Україна чи звабливий закордон? Сьогодні чи не кожен із нас ставить собі це запитання: їдуть по довгий долар друзі, родичі,сусіди. Зробити вибір на користь власної країни українцям має допомогти сама держава, переконаний директор Рівненського обласного центру зайнятості Іван ТКАЧУК.
— Торік на Рівненщині на 5 тисяч скоротилася кількість фахівців, зайнятих у реальному секторі економіки, на підприємствах, де 10 і більше людей. При цьому середній вік працівника промисловості — 55 років. Загалом ЄСВ в області нині сплачують 217 тисяч осіб, і ця цифра теж зменшилася на 6 тисяч. До речі, саме за ці кошти, частина з яких поповнюють Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, існує й наша служба. Так-от, торік через службу зайнятості на Рівненщині знайшли роботу 13 тисяч безробітних, водночас звільнилися з різних причин 12 тисяч. Це за офіційною статистикою, яка не завжди адекватно відображає реальну картину на ринку праці, значна частина якого в тіні.
— Директор інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук Елла Лібанова давно попереджала про жорсткий дефіцит робочої сили в Україні.
— Рівненські чоловіки споконвіку виїжджали на заробітки, особливо з північних районів, де тоді ще не було бурштинової лихоманки. Тобто підґрунтя в оцього дисбалансу на ринку праці не сьогоднішнє й навіть не вчорашнє. На жаль, нагорі не дослухаються до науковців, не оцінюють критично цих процесів. Тому держава вчасно не реагує на це. Ось і маємо те, що маємо: за методологією Міжнародної організації праці, рівень фактичного безробіття на Рівненщині торік становив 11,6% (тобто незайнятого офіційно населення), тоді як рівень зареєстрованого безробіття — лише 1,8% (це ті, хто перебуває на обліку в службі зайнятості). Отака разюча різниця!
— Але той, хто «перебуває на обліку», не завжди прагне знайти роботу.
— Отут ви в десятку! Хтось хоче отримувати субсидії (середня виплата з безробіття торік на Рівненщині становила 1809 гривень на місяць), хтось — присвятити цей час дітям або ж (ніде правди діти) підзаробити неофіційно.
Приміром, не шукають і не шукатимуть роботи наші багатодітні жінки, чи не кожна з яких має статус матері-героїні. Щоб отримувати соцдопомогу на дітей, вона повинна або офіційно працювати, або ж перебувати на обліку в центрі зайнятості. Поясніть мені: навіщо? Адже ці матері й так роблять найважливішу справу для України — відтворюють її генофонд, плекають наш завтрашній трудовий потенціал (принаймні, хочеться, щоб було саме так).
Або ті, хто має 10, 20 чи й 30 соток землі. Ці люди взагалі позбавлені соціальних гарантій, вони як кріпаки приписані до тієї землі, тож не можуть пройти в нас навчання чи перенавчання, щоб отримати затребувану на ринку праці професію. Парадокс! Усі знають, що навіть із 30 соток сім’я не проживе, а нашим законотворцям здається, що прожити можна! А тим часом у селі значний людський потенціал, який із грамотним підходом міг би влитися життєдайним струменем в економіку України. Але ж ми чомусь працюємо ще за пострадянськими законами. Хоча за вікном ера новітніх технологій і підходів.
Треба об’єднати зусилля
— До слова, законопроект «Про службу зайнятості в Україні» перебуває на розгляді у Верховній Раді. Що він має змінити?
— По-перше, ідеться про зміну філософії сприйняття нашої служби, адже у світі подібні — це, як правило, центральні органи виконавчої влади. Паралельно на розгляді у Верховній Раді законопроект щодо продуктивної зайнятості населення, а в Кабміні — концепція щодо його професійної орієнтації. Держава повинна створити такі механізми, щоб працювати в Україні було і вигідно, й престижно. І тут усі мають об’єднати зусилля: Верховна Рада, уряд, роботодавці, наша служба. По-друге, служба зайнятості має займатися не лише офіційно зареєстрованими безробітними, а незайнятим населенням (а його в рази більше).
По-третє, зроблено акцент на предметній систематичній роботі з молоддю, починаючи зі шкільної лави. До речі, й на останньому засіданні правління Фонду державного соцстрахування на випадок безробіття прийнято рішення про профорієнтаційну роботу з молоддю на 2017—2020 роки. Ітимемо у школи, проводитимемо професійну діагностику учнів і розповідатимемо про професійні можливості самій дитині та її батькам. Бо якщо школяр може бути висококласним токарем чи зварником, нехай подумають, чи обов’язкова йому вища освіта. Адже з дипломами вишів лише на Рівненщині торік стали на облік 1200 юнаків і дівчат, які не знайшли себе на ринку праці.
