100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА РИБАСА

ЗЛОЧИН. Незаслужено призабутий прозаїк і перший керівник Луганського обласного відділення Спілки письменників СРСР Тарас Рибас несподівано помер 12 березня 1977 року, повертаючись поїздом із Києва. Пасажира, якому стало зле, мали доставити швидкою до лікарні у Полтаві, однак його душа відлетіла у засвіти вже на пероні.

Здавалось би, трагічна випадковість, якби Тарас Рибас не відзначав від’їзд з автором знаменитої дилогії «Лебедина зграя» Василем Земляком. Він не лише неодноразово обіцяв після отримання Шевченківської премії пішки піти з Києва на прощу до Кобзаря на Чернечу гору, а й заявляв у колі друзів, що Україна за прикладом африканських колоній теж має звільнитися від багатовікового рабства.

Через добу після загадкової смерті Тараса Рибаса його друг опинився в лікарні, а 17 березня помер. Медики пояснили цю трагедію лікарською помилкою: мовляв, Василеві Земляку встановили неправильний діагноз. Така сама історія трапилась у 1954 році з не бажаним для влади Юрієм Яновським. Йому майже тиждень лікували серце, а він загинув у страшних муках від внутрішньої кровотечі, спричиненої виразкою шлунку. Мимоволі закрадається думка, що в тоталітарній державі навіть медицина була каральною.

75 РОКІВ ЗНИЩЕННЯ СТАВКИ ГІТЛЕРА ПІД ВІННИЦЕЮ

Остання таємниця «Вервольфу»

ВЕРСІЯ. На переконання дослідників розташованої під Вінницею польової ставки Гітлера, цей об’єкт для фюрера був одним з найулюбленіших. Тут він побував тричі й провів загалом майже півроку. Про таємничий «Вервольф» написано багато статей і книжок, однак на нібито просте запитання про початок його спорудження чіткої відповіді немає донині.

Зате цілком достовірно, що 10 квітня 1942 року керівники будови відзвітували про завершення основних робіт. Отож радянські історики одностайно стверджували, що об’єкт почали зводити ще у жовтні 1941-го. Насправді перший загін «Гехаймфельдполіції», яка забезпечувала охорону суперсекретного будівництва під Вінницею, прибув сюди з Лубен на Полтавщині, де спочатку планували розмістити польову ставку Гітлера, аж 19 грудня 1941 року.

Питання про початок будівництва важливе, бо взимку довбати замерзлий ґрунт непросто. Натомість під Вінницею мали вирити велетенський котлован аж до гранітної основи, а в ньому залити великий залізобетонний корпус бункера, стіни і перекриття якого мали бути завтовшки 2—4 метри. Фахівці-будівельники стверджують, що така конструкція набуває повної міцності лише через 2—3 місяці відстоювання в умовах плюсових температур.

У матеріалах радянських спецслужб, працівники яких після визволення Вінниччини опитували жителів сіл, розташованих за кілька кілометрів від будови, немає жодної згадки про вибухи, які неминуче супроводжували б розробку виїмок у гранітному моноліті.

У «Вервольфі» були три підземні бункери та 81 наземна споруда, поєднані складною мережею електропостачання, ліній зв’язку, водопровідних і каналізаційних мереж, які навряд чи споруджували і прокладали у замерзлому ґрунті, постійно розчищаючи велетенський будівельний майданчик від снігу і льоду.

Ще одна загадка — розповіді про нібито багатоповерхові підземні споруди, хоча аналіз документів із німецьких архівів доводить, що обсяг використаного під Вінницею цементу, щебеню та інших будівельних матеріалів відповідає лише потребам на спорудження відомих дослідникам об’єктів.

Єдине пояснення всіх цих загадок — те, що «Вервольф» виріс не на пустому місці, а на базі радянського командного пункту, аналогічного збудованому в Коростені об’єкту «Скеля», який існував до війни, де було кілька підземних поверхів службових і житлових кімнат та автономна система енерго- і водозабезпечення.

До речі, 15—17 липня 1941 року перевдягнутий у червоноармійців батальйон німецьких спецпризначенців «Бранденбург-800» здійснив невдалу спробу захопити під Вінницею «штаб однієї з частин супротивника», який цілком міг бути майбутнім «Вервольфом».

Версія про існування довоєнного командного пункту пояснює стислі терміни будівництва польової ставки Гітлера та існування комплексу підземних будівель, які фактично дісталися німцям у спадок і вони їх не використовували. Тут стає зрозумілим тривале приховування в СРСР існування «Вервольфу», бо в’язні-будівельники його радянського попередника розділили долю 14 тисяч військовополонених червоноармійців, яких німці після завершення робіт нібито «вивезли у невідомому напрямку».

Отож вірогідно, що створений на місці «Вервольфу» меморіальний комплекс має нагадувати не лише про звірства нацистів і радянську «Побєду», а й вшановувати пам’ять жертв не менш кривавого тоталітарного режиму, що існував у СРСР.

