Часто заходжу у фейсбуці на сторінки бойових бригад ЗСУ. Саме звідти можу почерпнути найсвіжішу інформацію, як воюють українські захисники та захисниці. Нещодавно, наприклад, натрапив на хронологію війни 25 опдбр.  Засмутила розповідь про роковини загибелі колишнього її комбата майора Віталія Бохонка, який під час важкого бою поблизу селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області 25 липня 2022 року зазнав важкого поранення. Чотири дні по тому 31-річний офіцер та медики міста Дніпра боролися за життя лицаря ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів. Але 29 липня 2022-го серце хороброго комбата перестало битися. Указом Президента України від 18 листопада 2022 року майору Віталієві Бохонку присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Посмертно…

Особлива симпатія

До 25 опдбр в мене особлива симпатія. Адже напередодні широкомасштабної війни я побував на східному фронті поблизу авдіївської промзони. Тут і познайомився з десантниками Січеславської бригади. Світлини того періоду, з яких на мене дивляться молоді солдати й офіцери, зберігаю у фронтовому фотоархіві. 25 опдбр нині б’є ворога на сватівському напрямку. А перед цим відзначилася під Авдіївкою Донецької та Лисичанськом Луганської областей. В останньому населеному пункті десантники прикривали відхід наших оточених військ.

А ось із майором Бохонком зустрітися не пощастило: до початку широкомасштабної війни він служив начальником штабу другого батальйону 79 окремої десантно-штурмової бригади. У 25 бригаду перевівся у квітні 2022-го й одразу ж очолив парашутно-десантний батальйон, який воював під Новоселівкою Донецької області. Тут він з перших днів проявив найкращі риси: зустрівшись із добре підготовленим ворогом, який переважав українських десантників насамперед в артилерії, живій силі,  Віталій Бохонок так організував взаємодію мінометних розрахунків та ротних опорних пунктів, що окупанти не змогли зайняти вигідні позиції. Проте від своїх намірів русня не відмовилася і на помсту майже два тижні перемелювала українські позиції. Але коли в бій пішла ворожа піхота, десантники зустріли її дружним вогнем, бо були готові до цього.

«Наш комбат був прикладом для бійців, — розповів командир роти капітан Олександр Тимощук, який нині лікується після важкого поранення. —  Він завжди був там, де найважче: починається, наприклад, прорив якоїсь із рот батальйону, Віталій Бохонок переміщується туди і керує боєм з контрольно-спостережного пункту підрозділу чи на певній відстані. У комбата завжди були в запасі доглянуті висоти. Тоді майор казав: «Із поля бою бачу краще, ніж зі штабу». Це надихало особовий склад. Бо коли поруч комбат, ротний не може погано воювати. До речі, Віталій ніколи не кричав на підлеглих. Спокійний, врівноважений. Вислухає, дасть пораду.  Мав, одне слово, талант психолога».

«Не пробачимо! Помстимося!»

Того фатального для комбата дня, 25 липня 2022-го, ротний Тимощук був поруч із командиром. І теж зазнав тяжкого поранення, потрапив спочатку до шпиталю в Бахмуті, а згодом у Дніпрі і Луцьку. На Волині Олександр дізнався про смерть Віталія Бохонка. Це була ще одна важка втрата, бо  під Зайцевим загинув на очах у ротного його побратим бойовий медик Кирило Кунько.

«Родом хлопець був з Мелітополя Запорізької області, — вкотре намагається тримати себе в руках капітан Тимощук. — У нього там в окупації батько. Я прийшов у бригаду після закінчення академії 2020 року. Кирило на той час служив у 25 бригаді за контрактом. Ми з ним були на ротації на Луганщині, в авдіївській промзоні. Я був командиром взводу четвертої роти. Кирило пізніше став у 5 роті головним бойовим медиком. Медичної освіти не мав, але, пройшовши курси бойових медиків у навчальному центрі, добре оволодів фахом. Із Кирилом, випускником Мелітопольської гімназії №8, прощалися жителі Дніпра, оскільки зробити це в окупованому рашистами рідному місті не могли.

Кунько був дуже сміливою людиною: пам’ятаю, під Новолуганськом потрапили ми під обстріл. Нашим завданням було закріпитися в лісосмугах. Але кацапи, очевидно, помітили нас і почали обстрілювати. Ми тоді розділилися: моя група пішла в одну посадку, а та, що з Кирилом, — в іншу. По його бійцях русня якраз найбільше била. Майже всі хлопці Кунька тоді були поранені. Ми допомогли їм вийти з-під обстрілу. Але коли Кунько з побратимами перебував у більш-менш безпечному місці, група не дорахувалася одного бійця. Кирило із старшим водієм роти пішов шукати зниклого: йому наказали витягнути з небезпечної зони воїна, незалежно від того, поранено його чи вбито. Медик з водієм дві години під обстрілом шукали побратима. Але таки знайшли, надали допомогу, винесли з поля бою, чим врятували бійцеві життя.