Ми свідомі, що миттєвого ефекту тут не буде, але починати з малого треба вже сьогодні, щоб ситуацію змінити бодай у середньостроковій перспективі.
— Якби ж іще чітко знати, в який бік її змінювати.
— Кричу про це на всіх рівнях! Не можуть виші готувати фахівців наосліп, без даних про потреби роботодавців, а вища школа нині, на жаль, існує саме так. Здавалося б, принаймні професійно-технічні навчальні заклади мають бути в пошані: адже держава визнає, що основа економіки — кваліфіковані робітники, яких катастрофічно бракує. А ці заклади передали на баланс органів місцевого самоврядування. Як на мене, це помилка, яка може обернутися для економіки фатальними наслідками. Бо навіщо громаді Рівного фінансувати, скажімо, підготовку фахівців для Хмельницької АЕС?
А на ОТГ, кількість яких зростає, теж покладена відповідальність за створення робочих місць на їхніх територіях. Це нині держава їм допомагає так званими підйомними, а завтра вони житимуть за те, що зароблять. Недаремно наші друзі-поляки кажуть: «Самоврядування є рівно стільки, скільки в бюджеті є на нього грошей».
Дати безробітному вудку
— До речі, про Польщу, куди нині їде найбільше наших: змогли ж там створити такі умови, що працювати українцям вигідно й на будівництві, і в аграрній галузі.
— Лише в нас на Рівненщині 170 тисяч індивідуальних селянських господарств. Хто і як з ними працює? Скажімо, на предмет вирощування полуниці, яку наші масово їдуть збирати в Польщу, де вона прекрасно родить, зауважте, на значно гірших землях. Чи лохини, що чудово почувалася б на кислих ґрунтах у наших північних районах. Ось і сидять 70% жителів Рівненщини на соціальних виплатах від держави. Вдумайтеся в цю цифру! Яка економіка таке витримає?
— Можливо, першою ластівкою тут стане європейський грант на розвиток органічного ягідництва в прикордонних із Білоруссю районах, який виграв Національний університет водного господарства та природокористування? До того ж, саме Рівненщина має найкращий в Україні сучасний центр профтехосвіти Державної служби зайнятості, де можна навчити і ягідництва, й садівництва.
— Так, лише торік у нашому центрі пройшли навчання 7,5 тисячі людей з усієї України. Ми вчимо тих професій і навичок, яких уже сьогодні вимагають роботодавці. Це так зване дуальне навчання, в якому поєднується теорія з практикою на базі того підприємства, куди завтра ці люди підуть працювати. Тобто йдеться про 100-відсоткове працевлаштування.
На жаль, тут є ще одна проблема: 90% вакансій (а їх у нас нині 1100) — з мінімальною заробітною платою. А як людині на неї вижити? Як на мене, то кошти фонду варто спрямувати на активні форми зайнятості: саме роботодавцеві держава має спрямувати цільову допомогу на створення робочого місця або ж кредити на поворотній основі. Тобто дати йому в руки вудку, якою він міг би, образно кажучи, ловити рибу.
— Що ще стримує повноцінну роботу подібних до рівненського центрів професійно-технічної освіти?
— В Україні досі немає закону про навчання та перенавчання дорослого населення, хоч його потребує життя! Ось приклад. Ми, працюючи в українсько-канадському проекті, готували столярів на сучасних верстатах, які отримали з Канади, за їхньою ж моделлю, яка передбачає 4,5 місяця на підготовку таких фахівців. Але невдовзі отримали інструкцію МОН: мовляв, треба вчити 8 місяців відповідно до його профільних планів. Тобто для Канади, Чехії, інших країн, де наші люди успішно працюють столярами, цього достатньо, а для нас — ні. Тільки роботодавець та інвестор не чекатимуть. Як на мене, маємо вчити фахівців не лише на потребу дня, а й на перспективу, як це роблять у Європі. Тому держава має вже сьогодні побачити й чітко окреслити свою перспективу: середньо- і довгострокову. А втілити її в життя ми допоможемо.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іван ТКАЧУК. Народився 30 листопада 1955 року в селі Мнишин Гощанськго району на Рівненщині. Закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут та Міжрегіональну академію управління персоналом.
Заслужений працівник соціальної сфери України, нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня.