ОГО!
Головною дійовою особою ювілейної 10-ї «Французької весни» стала
світова літературна зірка Ерік–Емманюель Шмітт
Його п’єса «Маленькі подружні злочини» в постановці Roseau theatre стала терпким і гарячим глінтвейном у залі Молодого театру. Вона (Марі Брош) забрала Його (Мануель Олінжер) з лікарні. Він не пам’ятає, що вона вже 10 років його дружина. Жінка на повну переформатовує чоловіка згідно зі своїм уявленням про ідеал. Її маніпулювання наштовхується на його спротив. Згодом з’ясовується, що з пам’яттю в нього все добре.
Чому так сталося? Чоловік, втілюючи свій талант і відбуваючись як особистість, заробляв написанням детективних романів. Натомість для жінки важливіше розчинитися в коханні, і вона вимагала цього від нього. Це вона талановито малює, хоч запевняє, що він. Надзвичайно виразний портрет голого чоловіка в центрі інтер’єру. Він вимальовує стан героя, навіть його майбутнє.
Актори настільки достовірні, що, здається, дивимося живий фільм. Станіславський би оцінив цей принцип «4-ї стіни». В основі конфлікту життя в шлюбі, створеному коханням. «У 20 років хочеться, щоб кохання було простим. У 40 виявляється, що воно складне. В 60 ми впевнені, що воно прекрасне саме тому, що складне».
Удаваною амнезією він прагне пізнати її претензії та перезавантажити подружні стосунки з нової шлюбної ночі! Загалом у виставі багато розмов про секс, попри це вона досить цнотлива. Може, тому, що сім’ю грає пара по життю? Він обожнює її, але не цінує… Чому так? Актори занурюються у витончені глибини психології і філософії подружжя, яке базується на егоїстичній з його боку та егоцентричній з її — любові. Лінощі і звички замість жаги. Разом їх тримає страх перед майбутнім.
«Я тебе люблю, і це вбиває», — каже вона і знову наливає нерозбавлене віскі. Вона зізнається, що вся її рафінованість не в змозі перемогти архаїчні ревнощі. Сім’я дипломатів виховала її бути половинкою чоловіка. Чи може це природа жінки? Він вважає, що об’єднує сім’ю не правда, а тайна, і трактує їх союз як асоціацію вбивць: «Юне подружжя звільняється від інших. Старе один від одного». Виявляється, що це вона хотіла його вбити, щоб він її не покинув.
Вона — Марі Брош, Він — Мануель Олінжер. Фото з сайту afisha.bigmir.net
Однакове об’єднує
Напевно, хтось про таку колізію висловиться — з жиру бісяться. Та півтори години гендерних стосунків у ситому суспільстві минають у жвавій увазі залу.
Чому такі популярні твори Шмітта в Україні (видано чотири книжки його п’єс та прози)? Можливо, тому, що сповнені інтелектуальної гри в царині еротики як протилежність сталому мелодраматизму? І любов у них — це бажання старіти разом. «Театр — це однакові почуття в усіх країнах, — згодом пояснить автор. — Однакові запитання ставимо, і це об’єднує».
У фіналі режисери Марі-Француза та Жан-Клод Брош, до речі, батько актриси, грають зі світлом: спалахи в темряві білого і червоного, наче проявлення фотоплівки, як естетика документальності.
Після вистави заступник міністра культури Тимофій Кохан нагородив драматурга медаллю, а посол Франції Ален Ремі зазначив, що Шмітт — найбільш затребуваний іноземний драматург в Україні.
Герой вечора Ерік-Емманюель Шмітт випромінював успіх: «Досить компліментів, бо можу в них повірити». Напередодні у Львові він дивився свою п’єсу, і був так зворушений акторською грою, що навіть зрозумів українську. «Режисер не точно відтворив ремарки. Та мої вказівки для читача, а не для постановки».
Як шукати світло в тінях
До журналістів і шанувальників філософ за фахом і письменник за покликанням затримався на півгодини, бо розірвав штани. В чому з усмішкою і зізнався. «Люблю життя таким, яким воно є. Про що й кажу в своїх книжках… Я шукаю світло в тінях».
«У 15 років я був дуже депресивний, — розповідає він. — Мене врятував від самогубства Моцарт. Я потрапив у Ліоні на репетицію «Весілля Фігаро». Огрядна жінка на сцені, коли заспівала, здалася мені гарною». Він сподівається, що і його твори виліковують сучасників від неврозів цивілізації.
«Я вигадую свої міфи, але починав з літературних». У своїй першій драмі «Ніч у Валоні», яку Шмітт опублікував у 30-річному віці, йшлося про судовий процес жінок, звісно, уявний, проти Дон Жуана. «Я надіслав п’єсу актрисі, якою тоді захоплювався. Їй сподобалося. П’єсу поставили в театрі на Єлісейських Полях». Саме з тих часів у його творах постає запитання: Чи переходимо ми після вдоволення бажання до любові? Сюжет його «Загадкових варіацій» становлять перипетії любові двох чоловіків до жінки. Один з них лише епістолярний коханець. Після смерті дружини чоловік, що знайшов його листи, пише закоханому від її особи, хоч має стандартну орієнтацію. «Любов — це завжди сюрприз, — розмірковує драматург, — кохання не має статі. Найкращі історії кохання — без сексу. Так люблять рідних… П’єса не заперечує секс, але стверджує, що є дещо більше за секс».
Ідеальна людина для нього — той, хто приймає світ у його складності і має більше запитань, ніж відповідей.
Він пише уявні діалоги визначних людей: французьких енциклопедистів, Моцарта, Бетховена. Бізе… І Гітлера. Він вважає, що найбільшою травмою ХХ століття стала Друга світова. «Оптимізм, яким жили в XVII — XIX століттях, тоді вмер. Настала епоха розчарувань. Але я не вважаю це негативом. Ми втратили ілюзії. І новий світ треба будувати без ілюзій. Прогрес відбудеться, якщо ми всі докладемо зусиль».
Драматург сідає до роботи, коли відчує першу й останню фрази. «Я тоді знаю, що хочу сказати. Для мене важливо, щоб дочитуючи останні слова, хотілося перечитати…»
Як він реагує на свою всесвітню славу? «Коли я хвилювався перед зустріччю з вами, сказав собі: я зараз маю зіграти Еріка-Емманюеля Шмітта, який має успіх... Митець розвивається, коли здатен на певну амнезію, коли забуває, що він зробив».
У зрілі роки він не знає болючої самотності: «Література — це захоплення іншими людьми». Як сказали його герої в «Розпуснику»: «Мораль є ні що інше, як мистецтво бути щасливим».
Раніше він багато читав. Тепер «коли я пишу, то не читаю інші книжки. Я багато пишу і мрію про час, коли зможу читати більше. Настане цей час — приємно. Не настане — ще приємніше, що я не списався».