АМПЛУА
У Києві гостювала найвідоміша жінка–полковник російської міліції
Марина Алексєєва, відоміша широкому читацькому загалу як автор популярних детективів про міліцію сусідньої
держави Олександра Мариніна, народилася в українському Львові. Щоправда, її батька-військового перевели туди на роботу після Другої світової війни. Та вочевидь згадки про дні золотої юності на площі Ринок та ще ностальгія за інтелігентною київською аудиторією, яка всупереч логіці нашого часу продовжує читати книжки, і привели московську письменницю до нашої столиці. Одна з двох щедро проанонсованих зустрічей пройшла в книгарні, в якій впадає в око засилля на полицях новинок чужомовної літератури, а українською хіба що можна прочитати назви тематичних відділів. Утім, мова не про те.
Трепанація… детективного жанру
Певна річ, наша гостя вкотре приїхала на береги Дніпра, де не була майже вісім років, не з порожньою валізою: вона презентувала київському читачеві свою трилогію «Обірвані нитки», дещо розчарувавши жіночу частину своїх прихильників новиною, що змінила жанр детективу на узвичаєну історію життя. Незвичайним чинником виявилася професія головного героя роману — ним став судовий медичний експерт.
Авторка пояснила свій вибір просто: вона замислила розширити своє пізнання. Тож поштовхом до заглиблення в одну з мало відомих широкому загалу професій, і до того ж лише контурно означених «інженерами людських душ», як ще називають письменників, був інтерес.
А й справді, ми, читачі, не надто обізнані з такими фахівцями, які, втім, тою чи тою мірою присутні замалим не в кожному детективі, надто в екранізації детективних романів. Здебільшого це чоловіки в темному хірургічному одязі та клейончастому фартусі, до яких передусім апелюють слідчі, з’ясовуючи подробиці якогось злочину. Зазвичай свої спостереження вони висловлюють стисло, подекуди навіть намагаючись жартувати, чи пропонують колегам зняти стрес від побаченого в морзі півсклянкою спиртного і закусити солоним огірком безпосередньо на робочому місці.
Олександра Мариніна зізналася, що занурившись у цю професію, з жахом дізналася: людині, щоб стати судмедекспертом, треба щось набагато більше, ніж просте бажання вивчитися на звичайного «вузького» лікаря. Бо це, виявляється, чи не найскладніша медична професія, важка у фізичному розумінні і складна — в моральному.
З цих та інших відкриттів і народилася трилогія, на сторінках якої домінують численні подробиці про розтин людських тіл, і вони, за словами авторки, жорстокі, медичні та психологічні. На запитання своїх прихильників «Куди поділася колишня Мариніна?» в голосі пані Олександри прозвучали неприховані нотки ностальгії: «Все тече — все змінюється, ми змінюємося щодня, і годі сподіватися, що я буду такою, яка 20 років поспіль творила детективи з однією головною героїнею. Я ніколи не оглядаюся назад — завжди прямую лише вперед».
Більше того, вона вдалася до філософських одкровень на кшталт «Нашим життям, виявляється, управляє некерований тваринний страх перед смертю», «Чому ми не готуємо себе заздалегідь до втрат, чому не вчимося правильно і адекватно розв’язувати цю проблему?», «Головне для людини — встигнути за життя сказати якомога більше теплих слів тим, кого любиш» тощо.
Письменниця погоджується з Конфуцієм, що у всьому слід дотримуватися золотої середини. Фото з сайту wictoria.ru
Герой, який не подобається автору
Зі спостережень під час вимушеної паузи (а письменниця запізнилася на зустріч з читачами майже на годину, вибачившись і пояснивши затримку бажанням телевізійників взяти в неї інтерв’ю), зазначимо, що багато хто з присутніх на зустрічі новенькі книжки трилогії «Обірвані нитки» до рук брав, проте, погортавши, повертав на полицю — вочевидь розповідь про життєву історію судмедексперта не вражала. А після того, як сама авторка охарактеризувала головного героя свого роману як людину важку і неприємну, котру і сама вона особисто не любить, — і поготів.
Хоча, можливо, це лише суб’єктивне враження. Може, знайдуться з-поміж читацького загалу й такі, хто захоплюватиметься головним героєм Сабліним, який не рахується з почуттями інших, переступає через близьких людей, як, даруйте за порівняння, через трупи, котрі йому щодень доводиться розтинати, носиться із собою і зі своєю дещо бузувірською філософією, немов з писаною торбою. Зрештою, на любов і смак — товариш не всяк.
Та все-таки ностальгія за колишньою Мариніною протягом зустрічі раз по раз змушувала читачів згадувати зовсім іншу головну героїню її попередніх романів — мудру, розсудливу, світлу особистість: чорного і тьмяного в реальному житті так багато, що навряд чи багато знайдеться тих, хто поведеться на образ лікаря, який, здається, однаковою мірою ненавидить і мертвих, і живих…
На запитання «Чи вірите ви у матеріальність думки?» письменниця відповіла: «Якщо чогось дуже боїшся, воно обов’язково трапиться!». І процитувала свого улюбленого Конфуція, до якого щедро апелює в своїх творах: «Не можна надто любити чи надто ненавидіти, в усьому слід дотримуватися золотої середини».
Шкода, що ми вже не зустрінемо в романах Мариніної оригінальних і мудрих діалогів, приміром, Вітру чи Кота — опосередкованих героїв її попередніх романів: російська критика, за словами авторки, піддала остракізму цю художню форму, запозичену (хоч і не у формі звичайнісінького штампу) у братів по перу.
