ПАМ’ЯТАЄМО
Австралійця Дмитра Нитченка щороку вшановують в Україні, вручаючи премію його імені
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
Десь напередодні здобуття Україною незалежності я написав до письменницької газети невелику статтю про те, що в Австралії живе український письменник Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб, і вже настав час видати в нас його твори, серед яких особливо корисна для дітей книжка «Живий Шевченко».
По якомусь часі одержав від нього вдячного листа за увагу й прихильне слово. Вже пізніше довідався, що Нитченко усім відповідав на листи, для всіх знаходив і пораду, й просто добре слово. На цьому мені наголошував кожен, хто його знав.
У 85 піднімався сходами, не зупиняючись
Далі довідався, що він шле, як і мені, бандеролі з книжками доброму десятку київських письменників. До приїзду Дмитра Васильовича в Київ я мав не тільки всі його твори, а й чимало видань українських письменників діаспори з різних країн світу.
А потім була зустріч у готелі «Дніпро». Коли я його побачив, справді не повірив очам своїм. З біографічної довідки знав, що Нитченко народився 1905 року. Отже, за плечима в нього — всього-на-всього! — вже понад вісім з половиною десятиліть. А він — жвавий, ще поставний і допитливий.
Готель, де Нитченко жив на сьомому чи восьмому поверсі, реконструювали, ліфт не працював. Ми добиралися нагору сходами, обляпаними вапном і засипаними битою цеглою. Я захекався й зупинився. «Що з вами?» — запитав він. «Та щось серце заходиться». «А я ще, слава Богу, тримаюся», — сказав він таким тоном, начебто був молодшим за мене, і ми обоє дружно розреготалися.
Коли нарешті опинилися в його скромному номері, Нитченко почав показувати мені йогівські вправи, які він робить щоденно ось уже впродовж кількох десятиріч. Пропонував мені повторити їх слідом за ним, але в мене нічого не вийшло. Дмитро Васильович розповів, що ніколи не був зразково здоровою людиною, навіть і в юності. Але саме завдяки вправам та правильному харчуванню він ще зміг дозволити собі таку неблизьку подорож.
Я приготувався вислухати довгу лекцію про здоровий спосіб життя, про різні дієти. Але Нитченко сказав, що в нього біля хати росте яблуневий сад, тому він завжди має свої яблука і ніколи не сідає без них до столу. Життя веде абсолютно аскетичне — не курить, не п’є, не переїдає. «Не їж уїжно, не спи уліжно», — згадалися мені Тичинині рядки. Єдина його розкіш — бібліотека, єдиний відпочинок (як і робота) — за книжкою. Те, що він належить до вкрай нечисленного в світі племені книжників, я зрозумів уже тоді, в готелі.
Книжки тут були скрізь: на підвіконні, на столі, на ліжку, на телевізорі. Все це він або купив у Києві, або йому тут подарували. Бідкався, як доправить увесь цей вантаж до Австралії. Я ще не бачив такого просвітлено-щасливого обличчя чоловіка, котрий вхопив до рук книжку, за якою, казав, полював роками. Таким був Дмитро Нитченко, коли демонстрував мені здобуті в Києві книжкові скарби. Тож і не дивуєшся, дізнавшись із його мемуарів про те, як від’їжджаючи у квітні 1948 року з таборів переміщених осіб до Австралії, вкрай обмежену за інструкцією кількість його вантажу складали видані в Новому Ульмі твори українських класиків.
Ми більше ніколи не зустрілися. Лиш по-княжому щедрими привітами йшли мені від нього бандеролі книжок. Намагаючись хоч якось віддячитися йому, я написав післямову до його книжки «Живий Шевченко», що тоді вийшла в Україні вперше.
Видавав, нашкрібаючи гроші з пенсії
Ще до зустрічі з ним я знав, що Дмитро Нитченко — один із найактивніших громадських діячів українського життя в Австралії. Тривалий час учителював та директорував у суботніх українських школах, був головою Української центральної шкільної ради в Австралії. З його іменем пов’язане постання Літературно-мистецького клубу імені Василя Симоненка. Зрештою, від самісінької своєї появи на тому континенті він незмінно входив до управ чи не всіх культурно-освітніх українських організацій. Незмінний упорядник, редактор і видавець альманаху «Новий обрій». На таких людях і тримається національне життя української діаспори. Я зустрічав схожих на нього у США, в Канаді, в Польщі, в Прибалтиці.
Коли Дмитра Васильовича не стало, почали виходити томи його листування з письменниками. З цих листів можна не тільки довідатися про життя самого Нитченка чи його кореспондентів, а й вичитати цікаву рецепцію того чи того художнього твору чи й усього закордонного літературного процесу. Не випадково Герцен сказав: «Листи — це більше, ніж спогади: на них запеклася кров подій, це — саме минуле, яким воно було зупинене й нетлінне». Дмитро Нитченко. Фото з сайту uk.wikipedia.org
У таких талановитих епістоляристів, як Нитченко та його кореспонденти — Чуровський, Орест, Веретенченко, Багряний, Ізарський, Костюк, Гуменна, Гайдарівський, Гак, Калиновський (Галан), Кобець (Варава), Полтава, Самчук, Юрій Стефаник (Клиновий), Гжицький, Антоненко-Давидович, листи — не просто коментар до хроніки подій, не лише натхненні експромти на найрізноманітніші теми людського буття, а й несподівано виразні духовні автопортрети.