Розповідаю про побратимів вам, а серце кров’ю обливається: вилікуюся (руки-ноги в мене ще не цілі, але на місці) і обов’язково повернуся на фронт. Якщо такий, звісно, ще буде. Бо ніколи не пробачу русні  смерті своїх товаришів. Помщуся!» — наголошує капітан Тимощук.

Стояли на характері

Решта побратимів 25 опдбр теж налаштовані на помсту. Бригада має особливі рахунки з руснею: тут ніхто не забув про страшну трагедію, яка сталася 14 червня 2014 року в луганському аеропорту. Тоді під час заходу на посадку було збито літак Іл-76МД, на борту якого перебувало 40 десантників 25 бригади і дев’ятеро членів екіпажу. Це була перша бойова важка втрата Січеславської. Тоді побратими пообіцяли загиблим десантникам бити ворога скрізь: у хащах лісосмуг, будівлях, під землею, щоб рашисти не мали жодних шансів на порятунок.

Тримають слово воїни й досі. Ні втома, ні пекельна спека не зупиняють їх, заряджених на перемогу. 25 опдбр завжди направляють на найважчі ділянки фронту, туди, де потрібно вгризатися в землю і стояти на характері.

Олександр Тимощук розповів, що якось його рота у складі 30 осіб (фактично посилений взвод) на лисичанському напрямку поблизу НПЗ зупинила просування п’яти москальських танків і двох БМП.

«А під селищем Верхньоторецьке Покровського району на Донеччині проти нашого батальйону діяло вже до трьох тактичних груп русні (фактично три бригади). Ми їх майже весь березень 2022-го кошмарили. Були тоді дуже жорстокі бої, коли доводилося навіть викликати вогонь на себе», — згадує Олександр.

25 опдбр брала участь в ізюмському контрнаступі, боях за визволення Лимана, під Новоселівкою Краматорського району Донецької області. Поблизу Новоселівки десантники добре закріпилися у травні 2022 року. Здебільшого, каже Тимощук, завдяки вмілим діям комбата Бохонка, який під носом у ворога проводив маневри. За цей час підрозділ примудрився навіть побудувати капітальні бліндажі.

«Копали всі. Навіть я, командир роти, маючи багато інших завдань, брав у руки лопату й працював рядовим солдатом. Наскільки грамотно все це було зроблено, свідчить те, що наші позиції із травня минулого року стоять під Новоселівкою нерухомо. Ворог, наскільки мені відомо, не може їх захопити. Ми навіть засмутилися, коли нас прийшла міняти Президентська бригада. Бо, завдавши ворогові втрат, знекровивши, зупинивши, ми вже планували… наступати», — не стримує емоцій офіцер.

«Як ми будемо без вас?»

А ще Олександр Тимощук згадав про місцеве населення, за яке проливають кров на Донбасі десантники: «Звісно, — каже, — і в Авдіївці, й у Верхньоторецькому були так звані ждуни. Але мені запам’яталася продавчиня одного з авдіївських магазинів, яка, знаючи, що я офіцер, запитала під час зустрічі: «Чула, що ви нас покидаєте. Як ми без вас будемо?» Я тоді спробував заспокоїти: «Прийдуть інші підрозділи й так само стоятимуть тут. Не бійтеся, ніхто Авдіївку не здасть!»

І не здають. Бо вмотивовані бійці служать у Січеславській бригаді, які люблять Батьківщину. І це не гучні слова: десантники — народ прямий і хоробрий. Їх не лякають страшилки, які поширюють у тилу окремі «знавці, стратеги та експерти». На фронті, каже капітан Тимощук, треба не язиком ляпати, а воювати. І командирам слід робити це так, щоб солдатам було чим і за що воювати: «У нашому батальйоні, наприклад, ніколи, принаймні до мого поранення, не виникало проблем із забезпеченням. У ЗСУ попри різні розмови та плітки є все. Але його не завжди можна вчасно доставити на передову.

У мене був добрий старшина, який робив усе можливе й неможливе, щоб підрозділ не відчував жодних матеріальних проблем. На позиції заїжджав уночі тихенько, із приладами нічного бачення все необхідне для солдатів вивантажував. Не було такого, щоб добу чи більше десантники не пили воду чи були голодними. Тому пишаюся своєю бойовою ротою, бійці якої ніколи не скиглять і не висловлюють невдоволення, що комусь чогось не вистачає. Не на курорт приїхав — триває війна».

Насамкінець ротний поділився зі мною мрією. За тиждень до нашої з ним розмови приснився Олександрові сон: бігає він на своїх двох здорових ногах у Криму. Каже, бачу мапу, на якій половину території півострова вже замальовано зеленим, тобто визволено: «Так хочу, щоб цей сон справдився. І щоб саме наша 25 окрема повітрянодесантна Січеславська  бригада визволила від російської вояччини український Крим!»