Директор
Рівненського обласного центру зайнятості
Іван ТКАЧУК
Рівненщина традиційно вважається трудонадлишковим регіоном. Ось і торік, за статистикою служби зайнятості, на одне робоче місце претендувало в середньому 15 осіб. А, скажімо, у північних районах — Зарічненському — 226, Дубровицькому — 238! Так уже історично склалося, що чоловіки тут їздять на заробітки, а жінки виконують свою одвічну материнську місію: лише матерів-героїнь в області понад 15 тисяч. Як же накладається на таку специфіку новий Закон «Про зайнятість населення», за яким ми прожили рік? Відповідь на це запитання шукаємо разом із директором Рівненського обласного центру зайнятості Іваном ТКАЧУКОМ.
Роботодавця доводиться вмовляти
— Іване Федоровичу, за методологією МОП, рівень безробіття населення на Рівненщині торік знизився з 9,7 до 9,3%. Звісно, що це важко назвати проривом, і все ж таки позитивна динаміка є…
— Річ у тім, що Міжнародна організація праці обраховує рівень безробіття з огляду на загальну чисельність економічно активного населення. Ми ж можемо говорити лише про рівень зареєстрованого безробіття (тобто лише про тих людей, які звернулися до нашої служби). Я ж не знаю, чому не звертаються в пошуках постійної роботи, скажімо, чоловіки, які виїжджають на заробітки: мабуть, їм так зручніше. Отже, рівень зареєстрованого безробіття на Рівненщині сьогодні становить 2,2%. При цьому постійний попит маємо на працівників сфери торгівлі та послуг (23% від усіх вакансій, поданих у центри зайнятості), на кваліфікованих робітників з інструментом (22%), на робітників з обслуговування, експлуатації та контролю технологічного устаткування (16%).
— І як вам вдається задовольнити цей попит?
— Тут є «за» і «проти». Скажімо, торік на 4 тисячі осіб зросла кількість зайнятого населення — тобто загалом новий закон спрацював позитивно. Взяти ваучери для підтримки конкурентоспроможності на ринку праці осіб, старших за 45 років, видача яких розпочалася з травня. На Рівненщині ними скористалися понад 800 людей, у тому числі 549 безробітних. Справді, це певний шанс для людини — отримати ще одну професію, потрібну на ринку праці, коштом Фонду соцстрахування на випадок безробіття. В ініціативах Мінсоцполітики на цей рік передбачено розширити коло осіб, які можуть скористатися ваучером, з числа, скажімо, матерів, котрі перебувають у відпустці з догляду за дитиною до трьох років. І це, звісно, позитив.
Та є й позиції, які, вважаю, варто змінити. Якщо раніше, влаштувавши людину на дотаційне робоче місце, роботодавець отримував понад 2 тисячі гривень на місяць компенсації, то тепер відшкодовуємо йому лише витрати в розмірі єдиного соцвнеску — приблизно 700 гривень. Суми, як бачите, не порівнювані. Тож скажу чесно: тепер нам доводиться вмовляти роботодавців прийняти людину зі статусом безробітної. Торік за новим механізмом працевлаштовано лише 304 особи. А в 2012 році, коли працювала дотація, — 2034. Щоправда, Мінсоцполітики пропонує вже цього року відновити дотацію на перше робоче місце — це стимулюватиме роботодавців приймати на роботу молодь.
Торік допомогу на започаткування власної справи отримали 779 безробітних, середня виплата — 11 тисяч гривень. Вважаю, її розмір варто збільшити, особливо для таких трудонадлишкових регіонів, як наш. До того ж у нас ще й традиційно високий рівень індивідуального господарювання в різних сферах, і цей психологічний момент теж треба брати до уваги. А через підприємництво люди, по-перше, самі повертаються до продуктивної зайнятості, по-друге, створюють робочі місця для своїх земляків, по-третє, сплачують податки та розвивають внутрішній ринок краю. От і виходить, що зайнятість — це вам і економіка, і державна політика водночас.
— Але ж сьогодні мало, щоб людина просто ходила на роботу, хоча й це важливо: йдеться про високотехнологічні робочі місця і відповідні достойні заробітки.
— Безперечно. Ринок праці потребує не просто кваліфікованих, а висококваліфікованих фахівців. Тому роботодавці просять нас, так би мовити, відшліфувати, вигранити майбутнього спеціаліста, наче алмаз. До того ж хочуть від них універсальності: тому все частіше навчаємо і перенавчаємо людей інтегрованих професій, щоб людина на ринку праці була мобільною, гнучкою.
Уже маємо угоди на навчання та перепідготовку фахівців із 1300 роботодавцями: тобто працюємо під конкретні замовлення. Намагаємося оперативно реагувати на об’єктивні економічні тенденції: от, скажімо, торік сільське господарство принесло в дохід держави більше, ніж сталеваріння, — це офіційна інформація. До того ж ООН називає Україну в числі держав, які рятуватимуть світ від продовольчої кризи. Рівненщина — аграрна область і, зважаючи на ці глобальні тенденції, нам, як кажуть, слід знайти себе у відповідному сегменті ринку праці. Зрозуміло, що лише високотехнологічний аграрний сектор приноситиме прибутки і самим аграріям, і місцевим бюджетам, і державі. Тому нині в службі зайнятості для підготовки фахівців сільського господарства (як, зрештою, й усіх інших) має бути така техніка та обладнання, які в українських роботодавців з’являться лише завтра. Отоді є резон у навчанні на нашій базі, скажімо, робітників фермерського господарства. До речі, сьогодні багато хто бажає отримати саме цю інтегровану професію: за 11 місяців слухачі отримують права тракториста та водіїв за двома категоріями, вивчають основи бджільництва, тваринництва, землевпорядкування. І, звісно ж, вчаться працювати не на застарілому тракторі, а на найсучаснішому. Саме такий підхід ми бачили в Чехії, Канаді, досвід яких вивчали.