Звичайно, їм важко було дивитися в майбутнє. Калиновський писав до Нитченка 12 квітня 1982 року: «Від усіх нас залишиться рядочок могил і вічная пам’ять на тиждень. На тому й заспокоїмося...» І все-таки вони не опускали руки. Хай не так оптимістично, із упертою приреченістю рабів-галерників, але вони робили свою справу, служили ідеї. Ось як без патетики пише про те Нитченко в листі до Ігоря Качуровського 16 серпня 1998 року: «З мене такий видавець, що все шкребу з пенсії, потрішку назбираю, тоді друкую. А те, що колись наскладав 17 тисяч, пішло на видання спогадів та видань Антоненка-Давидовича... Так роблю й тепер...». Оце діяння тих, кого Микола Шлемкевич виокремлював у розряд ідейних людей: «Ідейна людина — це вже інший стиль життя, несений іншим моральним ідеалом. Замість замкнутості в родинному егоїзмі маємо тут на першому місці службу суспільству. Загалом без ідейної людини суспільства не існувало б». А що вже казати про значення такої ідейної людини, як той самий Нитченко, для української суспільності поза Україною?
Книжка Дмитра Нитченка «Живий Шевченко», підписана його псевдонімом Дмитро Чуб, народилася з-під його пера кілька десятиліть тому й адресована українським дітям на чужині. Фото з архiву редакцiї
Був меценатом і без великих статків
У літературі він був прозаїком, критиком, літературознавцем, теоретиком, автором книжок для дітей та юнацтва. А ще — редактором, коректором, директором, бухгалтером, тобто усім видавництвом в одній особі. Намагався й продавати книги, які видав, щоб мати кошти для оприлюднення нових. А ще прагнув устигнути — і встигав, незважаючи на свій поважний вік! — відгукуватися співчутливими рецензіями на нові твори своїх колег. А ще цей архіскромний чоловік, не маючи великих статків, був справжнім меценатом українського друкованого слова. У листах до нього — десятки теплих подяк від колег за все ним зроблене.
Цілком логічно, що коли Ліга українських меценатів засновувала спеціальну премію за захист українського друкованого слова, відразу ж зринуло ім’я світлої пам’яті Дмитра Нитченка, яке її освятило. Вона присуджується видавцям, акторам-читцям, рецензентам, журналістам, працівникам бібліотек і книгарень, а також меценатам. Усім тим, хто обороняє й пропагує українське друковане слово в час його важких випробувань.
Після смерті Дмитра Нитченка до виконавчої дирекції Ліги українських меценатів уже прийшли тисячі книг із його бібліотеки. Їх пересилає його донька Олександра Ткач, знана в літературі як Леся Богуславець. У тій колекції є все: від раритетних видань й аж до видруків три-чотирирічної давності. Зустрічаються цінні автографи майстрів національного письменства з когорти політичної еміграції. Весь цей вантаж передається за різними адресами: Національний музей літератури, університетські книгозбірні, бібліотеки ліцеїв, коледжів та шкіл.
Твори для дітей підписував: Дмитро Чуб
Подвижник і добротворець Дмитро Нитченко донині робить свою добру справу. Згадуючи його ім’я, думаєш: ми таки справді були б духовно біднішими, якби не мали цього альтруїста, який, здається, так і не мав часу жити для себе.
Книжка «Живий Шевченко» з-під невтомного Нитченкового пера (а він писав ще так, по-старовинному, або ж друкував на машинці) народилася кілька десятиліть тому й заадресована українським дітям, що живуть на чужині. Тоді дорога до незалежної України видавалася в часі ще дуже довгою. Як уже мовилося, політична еміграція, що розбудувала всі сфери національного життя на чужині, величезної уваги надавала національній освіті й національному вихованню своїх дітей. Суботні й недільні українські школи, молодіжні спілки, табори, українознавчі курси, мистецькі колективи, спортивні товариства — все це було і є в житті українських дітей у країнах поселення їхніх батьків.
Педагог і письменник Дмитро Нитченко спеціально з цією метою написав свого «Живого Шевченка». Мабуть, саме тому, що твори для дітей він підписував псевдонімом Дмитро Чуб, ця книжка пішла в світ під таким іменем. У її назві підкреслено: саме ЖИВОГО. Тобто — не ікону, не прекрасну абстракцію, а живу людину серед людей. Звичайні для звичайного людського життя випадки з біографії поета не приземлюють, а вияскравлюють його небуденну вдачу, підтверджують: так, цей чоловік — обранець самої нашої історії, яка поклала на нього високу місію. Він свідчитиме перед усім світом про те, що судилося пережити українцям; стане вічно живим символом нашої присутності на планеті.
Сюжетами для цих оповідок стали й задокументовані випадки з життя Шевченка, й фольклорні перекази, в яких відбито народні уявлення про поета, його долю і місце в духовному житті нації. В особі автора «Живого Шевченка» органічно поєдналися біограф-документаліст і прозаїк.
Читаючи цю книжку, видрукувану цього року у видавництві «Ярославів Вал», не раз ловив себе на думці: так, її мав написати саме він, Дмитро Нитченко. Бо книжка дуже подібна до свого автора: вона мудра й розважлива, спокійна і погідна настроєм. Є в ній і гумор, і сум. А ще відчутно в ній голос доброго, теплого серця чоловіка, що був означений світлим іменем: Дмитро Нитченко.