Коли 25 жовтня 1971 року генеральний конструктор дніпропетровського КБ «Південне» Михайло Янгель раптово помер, на його місце став Володимир Федорович Уткін. Ні в кого не виникло і тіні сумніву, що саме він має підхопити прапор у людини, яка несла відповідальність не тільки за безпеку країни, а й за мир у всьому світі.
У тому світі, де відбувалася гонка озброєнь і будь-якої миті могла розпочатися третя світова — ядерна — війна. Задля миру вкрай важливо було тримати військовий паритет. Але на цей час Радянський Союз уже був змушений наздоганяти Америку. Потрібна була принципово нова ракетна техніка. І вона з’явилася. Дніпропетровські ракетники виконали це важливе урядове завдання. Але до цього треба було пройти ще довгий і важкий шлях.
Мрію перекреслила війна
Народився Володимир Уткін 17 жовтня 1923 року в селі Пустобор Рязанської області (Росія). Коли батько майбутнього конструктора влаштувався плановиком-економістом на чавуноливарний завод, сім’я переїхала у робітниче селище Лашма. Мати вела домашнє господарство і виховувала чотирьох синів: Миколу, Володимира, Петра та Олексія. Діти змалечку були приучені до сільської праці.
Будинок Уткіних стояв на березі Оки, тому не дивно, що Володя з братами полюбляв рибалити. Також займався волейболом, захоплювався лижами та авіамоделізмом. Середню школу у Касимові, розташованому недалеко від Лашми, хлопець закінчив на відмінно 21 червня 1941 року.
Про мрію стати авіаконструктором довелося забути — вчорашнього школяра призвали до лав Червоної армії. Після завершення курсів військових телеграфістів він потрапив на службу в 49-ту окрему роту 278-ї винищувальної сибірської авіаційної дивізії резерву Ставки Верховного Головнокомандуючого. Пройшов з нею шляхами війни від Волхова до Берліна. Перемогу зустрів старшим сержантом з двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, іншими нагородами. Коли повернувся додому і тільки-но зістрибнув із вантажівки, першою, кого зустрів у рідному селі, була майбутня дружина Валентина, яку Володимир кохав усе життя…Молодий фронтовик вирішив, що буде створювати нову військову техніку, і 1946 року вступив до Ленінградського військово-механічного інституту на факультет реактивного озброєння. У цьому виші вже навчався його молодший брат Олексій, а старший, Микола, викладав. Студенти встигали і добре вчитися, й підробляти — на розвантаженні залізничних вагонів, кресленням. Зароблена копійчина була доречною — Володимир одружився, у молодого подружжя народилася донечка Наталка. Переддипломну практику майбутній ракетник проходив в Інституті реактивного озброєння Міністерства оборони (НДІ-4) у підмосковному Калінінграді. Сюди і розподілили вже дипломованого інженера-механіка у 1952 році. Але того року він скористався можливістю перевестися у конструкторський відділ щойно створеного заводу №586 у Дніпропетровську — майбутнє КБ «Південне». Тут Володимирові Уткіну судилося пропрацювати 38 років, з яких 19 — керівником КБ, пройшовши всі сходинки кар’єрного зростання.
Ідеї Янгеля втілилися у життя
Працелюбство, ∂рунтовна інженерна підготовка, наполегливість у досягненні мети, організаторські здібності дали змогу колишньому фронтовику швидко засвоїти ракетну техніку того часу і стати провідним фахівцем. У 1954 році відділ реорганізували у дослідне конструкторське бюро на чолі з Михайлом Янгелем. А 1961-го 37-річний Володимир Уткін вже став його заступником, 1967-го — першим заступником. На той час, коли Михайло Янгель пішов із життя і головним був призначений Володимир Уткін, він уже був доктором технічних наук, лауреатом Ленінської премії, Героєм Соціалістичної Праці, мав орден Леніна і золоту медаль «Серп і молот».
Новий керівник не став «мести» по-своєму, а навпаки, постарався зберегти традиції, налагоджену роботу колективу і кооперацію суміжних розробників, закладені і створені Михайлом Кузьмичем. Після такої особистості, як Янгель, нелегко було стати достойним лідером і розв’язувати найскладніші завдання, що одразу звалилися на головного (а згодом — генерального) конструктора. Та Володимирові Уткіну вдалося не тільки перетворити у реальні ракетні конструкції ідеї та проекти Янгеля, а і зробити свій вагомий внесок у розвиток ракетно-космічної техніки.
За майже два десятки років керівництва КБ «Південне» Володимир Федорович безпосередньо брав участь у постановці на бойове чергування чотирьох поколінь стратегічних ракетних комплексів, які забезпечили паритет радянського ракетно-ядерного озброєння з американським. З часом це дало змогу досягти міжнародних домовленостей щодо обмеження стратегічного озброєння і його значного скорочення. Також були розроблені ракети-носії «Циклон» та екологічно чистий «Зеніт», який став основою міжнародних проектів «Морський старт» та «Наземний старт». Крім того, реалізовано різноманітні програми запусків супутників — на орбіти виведено понад 300 космічних апаратів «Космос».