Але є тут і проблема, пов’язана з ліцензуванням професій. Придбали ми сучасне обладнання, розробили відповідні навчальні програми: скажімо, швачку на такому обладнанні ми можемо підготувати за 4 місяці, адже життя навколо нас стрімко змінюється і маємо відповідати на його виклики.
Закон потребує корекції
— Що ще стримує розвиток повноцінного ринку праці в області? Чому й безробітні не завжди поспішають розпрощатися зі своїм статусом?
— Наболіла тема — зарплата в конвертах. Скільки років намагаємося подолати її разом із владою, податківцями, пенсійниками — і поки що марно! Ось і маємо чимало вакансій, які не заповнені не через нестачу відповідних фахівців, а тому, що люди не хочуть працювати за мінімальну зарплату (може, вони щось на додачу й отримуватимуть у конвертах, але де тоді візьметься достойна пенсія?). Щоправда, сьогодні в нашій базі даних переважно вакансії з оплатою, на 20% вищою від мінімальної, — але хіба це можна назвати достойними заробітками? З іншого боку, якби податки в нашій державі були цивілізованішими, то й роботодавці поводилися по-іншому, в них не було б потреби щось приховувати від держави.
Окремо скажу про громадські роботи. За новим законом вони фінансуються за принципом 50 на 50 — з Фонду загальнообов’язкового державного соцстрахування на випадок безробіття та місцевих бюджетів. Оскільки ж на Рівненщині більшість сільрад дотаційні, про виділення таких коштів не йдеться. От і маємо картину: торік ми залучили до громадських робіт лише 2 тисячі осіб, тоді як у 2012-му — понад 7 тисяч! Для наших людей це важливо: вони ж бо можуть заробити якусь копійку, не покидаючи власних родин, одночасно вирішивши наболілі проблеми громади. Тому через зміни до закону пропонуємо пропорцію у фінансуванні громадських робіт 30 на 70, а пріоритетні їх види — виключно за рахунок фонду.
Ще одна проблема — реєстрація в службі зайнятості власників особистих селянських господарств. Якщо в людини, котра проживає на селі, є земля (причому незалежно від її кількості), вона не може стати на облік у службі зайнятості. Парадокс? Звісно. От у Бабині Гощанського району закрився цукровий завод: ті, хто доїжджав на роботу з міста, прийшли до нас, а таким самим колишнім працівникам — сільським жителям — зась! Поза сумнівом, маємо урівняти в доступі до служби зайнятості міське та сільське населення.
— А чи є у держави на це кошти?
— Кошти у Фонді загальнообов’язкового державного соцстрахування на випадок безробіття є — і це не бюджетні інвестиції. Це кошти людей, які, працюючи, сплачують певний відсоток до фонду, щоб у разі втрати роботи ними скористатися. І ми зобов’язані дати людям таку можливість. От приходить до мене чоловік, якому 54 роки і який усе життя пропрацював трактористом, і каже, що господарство в його селі розпалося, та й здоров’я вже не те. А ось до лозоплетіння має нахил, та й, каже, якусь копійку зароблю. Отримав він у нашому центрі професійно-технічної освіти професію майстра лозоплетіння, й почувається в цьому житті впевненіше, ніж раніше. Вчимо людей і дистанційним, і так званим роз’їзним способом. От у найвіддаленішому районі — Зарічненському — навчили плетіння півсотні жінок, здебільшого багатодітних: є у нас пересувний плетільний цех. Тепер вони вдома виготовляють гарні речі й навіть продають їх селянам у сусідню Білорусь. І кажуть: якщо й не вдасться продати свої вироби, то у них є для кого виплітати і є кого обшивати вдома, — хіба це погано?
— До речі, про багатодітних матерів: щоб отримувати соціальні допомоги від держави, їм потрібно або працювати, або ж мати офіційний статус безробітних.
— Так, це передбачено законодавством. Але, скажіть, якщо у нас є села, де середня кількість дітей у сім’ї — 11, чи логічно вимагати від матері, аби вона працювала або ж щомісяця оббивала пороги центрів зайнятості, підтверджуючи статус безробітної? Вона ж виконує найблагороднішу на цій землі роботу — відтворює і плекає генофонд нації. Ось чому, як на мене, законодавство, в тому числі новий Закон «Про зайнятість населення», потребує корекції, зважаючи на регіональні особливості. Закони мають працювати для людей, а не щоб люди думали, як обійти закон.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іван ТКАЧУК. Народився 30 листопада 1955 року у селі Мнишин Гощанського району на Рівненщині. Закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут та Міжрегіональну академію управління персоналом. Заслужений працівник соціальної сфери України, нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня, депутат Рівненської обласної ради.
Ми в Google+