Його справедливо вважають одним з найяскравіших представників сучасної української естради, її успішним довгожителем. Пісні «Душі криниця», «Листопад», «Місячне колесо», «На Україну повернусь», «Берег любові» стали улюбленими для численних шанувальників. І на концерті він відпрацює програму на всі сто, зачарувавши неповторним баритоном, який відразу ж полонить душу.
Це про народного артиста України, співака, композитора, педагога Іво Бобула. Недавно він побував з концертами в Сумах та області, куди завітали слухачі різних поколінь. Після одного з виступів Іво БОБУЛ залюбки погодився на розмову для читачів «Урядового кур’єра».
— Іво Васильовичу, якось так склалося, що нинішні представники мистецтва часто зустрічаються із глядачем не за основним фахом, а діляться досвідом — кулінарним, дачним, сімейним. Вас рідко можна побачити чи почути. Не запрошують чи відмовляєтеся?
— Друге. Дзвінків і пропозицій вистачає, але… Весь час віддаю пісні, сцені, сім’ї, решта мене не цікавить, принаймні нині. Якщо раніше захоплювався риболовлею, то тепер і вона відійшла на другий план. Як на мене, істинні митці особливо гостро відчувають суспільну ситуацію в країні, чутливо реагують на проблеми, тож не виникає бажання чимось захоплюватися надто активно.
Після того як побував на сході України, де виступав перед нашими бійцями, змінився якщо не світогляд, то ставлення до життя, подій, фактів, людей. Доки маю сили, бажання, увагу глядачів, зосереджуюся на основній роботі: пишу тексти, музику, навчаю вокалу вихованців, знаходжу час для родини. А ось ходіння по телестудіях не для мене.
— Наскільки часто пишете нові твори?
— Тільки в натхненні, яке не можна запрограмувати чи передбачити. Трапляється, що приходить спалах на якихось 15—20 хвилин, чого цілком вистачає для нової пісні. Принаймні, так пишу. Дехто може працювати місяць, другий і довше — у кожного власний рецепт.
— Із якими співавторами працювати легко і результативно?
— Вадимом Крищенком, Андрієм Демиденком, Олександром Вратарьовим, Геннадієм Пугачовим, Остапом Гавришем, Володимиром Домшинським — перелік можу продовжити, бо співпрацювати є з ким.
— Як оцінюєте нинішній стан української естради?
— Належу до людей, які не вміють і не хочуть лукавити і прикрашати, тож маю дуже багато недругів. Стан важкий і неприємний. На сцені панують несмак, низький рівень текстів, нецензурна лексика, муркотіння замість потужних голосів, на які завжди була і нині багата співоча українська нація. Особливо боляче стає, коли так звані автори спотворюють українську мову, вживають лайливі слова, якісь брудні натяки. Хіба це мистецтво?
Але гроші роблять якщо не все, то майже все. Досить дістати гаманець, і у студії звукозапису з безголосого зроблять голосистого, із глухого до нот і музики — чутливого: там відбувається щось на кшталт курсів крою і шиття: підтягують, підсилюють, додають, вилучають. І ось вже новий виконавець, який співаком ніколи не стане.
Дуже обурює голозадість. Це коли навколо так званих артистів крутяться оголені дівчата, створюючи, за їхніми словами, атмосферу шоу. Хоч то зовсім не шоу, адже воно не має жодного стосунку до справжнього мистецтва.
— Ви багато виступаєте за кордоном. Чи є там сценічні фільтри?
— Аякже, неодмінно є. У Румунії, Польщі, Канаді та інших країнах перед тим, як артист вийде на сцену, його пропускають крізь так званий професійний рентген. Але не плутайте це із цензурою! Тобто на двох-трьох рівнях спеціальні комісії, у складі яких професійні митці, оцінюють творчий доробок того чи того кандидата у співаки-артисти — його вокальні дані, пісенні тексти, музику, аранжування тощо. Якщо кандидат проходить такий кастинг — іди і співай; якщо ні — вибачай, ніхто не дозволить компрометувати сцену безголосими потугами. У нас, на жаль, загату прорвано, і в співаки йдуть уже не групами, а табунами.
— Ви багато років викладаєте вокал. Чи є серед вихованців талановиті юнаки й дівчата?
— На щастя, є. У моїй нинішній групі справжнє гроно таких талантів. Наприклад представник Сум Іван Афанасьєв, навдивовижу здібний і перспективний співак. Вокал викладаю 12 років і зробив невтішний висновок із запитань до самого себе. Як складеться доля Івана й десятків інших молодих виконавців? Де їм працювати по закінченні навчання? Хто опікуватиметься їхнім подальшим становленням? Це ті запитання, на які у мене немає відповідей, а якщо і є, то не вельми радісні. Шлях у них здебільшого один — за кордон, де можна прилаштуватися і заробляти хоч якісь гроші або ж іти в офіціанти чи ресторанні співаки.
Однак до нас приїжджають чимало іноземців, щоб навчитися професійного вокалу — класичного чи естрадного. Наприклад із Китаю. Але потім вони їдуть додому і вже там професійно зростають. Тобто наша вітчизняна естрада потребує очищення й оновлення, щоб на ній працювали справжні співаки.
— Ви починали із класичного співу, а потім перейшли на естраду.