«Сатані» аналогів немає
Стратегією, обраною Володимиром Федоровичем, був пошук ефективних альтернативних науково-технічних рішень, що потребують мінімальних фінансових витрат. І це допомогло конструкторові у найкоротші терміни ліквідувати відставання у ракетному озброєнні.
«Склалася дуже небезпечна ситуація: ми були оточені ракетами, які могли долетіти до нас за 8–12 хвилин! Ми не мали права відставати і зробити гірше. Це на нас тиснуло — тому що кожен день, кожна година, кожна хвилина, кожне зволікання змушували озирнутися на Велику Вітчизняну війну 1941 року», — згадував Володимир Уткін.
Армії нагально була потрібна нова зброя. І, реалізувавши багато ідей М. Янгеля, у КБ «Південному» і на заводі «Південмаш» її створили. Не випадково американці у ті часи називали Дніпропетровськ осиним гніздом радянських ракетників. Місто у заокеанських колег значилося ціллю №1. Саме тут, у Дніпропетровську, народилася найпотужніша у світі міжконтинентальна балістична ракета РС-20 (або SS-18, так звана «Сатана»). Головними козирями цього ракетного комплексу були миттєвий мінометний старт, постійна боєготовність, принципово новий спосіб розділення бойових блоків з ядерними зарядами, який позбавляв сенсу американську протиракетну оборону СОІ. «Сатана» здатна вражати будь-яку точку земної кулі з будь-якого напрямку!
«Тільки за одну цю машину Уткіну пам’ятник треба поставити», — казав колишній міністр загального машинобудування СРСР Сергій Афанасьєв. У документальному фільмі «Приборкання «Сатани» він згадує епізод, коли американський президент Джеральд Форд зустрічався із тодішнім керівником радянської держави Леонідом Брежнєвим у Владивостоку. Форд попросив зняти з бойового чергування лише одну ракету — SS-18. Та, порадившись із фахівцями, Брежнєв американському гостеві відмовив.
Нетрадиційні конструкторські рішення та передові технології створили комплексу «Сатана» такі технічні характеристики, які залишаються неперевершеними донині. Грізна ракета ще й досі стоїть на бойовому чергуванні в Росії та служить мирному космосу. У рамках конверсійних договорів між СРСР та США щодо скорочення та обмеження стратегічного озброєння на основі SS-18 діє космічний ракетний комплекс «Дніпро».
Унікальною є і твердопаливна ракета РС-22 (SS-24 «Скальпель»), яка може стартувати як із шахти, так… і з потяга! Пускову установку для Бойового залізничного ракетного комплексу (БЗРК) спроектував головний конструктор КБ спеціального машинобудування Олексій Уткін. Двом братам, двом головним конструкторам, вдалося створити поїзди, з яких буквально за дві-три хвилини після зупинки могла запускатися ракета! Американці вистежували «Скальпелі» зі спеціально запущених супутників і витрачали на це більше коштів, ніж Уткіни на створення єдиного у світі мобільного залізничного комплексу стратегічного призначення.
З 1990 року Володимир Уткін переїхав до Москви, де впродовж десяти років керував Центральним науково-дослідним інститутом машинобудування. В непростих економічних умовах він брав участь у перебудові ракетно-космічної галузі країни, розробці Федеральної космічної програми. Володимир Федорович скаржився: «Весь час іде не на творчість, а на діставання коштів, а я не вмію просити». Тим паче, він активно налагоджував міжнародну співпрацю з освоєння космічного простору, багато сил віддав програмі «Інтеркосмос».
Володимир Уткін мав вагомий авторитет на міжнародному науковому рівні і був призначений співголовою спільної з НАСА експертної комісії — Комісії Уткіна—Стаффорда, яка контролювала проблемні питання створення міжнародної космічної станції (МКС). Він також очолював координаційну науково-технічну раду із досліджень на станції «Мир» та російському сегменті МКС, був головою аварійної комісії «Марс-8».
Володимир Уткін є автором понад 200 наукових праць та винаходів. Розробки, зроблені під його керівництвом, і досі залишаються передовими, ними захоплюються всі ракетники світу. Томас Стаффорд так говорив про Володимира Федоровича: «Ракети Уткіна могли стерти США з лиця землі. Але про це в Америці мало хто знає. Я поважаю його за те, що він створив для Радянського Союзу таку потужну зброю захисту».
.jpg)
ДОСЬЄ «УК»
Володимир УТКІН. Народився 17 жовтня 1923 року у селі Пустобор Рязанської області (Росія), помер 15 лютого 2000 року у Москві. Український та російський вчений, видатний конструктор ракетно-космічної техніки. Доктор технічних наук, дійсний член Національної академії наук України, Російської академії наук, Міжнародної академії астронавтики, президент Академії космонавтики ім. К. Ціолковського. Двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської та Державної премій, кавалер шести орденів Леніна, ордена Червоного Прапора, нагороджений 14 медалями.
Ми в Google+