Іван Хланта — неповторна особистість у духовному житті української нації. І в цьому немає перебільшення. Кандидат філологічних наук, доктор мистецтвознавства, лауреат літературних всеукраїнських та обласних премій. У його доробку кілька десятків томів записів українських народних пісень, казок, легенд, переказів, бувальщин, коломийок та інших народнопоетичних жанрів. Світове народознавство не знає жодного подібного прикладу. «Урядовий кур’єр» попросив Івана ХЛАНТУ розповісти про його діяльність на ниві української духовності.

У шкільному зошиті — тисячі коломийок

— Іване Васильовичу, що спонукало вас до такої напруженої праці упродовж усього життя?

— Ви досить точно зауважили, сказавши «упродовж усього життя». Народився і виростав я у селі Копашново Хустського району на Закарпатті у народнопоетичній стихії. Співучою була наша родина, співучими були наші сусіди й односельці. Мій прадід Василь по батьковій лінії мав гарний голос і любив співати. Мама Марія, старша сестра Христина знали багато пісень, казок, легенд тощо і при будь-якій нагоді співали. І пісня, весела й журлива, завжди була супутницею, втіхою й розрадою нашої родини. Так пісні,чи інші фольклорні твори, які передавалися від покоління до покоління, стали сімейними реліквіями.

Навпроти нас на протилежній горі жили з матір’ю три дівчини віком 10—14 років. Вони мали меншого брата. Дівчата пасли трьох кіз і цілий день дзвінкими голосами наспівували коломийки. Ось цю пам’ятаю й досі:

Та ми собі заспіваймо
         три сестриці рідні,
         Дзвенять наші голосочки,
         як дзвіночки срібні.
         Та ми собі заспіваймо
         двома голосами,
         Один голос піде полем,
         а другий горами.

У роки мого дитинства і юності у краї ще побутували народні звичаї та обряди, пам’ять старожилів зберігала й передавала новим поколінням легенди і перекази про нашу минувшину.

— Зацікавленість усною народною творчістю — не дивина для краю, де цим жанром дихає, як кажуть, кожен куточок. А чим пояснити життєву лінію збирання та вивчення фольклорних скарбів, яку ви обрали?

— Усе це не лише западало в душу, а й спонукало осмислювати почуте, усвідомлювати його значення в нашому житті. До того ж, із приходом на Закарпаття різних окупантів усе те методично, цілеспрямовано і послідовно знищувалося, вони робили все, щоб ми забували свої духовні цінності. Натомість насаджували штучні звичаї та обряди, яких не сприймало населення, адже вони суперечили його духовній національній сутності. І це зобов’язувало до протистояння такому наступу, збереження питомо національних цінностей, вироблених нашими краянами й українським народом загалом упродовж тисячоліть.

— Як і коли ви зробили перші записи народної творчості?

— То було ще у шкільні роки. Чимало народнопоетичних творів (казок, легенд, переказів, бувальщин, анекдотів) перейняв від дорожнього майстра Івана Гангура, який жив у Копашнові. Від нього вперше почув, що при вході в сусіднє село Драгово в 1953 році спорудили пам’ятник Богданові Хмельницькому. 14-річним став записувати казки, зокрема про Котигорошка та його побратимів Сучимотузка, Вернигору, Вернидуба. Тоді ж, буваючи на вечорницях, систематично записував коломийки, які активно побутували в нашому селі. Коли ж закінчував десятий клас, у моєму загальному зошиті вже було понад 2 тисячі коломийок.

Потім навчався в Ужгородському державному університеті, аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського АН України, працював на філологічному факультеті рідного університету, який у тогочасних обставинах став мені не дуже рідним.

Час долання перешкод

— Чому виносите такий суворий вердикт рідному вишу? Невже збирання фольклорного спадку в тогочасному народознавстві не схвалювали?

— Чому? Відчув на собі утиски, переслідування. Були звільнення з посади доцента і безробіття. На жаль, за панування комуністичної ідеології записувати і вивчати усну народну творчість свого народу вважали крамолою, ледь не підривною антидержавною діяльністю.

— Маючи сім’ю, малих дітей, не раз звільнений навіть із посади сторожа і безробітний, ви знаходили народних співаків, оповідачів і записували від них пісні, казки, легенди, перекази, коломийки тощо. Звичайно, того ніхто не фінансував. І та праця не була марною?

— У жодному разі! На основі тих і пізніших записів я видав самих лише казок 18 збірників. Та найголовніше в тому, що зберіг для сучасних і прийдешніх поколінь наші питомо національні духовні цінності, на яких маємо виховувати молодь, формувати її світогляд, духовний світ, національну громадянську позицію.

— Скажіть бодай коротко про ці цінності.

— У вирі сьогочасного складного, бурхливого й суперечливого життя ми нечасто замислюємося над змістом понять «добро», «зло», «прекрасне», «потворне», «щастя», «нещастя», «справедливість» тощо. А в українській народнопоетичній свідомості вони основоположні, їх передавали з покоління до покоління.