Скільки грамів в одному караті?
Завважимо, що ораторові ніколи не варто недооцінювати публіку. Надто таку, як київський читач, котрий, за висловом Олександри Мариніної, уважно відслідковує книжкові новинки не лише на вітчизняному, а й на сусідньому ринках (для книжної продукції від північних сусідів, як відомо, всілякі там митні кордони — звичайнісінький фіговий листок).
Коли під час зустрічі присутні поцікавилися: «Оскільки ви вже взялися глибоко досліджувати та описувати професію судмедексперта, то, ймовірно, зацікавитеся людьми іншого фаху?» — письменниця щиро зізналася: «Справді, дія мого наступного детектива напряму зачіпатиме… ювелірну справу, бо ж там також багато нового і незвіданого. Я люблю вчитися, і мені сподобалося писати про професії».
Певна річ, писати про діаманти цікавіше, ніж про судмедичні будні, копання слідчих у брудній білизні потенційних злочинців чи гадання на кавовій гущі, де шукати чергового рецидивіста. Про дорогоцінне каміння написано сотні захоплюючих детективних історій. Один «Блакитний карбункул» Артура Конан Дойла чого вартий! Та, схоже, тонкощі ювелірної справи і в наші дні зачіпають не лише кримінальний світ, а й письменницький інтерес. Доведеться трохи зачекати і, можливо, наступна книжка відомої російської письменниці теж знайде свого читача.
А допоки вона шукає режисерів, які зможуть екранізувати її твори. І зроблять це так, як бажає цього сам автор роману. Каже, що більшість кіношників не шанують авторів, для них головне — власна концепція.
Про особисте життя говорить стисло, мовляв, опікується батьками, онуками і тваринами. У вільний від творчої праці час складає з пазлів величезні картини і розв’язує судокі. Одне слово, письменники — теж люди. Просто ми дивимося на них через призму їхніх творів, а життя, виявляється, значно простіше.
АКТУАЛЬНО
Чому унікальні книжки не доступні нашим людям?
Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр»
Майже правилом хорошого тону стало нарікати на занепад книговидання в Україні та експансію друкованих видань з Росії. Закиди цілком об∂рунтовані, що красномовно засвідчує навіть побіжна «екскурсія» столичним книжковим ринком «Петрівка», на якому сотні найменувань виданих у сусідній державі книжок, зокрема на історичну тематику. Причому широкий асортимент і високі ціни промовисто свідчать, що проблем зі збутом нема.
Тим часом мізерно малі наклади виданих в Україні книжок аналогічної тематики прийнято пояснювати… браком попиту. Чи не єдиним виходом із замкненого кола зазвичай стає друк за кошт автора чи, в кращому разі, на правах соціально значущої літератури. Такі книжки спрямовують виключно на поповнення фондів головних бібліотек країни чи навіть окремої області, коли йдеться про фінансування з місцевого бюджету.
На моєму робочому столі майже постійно перебуває краєзнавче дослідження Володимира Святненка «Рідний край над Здвижень-рікою». Аматор з Брусилівщини створив фундаментальне за обсягом і змістом дослідження. У книжці понад сім сотень посилань на різноманітні джерела, які ще фактично залишаються «землею невідомою» для вітчизняних фахівців-істориків. Видана завдяки небайдужості меценатів і допомозі районної ради наукова праця стосується як подій, безпосередньо пов’язаних з територією нинішнього Брусилівського району Житомирщини, так і розкриває малодосліджені сторінки історії всього краю, що робить видання цікавим для читачів усієї України.
Утім, ідеться не про книжку, а її наклад… лише 400 примірників! Аналогічна ситуація з унікальним виданням Євгена Підгорного «Оглашаю весь список». Автор ретельно зібрав дані про всіх загиблих у період 1941—1945 років представників вищого командного складу радянської армії та органів Держбезпеки СРСР — як на полі бою, так й у гітлерівських і сталінських катівнях. Не менший інтерес викликають розповіді про долю генералів, які з різних причин потрапили у полон до німців. Однак наклад виданої у Чернігові коштом автора книжки — 200 примірників! Цей перелік виданих майже в усіх областях України унікальних книжок, що фактично залишаються не відомими і не доступними широкому колу читачів, можна продовжувати.
Зрозуміло, що на відміну від «дамських» романів видана малими накладами історична література цікавить значно вужче коло читачів. Тому нескладно зрозуміти власників книжкових яток, на яких швидше розпродується «ходовий» і дешевший товар. Не менш очевидно, що йдеться про завдання, що належить насамперед до пріоритетів держави, а не бізнесу. Тим більше, що в системі органів виконавчої влади є навіть спеціальні структури для цього — управління і відділи внутрішньої політики та інформації. Чи не головне їхнє завдання — невтомне нагадування, що, незалежно від особистих політичних уподобань кожного з громадян нашої держави, Україна у нас одна. Як і її історія, яку слід добре знати, щоб не оцінювати її лише «очима сусіда» чи, ще гірше, з позицій «Короткого курсу ВКП(б)».
Державна система книжкової торгівлі давно вже канула в Лету, однак нині завдяки Інтернету значно простіше визначатися з реальним попитом на суспільно значущу літературу. Зайве пояснювати, що гарантовано оплачена покупцями частина накладу навіть за незмінних бюджетних витрат на часткове фінансування цих видань дасть змогу істотно наростити наклади і, відповідно, знизити собівартість книжок, зробивши їх конкурентнішими на ринку і доступнішими для читачів.