100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСИ КОЛОМІЙЦЯ

Чесність замість емоцій

ТАЛАНТ. Важко повірити, що п’єса «Фараони», яка не втратила гостроти і популярності досі, — дебют 40-річного драматурга-початківця. Секрет успіху творів Олекси Коломійця саме у виваженості позиції вже зрілого митця, завдяки таланту якого на сцені постає чесність справжнього життя, а не сум’яття швидкоплинних емоцій, до якого привчають нині шанувальників театру і кіно.

100 РОКІВ ГАЗЕТІ «ЖИТОМИРЩИНА»

Дежа вю на журналістському полі

ПОГЛЯД. Жертвою масштабної декомунізації назв населених пунктів і вулиць у Житомирі став загиблий під час визволення міста командир полку Максютов, але чомусь не постраждав пам’ятник колишньому секретареві обкому КПРС Кавуну. Аналогічний приклад парадоксу всеукраїнського масштабу — досі незмінні назви областей, адміністративні центри яких давно перейменовано, і навіть Південно-Західна залізниця, така лише на погляд Москви.

Ще один архаїзм — святкування ювілеїв, що десятиріччями нагадували про заслуги «рідної партії й радянської влади». Ідеться не про заводи, виші чи установи, засновані за більшовицьких часів, а про придумані всемогутнім агітпропом міфи. Одним з них тривалий час була дата створення Академії наук України, яка почала діяти за часів гетьмана Скоропадського, а не майже на півроку пізніше, як стверджували видані за часів СРСР енциклопедії й довідники.

Так само суперечлива дата заснування більшості газет, які ще донедавна були офіційними виданнями обласних органів влади. Наприклад, днем народження «Житомирщини» вважають 17 березня 1919 року, коли видрукували перший номер «Известий» фактично окупаційного радвійськревкому. Насправді офіційні газети місцевої влади у губернських містах тодішнього «Юго-Западного края», як називали Україну в Російській імперії, почали виходити ще з 1838 року. Для Житомирщини, Рівненщини і Волині, які територіально входили до однієї губернії з центром у Житомирі, це були «Волынские губернские ведомости».

Після повалення самодержавства ця газета, як інші «губернські відомості» у Києві, Катеринославі, Харкові, Полтаві тощо, змінювала назву, але не суть, залишаючись офіційним виданням аж до експропріації більшовицькими окупантами. Саме вони ініціювали зміну дат заснування газет, прагнучи викреслити з історії все, що було до них.

Справжня історія найстаріших газет України не лише значно подовжує їхній вік, а й дає змогу по-новому подивитися на нинішню кампанію роздержавлення преси. Так само як засновані більшовиками видання, «губернські відомості» довго залишалися монополістами на газетному ринку. Однак падіння популярності й кількості читачів спонукало до доповнення так званої офіційної частини, в якій друкували тільки документи, неофіційною зі статтями журналістів, науковців, краєзнавців і дослідників історії.

Дозвіл на друк приватних газет створив конкуренцію, в якій на території Волинської губернії спочатку перемагала «Волынь» (українськомовні ЗМІ в Російській імперії були під забороною аж до 1905 року), журналістами якої працювали згодом знані письменники Купрін і Коцюбинський. Однак необхідність самофінансування невдовзі зіграла злий жарт, перетворивши видання на аналог «Волинських губернських відомостей», доповнених, крім передруку офіційних документів, рекламою, світською хронікою містечкового рівня і скандальними публікаціями на догоду смакам обивателів. Промовистий відгук Коцюбинського, який порівняв «Волынь», у якій працював, із «купою гною, а навкруги тебе всякі паразити».

Єдиним свіжим повівом вітру на тодішньому начебто густонаселеному інформаційному полі Волинської губернії, де виходили різноманітні газети від ліберальних до чорносотенних і суто спеціалізованих на кшталт «Єпархіальних відомостей», став журнал «Известия Волынского губернского земства». Фактично це був аналог видань звичних нам місцевих рад, де депутати представляли широкий спектр думок і позицій, відображений у часописі.

Реакцією великодержавних шовіністів і патріотів «руского міра» стали звинувачення «Известий земства» у «пропаганді хохломанії», «оскорблєнії вєрноподданих чувств насєленія», поширенні «дікой мазєпінской окрошкі, отравляющєй смрадом здоровую атмосфєру Волині». Чорносотенців обурювало, що, крім передплатників, видання коштом земства надходило до шкіл, лікарень, волосних правлінь та інших установ. Не дивно, що відразу після початку Першої світової війни «антипатріотичне» видання заборонили.

Напрошується висновок, що не лише форма власності визначає напрям газети та її потрібність суспільству. Понад 100 років тому приватні видання були чорносотенними або бульварно-скандальними, офіційні «Волинські відомості» дотримувалися виваженої позиції, а фінансовані земством «Известия» чимало зробили для національної самоідентифікації малоросів, перетворюючи їх на свідомих українців.