«Велика, на пів Європи рівнина, що мліла рахманним чорноземом під заллятим жагучим сонцем лазурним небосхилом, ніби розчиняла в собі особистість, наповнювала всю її своїм палом і чаром. Органічне, заглиблене філософське і трепетно художницьке злиття людини з навколишньою розкішною і ніби теж одухотвореною, осмисленою природою і витворило той дивовижний аромат душевного світу українця, теж рідкісний симбіоз у його душі лірика і мислителя, що уславив цей архетип у світах», — писав з цього приводу видатний український психолог О. Губко. У таких умовах і народжувався фольклор, який допоміг нам стати тими, ким є, усвідомити свої національні особливості, сформувати ідентичність.

Чого більше — вигадки чи правди?

— Дозвольте запитання як до науковця: чим на тлі інших виокремлюються традиції, в чому своєрідність елементів українського фольклору?

— У народній творчості критерій оцінки людини — порівняння її духовного світу з виробленими упродовж століть принципами і нормами народної етики, їх взаємовідповідність чи взаємопротилежність. Скажімо, багатого засуджують не за те, що він багатий, а за те, що нехтує цими принципами й нормами і у всьому керується лише власною вигодою, яка визначає його ставлення до інших людей, дуже часто рідного брата, батьків.

За чесне життя Щастя з казки «Щастя і Нещастя», яку записав Петро Лінтур у селі Горінчово Хустського району від Ганни Павлюк, нагородило бідного молодшого брата достатком і злагодою в сім’ї, а заздрісного його старшого брата Нещастя покарало: спалило хату і обороги із сіном. У нестямі від невдачі він побив горшки, які хотів продати на торзі, повбивав коней, і в нього не залишилося нічого.

Чи такі приклади. Доля в записаних мною казках «Доля багатого та бідного», «Про Долю», «Бідний брат переймає долю багатого», як і Благодать, Щастя, Правда, допомагає бідному братові чесно витримати тяжкі життєві випробування і нагороджує його за це достатком, злагодою в сім’ї й щастям. А багатого за його скнарість, заздрість і нехтування своїм Родом карає нещастями, його обсідають Злидні. Доля робить так, що «багатий збіднів, а бідний забагатів».

А які мудрі настанови про Рід, збереження та примноження його честі й гідності в наших звичаях та обрядах, піснях, казках, легендах, переказах, прислів’ях та приказках!? Мені пощастило записати і видати сотні, якщо не тисячі пісень, легенд і переказів про закарпатські замки, Карпатську Україну. Скільки в них туги за рідним краєм! Яка глибина історичної пам’яті!

Спроєктуйте все це у нашу сучасність і одразу відчуєте, що вони не лише не втратили злободенності, значущості, а навпаки, помножили їх. І скажіть, чого в казках більше — вигадки чи правди, мудрості життя.

У селі створив музей, видав книжку

— Іване Васильовичу, вас знають в Україні як педагога, краєзнавця, громадського діяча. Які ваші здобутки у цій царині української духовності?

— Хоч зроблено чимало, роботи попереду ще дуже багато. Я працював учителем, директором сільської школи, інспектором райвно. І для мене завжди було безсумнівно: національна освіта, виховання мають ґрунтуватися на духовних цінностях, вироблених українським народом, відображених у фольклорі. Для цього в рідному селі разом з дирекцією та вчителями місцевої школи створив народний літературно-мистецький музей, який став центром науково-методичної робити у краї.

Видав книжку «Моє Копашново», бібліографічні покажчики про письменників Закарпаття, виступаю на радіо й телебаченні. На жаль, ще й нині це залишається на рівні особистого почину, а так мало б бути не лише на Закарпатті, а й в усій Україні.

Безумовно, духовні цінності українців, вкорінені в усній народній творчості, треба вивчати і популяризувати. Хотілося б, щоб це усвідомлювали й ті наші державотворці, від яких залежить розвиток освіти, культури.

Олексій ВЕРТІЙ,
доктор філологічних наук,
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Іван ХЛАНТА.  Народився 20 квітня 1941 року в селі Копашново Хустського району Закарпатської області у багатодітній родині. 1964-го закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету, 1974-го — аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Академії наук України. У 1976 році захистив кандидатську дисертацію, у 2007-му — мистецтвознавче дослідження на докторський ступінь. У 2004 році удостоєний звання заслуженого діяча мистецтв України.

Записав понад 7 тисяч текстів і мелодій народних пісень на Закарпатті і в сусідніх областях України, а також за кордоном — на Мараморощині та в Банаті (Румунія), в Руському Керестурі та Новому Орахові (Сербія), на Кубані (Російська Федерація), де компактно проживають українці.

Відомий як літературознавець, мистецтвознавець, педагог, бібліограф.