— Багато хто пророчив мені оперну сцену. Наприклад, світлої пам’яті Дмитро Гнатюк свого часу сказав, що я повинен співати оперні партії. Як, до речі, й Анатолій Мокренко. Моя викладачка із Чернівців Сильва Онуфрієва, якій я дуже вдячний за навчання, також наполягала на оперній сцені. Вона навчила мене техніки дихання, про що я не мав уявлення.
Але сталося так, як сталося. Чому, сам не знаю. Сподобалася естрада, і все. Хоч перехід був доволі складним. До речі, в мене баритон, однак беру і тенорові ноти, що вдається далеко не кожному.
— Як підбираєте пісенний репертуар: самостійно чи хтось підказує?
— Здебільшого самостійно, але не ігнорую добрих професійних порад. Загалом же пісні треба підбирати під себе: голос, сценічний образ, манеру виконання. Це слід відчувати внутрішньо, тоді пісні звучатимуть повносило, оригінально, неповторно. За чотири з половиною десятиріччя навчився відчувати, де справжня пісня.
— Виступи яких виконавців чи гуртів української естради вам цікаві?
— Давно із задоволенням слухаю гурти «Табула Раса», «Танок на майдані Конго». І зовсім не тому, що вони виконують про мене одну з пісень. Це професіонали сцени.
— Ваше становлення як співака проходило непросто. Що саме запам’яталося у професійному зростанні?
— Запам’яталося багато. Я ж народився у багатодітній сім’ї — нас було семеро. Ще коли навчався у школі, помер тато. Пригадую похорони: сусіди із співчуттям дивилися на маму, мовляв, як житиме далі із купою дітей? Потім був інтернат, до якого мама відправляла мене вся у сльозах і розпачі. Пішов із дому, вважайте, напівбосий і напівголий, навіть черевиків власних не мав — позичив у сестри. Потім навчання у ПТУ Слов’янська на токаря керамічних виробів, здобув четвертий розряд: виготовляли ізолятори для гідроелектростанцій. Тоді на весь СРСР було тільки два таких заводи: у Слов’янську та Ленінграді.
Уже тоді, а потім і в армії співав. Згодом заробляв гроші співом у ресторанах, перші виступи у складі ансамблів «Море», «Черемош», «Жива вода». Перші розчарування і відверта підлість, коли відмикали мікрофони, робили інші капості. А я дуже довірливий, довго не міг усвідомити, що це роблять ті, хто поруч.
Були періоди, коли залишався без житла і грошей. На щастя, траплялися порядні люди, які вірили в мене, допомагали. Серед них Леонід Кучма і його сім’я — він хрестив нашого Данилка.
Запам’ятався день, коли запросив маму на свій сольний концерт, і вона сиділа в залі, а я співав і для всіх, і для неї особисто.
— Наймолодшому Бобулу Данилкові вже 13 років. Ким хоче стати? Можливо, як і тато, співаком?
— Поки що мріє вивчитися на льотчика. Ми з дружиною не заперечуємо. А ось стосовно кар’єри співака, то я б дуже не хотів, аби син пішов моєю дорогою і стільки пережив. Тепер, як на мене, немає сенсу йти в артисти, оскільки для цього у країні не створено елементарних умов. Коли зміниться ставлення до талантів, їхнього добору і поцінування, тоді буде інша розмова.
— Чи часто буваєте на малій батьківщині, у Чернівцях, зустрічаєтеся з рідними?
— Дуже рідко. З родичами бачуся хіба що на великі свята: Великдень, Різдво. Річ у тім, що частина моєї рідні працює за кордоном, оскільки тут не змогли знайти роботи. Тож непросто приїхати зі США, Італії, Іспанії. Інколи зустрічаюся з колишніми однокласниками. Попередньо домовляємося і збираємося в рідних місцях. Завжди намагаюся пригостити їх, заспівати.
У рідному селі майже не буваю. Багато років тому до мене дійшла неприємна чутка: деякі земляки стали заздрити моїй славі, успіхам на сцені. Дивувалися, як могло трапитися, що той Іван з багатодітної сім’ї став Іво Бобулом. Та він змалечку був приречений на злидні. Аж ні, он який відомий артист! А я все беру близько до серця.
— Чи вірите в долю?
— Так, усе записано на небесах. Тут можемо лише вносити маленькі корективи.
— А як ставитеся до того, що вас називають легендою української естради?
— Ніяк. Але якщо кажуть, то, мабуть, так і є: людям видніше.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іво (Іван) БОБУЛ. Співак, композитор, педагог. Народився 1953 року в селі Порубне (нині Тереблече) Глибоцького району Чернівецької області у багатодітній родині. Закінчив ПТУ №76 м. Слов’янськ Донецької області, Чернівецьке музичне училище ім. С. Воробкевича, музично-педагогічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.
На професійній сцені дебютував наприкінці 1970 років у складі ВІА «Море» (м. Сімферополь), «Черемош», «Жива вода» (м. Чернівці).
Відтоді дав тисячі концертів не тільки в Україні, а й у більш як десяти країнах: США, Канаді, Румунії, Італії, Іспанії, Португалії тощо.
Автор майже сотні власних пісень, виконує твори світової класики румунською, російською, італійською, англійською та іншими мовами.
Завідувач кафедри вокалу Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (м. Київ).
Народний артист України. Кавалер орденів князя Ярослава Мудрого V ступеня, «За заслуги» III ступеня.
Ми в Google+