Поет і композитор Іван Сльота:
Серед художніх колективів, які вже впродовж десятиріч гідно репрезентують Україну та її пісенну культуру, на одному з чільних місць — знаменитий Поліський академічний ансамбль пісні і танцю «Льонок», яким з 1970 року беззмінно опікується Іван Сльота. Завдяки його таланту і подвижництву Житомир справедливо входить до нечисленного, на жаль, переліку пісенних столиць нашої країни, що стали форпостами української мови і культури.
— Ваша пісня «А льон цвіте синьо-синьо» у виконанні ансамблю «Льонок» уже стала свого роду візитівкою не лише Полісся, а й України загалом. Як створювався цей шедевр?
— Пісня народилася 1971 року, коли наш народний хор гастролював районами Житомирщини. На околиці села Симаківки на Ємільчинщині нам укотре відкрилось неосяжне море синьо-блакитного квітучого поля, на яке ми вийшли помилуватися з автобуса, що ним їздили на концерти. На обійсті неподалік поралася немолода жіночка, з якою я розговорився. Це була колгоспниця-льонарка, чоловік якої загинув на війні, а єдиний син перебрався до міста і тому нечасто навідувався до матері.
Самі собою народилися слова «А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина», які згодом стали піснею. Текст її створив уродженець Коростенщини поет-пісняр Василь Юхимович, який тоді працював заступником редактора журналу «Україна». Я розповів другові про свою задумку, а вже наступного ранку о 5-й годині пролунав телефонний дзвінок і Василь продиктував написаний ним вірш. До вечора була готова музика, яку разом зі словами довелось лише ледь-ледь підправити, щоб…
— ...пісня стала народною і здобула всесоюзну й навіть світову відомість. Її виконували й у штаб-квартирі ООН, і під час зустрічі югославського лідера Броз Тіто з вищим керівництвом СРСР, яка поклала початок потеплінню відносин між двома країнами, і навіть на Африканському континенті, не кажучи вже про тріумфальні гастролі «Льонка» у Франції, Румунії, Болгарії, Польщі.
— Я впевнений, що в української культури загалом і в нашої пісні зокрема велетенський потенціал. Затримка лише за тим, що ми надто толерантні, а тому часто на шкоду собі потураємо чужим смакам, щоб навіть мимоволі нікого не образити. На жаль, далеко не всі цю нашу національну рису цінують.
Час уже усвідомити, що ми великий і гордий європейський народ, який віками господарював на Богом даній нам землі не лише задля того, щоб жити чи, тим більше, виживати. Згадаймо, що написану Семеном Климовським пісню «Їхав козак за Дунай» колись співала вся Європа, а в Німеччині досі виводять «Шьоне Мінка, їх мус шайден» («Люба Мінко, я мушу розлучитись»), навіть не здогадуючись про українське походження цього твору.
Завдяки «Червоній руті», яка звучала в усіх куточках неосяжного СРСР, Україна стала ближчою і зрозумілішою всім радянським громадянам незалежно від їхньої національної належності. Щемливі слова «Пісні про рушник» Андрія Малишка на музику Платона Майбороди переклали понад ста мовами світу.
Та чи цікаві нині хоч комусь за кордоном українсько- і російськомовні «шедеври» більшості сучасних виконавців, музика яких змавпована з чужинських кальок, а в текстах ідеться про відвертий «інтим» — від «я твоя ігрушка» до «я на тобі як на війні»?
— Однак інтимна лірика — один з вищих виявів людських почуттів.
— Між «любити» і «займатись любов’ю» така сама дистанція, як між «Вийди, коханая, працею зморена» та «у мєня такая оппа» чи «от сосни іголочкі». Якщо, наприклад, пісню «Дивлюсь я на небо та думку гадаю», яка спонукає людину стати вищою духом, не соромно було співати на весь світ навіть із космічної вишини, то більшість сучасних «шлягерів» звернені до подій не вище пояса.
— То, може, не такою вже утопічною була ще пам’ятна багатьом спроба львівських властей заборонити виконання у публічних місцях низькопробних пісень.
— Що в Росії чомусь сприйняли як заборону російськомовних пісень, хоч у тексті цього справді спірного документа йшлося лише про «вульгарні твори», які не мають ні національних, ні мовних обмежень.
На моє переконання, від адміністративних методів керування культурою користі мало. Тим більше, що це ми вже проходили за часів СРСР, коли навіть на знамениту пісню «День Победы» спромоглися навісили ярлик низькопробного твору, зло висміювали «рагу із «Синей птицы» у виконанні «Машины времени», знущались над Володимиром Висоцьким, Марком Бернесом, тріо Мареничів, загубили молодий талант Володимира Івасюка.
— У контексті сказаного, як ви ставитесь до, наприклад, виступів «співаючого ректора» чи популярності Вєрки Сердючки?
— Нехай мені вибачають колеги, але не без участі «академічних» критиків, які прагнули втиснути нашу українську пісню у вузькі шори власних поглядів на музику, зійшли на пси давні народні традиції гуртового співу. Наголошую, саме гуртового, а не навіть хорового, який потребує відповідної підготовки, певних теоретичних знань та керівника-хормейстера.
