, любов, удачу. І щоб усе здійснилося (ми б сказали, візуалізували мрії, програмували майбутнє), малювали сценки з такого бажаного щасливого життя. Краще і легше це було робити на глиняних прямокутниках — кахлях, якими потім прикрашали піч. Сюжети тих сценок завжди були простими, але життєрадісними і позитивними.

Ось хлопець грає на сопілці, а дівчина замріяно дивиться на нього; весела пара танцює на площі; а на тій кахлі чоловік цілує жінку, вона усміхається; вершник гордо дивиться на сонце; скрипаль виводить мелодію кохання; чоловіки на трембітах будять гори.

Є кахлі й тарілки з цілком побутовими сюжетами: люди щось купують або продають на базарі; чоловіки п’ють горілку в корчмі; молода мама бавиться з немовлям; бабуся сидить біля колиски, а онуки дарують дідусеві яблука. І свійські тварини: коники, баранчики, вівці, півники, котики. Це історія побуту гуцулів, замальована у такий унікальний спосіб.

«Є ще й сороміцькі кахлі, — каже пані Марія. — Їх іноді виготовляють хлопці для лазні або на замовлення. Еротика тобто». Але таких виробів дуже мало, вони непопулярні серед майстрів, проте покупці є.

Третя легенда. Гуцули — дуже релігійні люди. І хата кожного з них мала бути з іконами. Купувати ікону дорого, та й де придбати її в горах? Тому в давнину один майстер із Косова («Не пам’ятаю імені, — хитро посміхалась господиня. — Чи то Іван? Або Степан? Чи Юрко?») став малювати на кахлях релігійні сюжети — церкви з хрестами, Богородицю з маленьким Христом, святого Юрія, що вбиває змія, Миколу Угодника з мішком подарунків для дітлахів, Пантелеймона, який тримає ложечку з ліками, янголів, що сміються, плачуть тощо. Ось так заощадив на купівлі ікон!

Селяни замовляли йому малюнки свічок на кахлях і декоративних тарілках, тацях, хрестах. Потім популярним стало зображати обличчя замовника на кахлях зі святими. Цими своєрідними іконами майстра прикрашали не лише селянські хати, а й храми, каплички. Зеленими і коричневими кольорами розписували керамічні підсвічники, які стали окрасою косівських церков. Цю ідею підхопили, і багато майстрів із діда-прадіда передавали науку краси дітям і онукам.

Чарівні квіти, що рухаються

І окремо — про прекрасні квіти, які складаються в дивовижні візерунки-орнаменти, схожі на птахів. За ними можна чітко визначити місце походження — чарівний косівський край. Пластичні м’які пелюстки квітів і дивні крила птахів нібито рухаються, коли дивишся на них. Цього ефекту досягають за допомогою енергійних ліній, які дублюються, поступаючись кольором: яскраві зелені або коричневі тони повторюють менш насичені. Палітра не одноманітна, хоч вдавано лаконічна. І квітки та пташки виходять ніби живими, рухливими — як сонце освітлює верхню частину бутона, залишаючи вглибині ніжні напівтони.

Реалістичне зображення? Мабуть, що так. Але самі квіти фантастичні, не схожі на рослини, які є в цьому краї. Та й природа поки що не перевершила майстрів.

Цю чарівну квітку запропонував світові косівський майстер Олекса Бахматюк (1820—1882). Малюнок у численних його варіаціях отримав назву за прізвищем майстра — бахметіївська квітка. Кахлі, прикрашені цією квіткою, були окрасою виставок у Львові, Відні, Будапешті. У 1880 році імператор Франц-Йосиф, захопившись чудовими малюнками, придбав піч роботи Олекси Бахматюка. До речі, сам цісар Франц-Йосиф — теж персонаж кахлів. Завжди на коні й завжди зі зброєю.

Ось такі є сюжети косівської кераміки — святі й грішні, люди у повсякденному житті, квіти, рослини. Усе таке красиве, тепле, гарне. Ці квіти й орнаменти відтворено на побутових речах — тарілках, глечиках, горнятках, чайниках, макітрах, дзвіночках і свічниках. А побутові жанрові сценки — на кахлях і тацях. Ось якою красою оточують себе ці люди! Зовсім не дивно, що кожна сувенірна крамничка у Косові гордо називається музеєм. Прекрасні орнаменти — справжні витвори мистецтва, і візерунки на цих глечиках-горнятках не повторюються — уява майстрів і майстринь (а розписують побутові речі переважно жінки) не знає меж.

Музейні скарби і шедеври

Проте справжні музеї в Косові є. І чимало, з огляду на невелику кількість місцевих жителів. Один з найцікавіших — музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини. Тут зберігаються шедеври косівської кераміки, які виробляли впродовж століть: мистецтво передавали з діда-прадіда, і цілі родини працюють над створенням кераміки. Їхні імена мають увійти в історію: це династія Совіздранюків, брати Іван та Петро Баранюки, Михайло Волощук і Михайло Рощиб’юк, родини Цвіликів, Якібчуків, Тим’яків і Кушнирів, сім’ї Трушиків і Чорних, Ігор, Христина та Марія-Терезія Троць та багато інших.

А щоб переконатись у тому, що мистецтво косівської кераміки живе і розвивається, треба поглянути на експозиції музею Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Більшість експонатів зроблено руками викладачів і студентів цього навчального закладу. Захоплено милуємося традиційними горнятками і кахлями, переходимо до шедеврів сучасних майстрів. Мистецтво розвивається: дотримуючись канонів, майстри вносять власне. Деякі з них додають в оздоблення трохи синього кольору — як клаптик літнього неба, щоб підкреслити малюнок, акцентувати на його бездоганних лініях, зробити виріб яскравішим і привабливішим.

