Ще донедавна він працював шеф-кухарем у відомих ресторанах Дніпра, які входять до ТОП-100 країни й мають міжнародні відзнаки, а нині він військовий кухар.

Олександр має позивний «Малий». Стати кухарем мріяв з дитинства. Згадує, як восьмирічним приготував свій перший у житті торт (банановий бісквіт). То був подарунок мамі.

Чорний фартух

«Працювати в топовому ресторані — то була мрія. Дуже довго я був гордий, що працюю су-шефом в одному з відомих закладів. Потім у нас із дружиною народилася друга дитина, і я зрозумів, що треба годувати родину і рухатися далі. Перейшов шефом в інший ресторан, в якому працюю вже чотири роки», — розповідає Олександр.

Щоб не видавати позиції, військові майже не готують у польових умовах. Тож з Олександром зустрічаємося на його робочому місці — на кухні неподалік від лінії розмежування.

Кухня в нього геть не схожа на ресторанну. Через часті переїзди постійно губиться посуд, пропадають ножі. Але є річ, яку він забрав із цивільного життя, і вона завжди при ньому — чорний кухарський фартух.

Він завжди готує в одноразових рукавичках. Каже: по-перше, то професійна звичка, а по-друге, гігієна, щоб хлопці не занедужали, бо на війні стежити за ідеальною чистотою на кухні не завжди виходить.

«Сьогодні вранці планував готувати деруни, але не вийшло, бо не було світла. Немає вже понад добу. Зараз хоч вас пригощу ними, ще соус зроблю і яйця пашот», — каже Олександр і показує свої позиції — маленьку кухню.

Доки говоримо, він вправно натирає картоплю, цибулю, додає яйце, сіль, перець, часник, борошно. Перемішує, звично змінює рукавички. Світла не було і під час нашого візиту, тому готувати довелося на скрапленому газі.

Після того як деруни готові, кухар відставляє пательню та починає готувати французьку страву — яйця пашот.

Час був обідній, тож постійно долітали подяки від військових: «Сашо, дякую щиро. Дуже смачно, як завжди».

На обід був суп, каша гречана, гуляш і салат.

Розтопити лід і готувати за температури мінус десять

Цікавлюсь, яке військове меню.

«У понеділок — м’ясна солянка, вівторок — суп гороховий, середа — борщ, четвер — суп рисовий або гречаний з грибами. На друге — пюре або каша, або смачненьке на кшталт дерунів, печеня. Наших хлопців годуємо добре. Буває, роблю стейк чи соус. Шурпу готував, шашлик. Буває, що хлопці попросять щось приготувати, куплять продукти. І я готую», — каже він.

Кухар розповідає, що було зовсім неважко переформатуватися з ресторанної кухні на військову, адже за 15 років у професії бували різні ситуації.

Проте згадує, що на початку війни, коли підрозділ базувався в рідному Дніпрі, доводилося готувати на польовій кухні при мінус 10, і воду з льоду топив.

Розмовляємо, і Олександр переходить до соусу. Каже, що в ресторані готував би його на вершках і, як мінімум, додав би три види сиру. Але в коморі є молоко і плавлений сирок. Смаколики професійний кухар приготував швидко і навіть на війні спробував красиво викласти страву на тарілку (щоправда, одноразову, бо мити посуд — то тут розкіш) і пригостив нас.

Побороти власний страх

Дружину та дітей він ще на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну відправив за кордон, а сам пішов добровольцем.

«Я міг виїхати з родиною, бо в мене троє дітей, але не зміг це зробити як людина. Тож пішов у військкомат. 11 березня мене призвали, служу вже понад вісім місяців. Я прийшов і чесно сказав, що мені дуже страшно, але хочу допомогти. Кожна людина має бути на своєму місці. Ось і я на своєму», — розповідає Олександр.

Старшій доньці 12 років, її звуть Єва, синові Акіму — 8, найменшій Златі — рік і три місяці. Коли почалася війна, Златі було лише пів року. Родина виїхала до Німеччини 4 березня.

«Рік тому навіть уявити не міг, що так може бути і я буду тут. Морально спочатку було складно. Перші два місяці дружина не знала нічого — я не казав. Не хотів, щоб вона непокоїлася. Це важко для неї. Потім сказав, але всього не розповідаю», — додає Олександр.

На його формі є цікавий шеврон, на якому зображено «бойового кухаря» (ножі, ковпак). Олександрові його подарували побратими після того, як він потрапив під перші обстріли.

«Ми були близько до передової. Касету «Градів» ворог випустив на кухню і медиків. Бувало, що доводилося виїжджати на позиції, вивозити їсти, готувати під обстрілами», — згадує він.

До війни зазвичай мав легку неголеність, а на фронті відпустив бороду. Дружині сказав, що поголиться, коли війна закінчиться.

Олександр каже, що його життя дуже змінилося.

«Я вісім місяців тому і тепер — це дві різні людини. Став дуже спокійним, інакше дивлюся на життя. Розумію, що проблеми, які були раніше, — то взагалі ніщо», — зізнається військовий.

Найважча кухня

У цивільному житті йому доводилося готувати одночасно 12 страв, на одну мав 15—20 хвилин. Каже, що то нескладно, бо всі рухи доведено до автоматизму.

«Тільки у фільмах кухня — це таке щось статечне, повільне. А насправді все швидко, динамічно, багато рухів навколо себе. Маєш обладнати робочу поверхню так, щоб мінімізувати своє пересування на кухні, аби міг одночасно готувати кілька страв», — пояснює.

Олександр каже, що готував оленя, страуса, омарів, лобстерів. Загалом усе, що можна приготувати. Але найважча кухня — домашня.

«Її потрібно вміти готувати, бо кожен із чимось порівнює. Треба знати людину, її смаки. У ресторані, наприклад, були відвідувачі, які питали, хто кухар, і тільки в нього замовляли. І до мене так приходили», — розповідає він, згадуючи цивільне життя.

Питаю, чи є в нього улюблені страви. Він одразу відповідає: «Борщ із квасолею, який готувала бабуся, і пиріжки з капустою, які робила прабабуся з Херсона».

«Навчилися борщ готувати, як той бабусин з дитинства?» — питаю.

«Так. Якось батько приїхав у гості. Я приготував борщ, а він каже: «Як бабусин». Оце найважче зробити — як хтось. Дитячі спогади відтворити дуже непросто», — відповідає.

Після Перемоги Олександр не готуватиме святкове меню. Одразу перепросив за це побратимів. Щойно Перемога настане — одразу поїде до дружини та дітей.

«Нічого не хочу готувати. Хочу побути з родиною. Коли війна закінчиться, планую взяти на місяць, а може, і на два відпустку і нікого, крім своєї сім’ї, не бачити. Потім повернусь у ресторан. Директор обіцяв, що моє місце за мною закріплено», — каже військовослужбовець.

А ще родина має зробити важливу справу після Перемоги: охрестити меншу донечку, бо хрещених обрали, але через війну не встигли цього зробити.

Ольга КУДРЯ,
Укрінформ,
Запоріжжя