В українському селі гуртова пісня була затребуваною як хліб, повітря, вода, без яких неможливе саме життя. Не лише свято, а навіть робота, яка в селян ніколи не закінчувалася, потребувала пісні. Сапали жіночки буряки на моїй рідній Черкащині — співали, йшли колгоспники з поля чи в поле — співали, пасли череду чи кудись їхали — співали. За великим рахунком, це була народна школа виховання відчуття краси, вміння прислухатися до голосу і думки ближнього та формування громади як колективу людей хоч і різної талановитості, проте однакової поваги одне до одного.
Тим часом як, наприклад, навіть у суперталановитому виконанні оперних співачок українська народна пісня звучить вже по-оперному. Звичайна сільська жінка так не витягне та, зрештою, їй це не потрібно. Веду це до того, що «домашній» стиль виконання Поплавського багатьом українцям ближчий, ніж оперні інтерпретації народної спадщини.
Зрештою, хоч би що говорили і писали гонорові критики, а наш простий люд завжди виявлявся мудрішим за них. Згадайте, як свого часу звинувачували тріо Мареничів у знущанні над народною класикою, Висоцького — у вульгарності, а їхні пісні всупереч усьому, слухали і співали.
Звісно, можна і навіть потрібно виховувати культурний смак. Водночас, перш ніж обурюватися засиллям блатного шансону, доречно замислитися над причинами його популярності. Як на мене, на відміну від естрадних пісень про фізіологію чи, у кращому разі, ні про що, це виразно душевна і чуттєва сповідь ліричного героя, звернена до душі, а тому знаходить відгук. Біда в тому, що блатна романтика напрочуд далека від кримінальних реалій, тим часом як у нас фактично втрачено музичний стиль міського романсу, який міг і мав би скласти гідну конкуренцію суціль російськомовному тюремному шансону. Та навіть у цій царині приклад Горчинського доводить, що українська пісня цілком конкурентоспроможна. Просто не треба її цілеспрямовано зводити до суто фольклорного чи академічного рівня, який цікавий лише обмеженому колу слухачів. Не варто забувати, що пісенна творчість — найкращий пропагандист нашого слова. Саме з цієї точки зору варто оцінювати творчість і Вєрки Сердючки, і Поплавського.
— Однак народна пісня нині переживає далеко не кращі часи.
— Не хочу видатися єретиком, але де грань між народною й українською піснею? Вже згадували, що «Їхав козак за Дунай» створив конкретний автор. Те аме стосується пісні «Дивлюсь я на небо», написаної уродженцем міста Слов’янська (нині Донеччина) Михайлом Петренком. Уже в наш час народними стали «Пісня про рушник», «Вівці мої, вівці», інші.
— Втішає, що «А льон цвіте синьо-синьо» теж із цього переліку.
— Спасибі на доброму слові. Це справді тішить, бо пісенна творчість, як жодна інша, потребує затребуваності. Ось лише при цьому вона має піднімати, а не опускати людину. Саме останнє відбувається, коли експлуатують її ниці інстинкти — від основного до жадоби наживи будь-якою ціною. Між тим не варто забувати народну мудрість, що найбідніший у світі чорт, бо він без душі, яку не замінять жодні багатства.
— На завершення розмови — класичне запитання: хто винуватий і що робити?
— Мене вразив один із учасників пісенного телеконкурсу «Голос країни» зі Львова. Хлопець довго і красиво розповідав, як він любить Україну і рідне місто, а заспівав… англійськомовну пісню. Це наочно доводить, що не варто звинувачувати в наших бідах усіх за винятком самого себе. І йдеться не лише про культуру.
Немає гріха у добротному виконанні російських, англійських чи чукотських пісень. Та навіть кращі з них для нас залишаються чужими. Хоч скільки мавпуй іноземні гукання і калькуй не властиві нашому менталітету ритми, копія ніколи не стане кращою за оригінал. Наочне підтвердження цього — виступи українських виконавців на Євробаченні. Лише тоді, коли співають своє — чи то «Дикі танці» Руслани чи недавнє «Небо» юної виконавиці Насті Петрик — наша пісня знаходить шлях до сердець і душ навіть закордонних слухачів.
Отож мій рецепт простий: усім нам (а так званій політичній і бізнесовій еліті насамперед) час усвідомити, що лише на прагненні до збагачення самодостатньої держави не збудуєш. Не забуваймо, що, на відміну від нечистого, навіть у найважчі часи ми не були бідні, бо маємо душу і пісню.
Віктор ШПАК,
А льон цвіте синьо-синьо…
Де льони-довгуни вилягали
Приспів:
А льон цвіте синьо-синьо,
Голубіли льони
Та здригнулось від грому Полісся,
Приспів.
А льон цвіте синьо-синьо,
Почорніли льони,
Не здавались в полон золотими,
Приспів.
А льон цвіте синьо-синьо,
Знов розквітли льони
У Поліськім краю голубому.
Приспів.
А льон цвіте синьо-синьо,
ДОСЬЄ «УК»
Іван СЛЬОТА. Народився 1937 року в селі Яснозір’я на Черкащині. Український хоровий диригент, народний артист УРСР (1979 рік), художній керівник і головний диригент Поліського державного академічного ансамблю пісні і танцю «Льонок», автор численних поетичних та музичних збірок. Професор Житомирського державного університету ім. І. Франка. Член Національної спілки письменників України та Всеукраїнської національної музичної спілки. Почесний громадянин міста Житомира. Повний кавалер ордена «За заслуги».
Ми в Google+