А є молоді майстри, які знаходять нові форми для виробів. Так, студентка цього інституту Антоніна Жолобайлюк зробила керамічну скриньку для флешки і прикрасила її традиційними малюнками і кольорами. Це її курсова робота. Ось виш є такий в Україні — студенти-третьокурсники роблять шедеври на залік.

Один з найвідоміших серед приватних закладів культури України — музей родини Кармелюків. Там зібрано скарби: килими і коцики, сокирки, народний одяг минулих століть — сорочки, каптурики, плетені вовняні шкарпетки, вишиті рушники, простирадла, величезна колекція старовинних прасок усіх можливих форм і розмірів, ножиці, віночки зі штучних квітів, традиційні весільні прикраси для нареченої й нареченого, дружок і батьків, а також дерев’яні дитячі ляльки з кумедними обличчями. Косівська кераміка займає почесне місце у цій унікальній колекції, адже у цьому музеї зібрано речі, які виготовляли в цій родині століттями.

Кілька років тому завітала у цей своєрідний музей і була вражена. Господар Микола Кармелюк показував рушники і пошивки з розкішними маками, волошками і трояндами, красивий одяг (до речі, нам дозволили приміряти і навіть сфотографуватись у цих яскравих барвистих строях і капелюхах). Милувалися картинами народних майстрів та іконами — і традиційними, на дерев’яній основі, й суто косівськими — на кахлях, горнятках, свічниках і тарілках.

Зворотний бік краси

Торік, будучи на Різдво в Косові, завітали до хати-музею родини Кармелюків. Вийшла вже знайома нам господиня і каже: «Музей зачинено! Не можемо опалювати, газ дорогий! Деякі експонати занесли до хати. А щось від холоду і вологи вже й згнило. Дід же наш все життя це збирав. Так, ми пропонували віддати в музеї. Але там кажуть, місця не мають». Сумно і прикро!

На свято Миколая зателефонувала до знайомого майстра у Косів, привітала і запитала, як розвивається його маленький бізнес — виготовлення і торгівля тією чарівною керамікою. «Та трохи рухаємося. Податки вже задушили, — відповідає. — Чекаємо туристів на зимові свята. Щось через інтернет продаємо. А так іноді люди на екскурсії приїдуть, куплять три-чотири кухлики і два дзвіночки — і все на тому. Щось продаємо у Львів у художні галереї. З Чернівців жіночка приїздить, вибирає для власної крамнички сувеніри, торгується. Поляки, чехи, німці купують. Українці їдуть з Канади, Америки, Австралії. Щось купують.

Тут один угорець був, купував у нас усе, що бачив, вивозив бусами. Моя дружина їздила в Будапешт із дітьми, знайшла його крамничку. То там наша кераміка продається як «угорська народна творчість»! І за великі гроші — разів у п’ять дорожче, ніж тут у нас купує. Та ще й оголосив угорськими мої глечики, куманці й горнятка! Ну який із мене угорець? Анекдот! (сміється) Я колись поставив ятку в Києві на Андріївському узвозі, виклав власні вироби. То прогнали, кажучи: «Нєльзя! Свої тут!» Спробував на Майдані Незалежності столика поставити — теж не можна. На Житньому ринку перекупці віддав майже задурно».

Я зателефонувала у кілька київських крамниць, де продають вироби народної творчості, запитала про косівську кераміку. «Та щось є, — невпевнено сказали в одній на Хрещатику. — Приходьте, у нас багато цікавого. Може, щось із Косова знайдете».

В іншій крамничці гостинно запросили завітати на наступному тижні, докладно розпитавши, що то за кераміка і які саме вироби я б хотіла придбати. Мабуть, замовлять через інтернет. І на тому дякуємо!

На Андріївському узвозі у столиці України серед вишиванок, лляних суконь, картин, «мішечків щастя» і радянської символіки з матрьошками знайшла кілька філіжанок на каву з характерним зелено-коричневим орнаментом. Ціни захмарні! Продавчиня не змогла нічого сказати про цю кераміку. На жаль.

Насамкінець.  Авторка цього тексту проводила невеличке опитування у соцмережах про косівську кераміку: чи знають про неї, чи бачили, купували, чим відрізняється.

На ці запитання відповіли 378 осіб, з них знають про косівську кераміку 301, 88 — бачили в музеях, 76 — бачили у крамницях. Про основні кольори правильну відповідь дали 102 особи, про сюжети повну відповідь отримала від 12. І лише 15 купували косівську кераміку для себе або на подарунок. Опитування проводила, коли прекрасні глечики, філіжанки, куманці й таці з містечка Косів внесли до репрезентативного списку нематеріальної художньої спадщини людства ЮНЕСКО.

Що вдіяти? Зробити модними вишукані глечики-кухлики-горнятка. Надати певні пільги народним майстрам, щось на кшталт податкового коридору. Запровадити у шкільний курс історію народних ремесел України, щоб діти знали і пишалися своєю країною й народом.

З’явилась інформація, що є намір побудувати в Косові музей кераміки, ще й будівля має бути в формі глечика. Прекрасна ідея! Подивитися на це диво приїдуть з усього світу.

А ще треба пропагувати чудову косівську кераміку в Україні й за її кордонами, видавати розкішні художні альбоми, маленькі друковані форми, книжки-розмальовки і шити сучасний одяг із цими орнаментами.

Алла БОЙКО,
професор Київського національного університету
імені Тараса Шевченка,
для «Урядового кур’єра»