Прихильники живопису і колеги називають його художником дерев, бо полотна цього майстра пензля легко впізнати саме за ними — несподіваними, трохи абстрактними, і деколи навіть футуристичними. Однак усі сходяться на думці, що мистецькі, одухотворені, ексклюзивні вони тільки в нього — художника із Сум Івана ГАПОЧЕНКА. Сьогодні митець гість «УК».
— Іване Івановичу, відколи вас називають художником дерев і чому саме?
— Точної дати назвати не можу, але із середини 1980-х, коли вже й сам відчув, що мене дерева не просто ваблять, а магнетично притягують невідомістю, внутрішньою наповненістю, чимось недомовленим, невисловленим. Ось і взявся розшифровувати мову кори, деревини, гілок, листя — одне слово, всього, що називається деревом. Звернув увагу, що дерева так само не схожі між собою, як і люди. А є такі, які випадають із їхнього гурту. Саме вони стали предметом моєї художньої уваги.
Та чи не найбільше дивувався з часом, коли трапилася поетична збірка сумського поета Василя Чубура «Чумацький сніг», а в ній вірш про нестандартні й несподівані дерева. Пам’ятаю, він починався рядком: «Всі дерева, як дерева, а одне…» і далі за поетичним текстом-спостереженням.
Отож виходило, що не тільки я вихопив із життєвого калейдоскопа особливість-деталь, яка привертає увагу митців. Але в цьому немає нічого надзвичайного: Івана Шишкіна вважають художником лісу, Сергія Васильківського — неба, Івана Айвазовського — моря. Перелік можна продовжувати, бо чи не в кожного митця є щось власне, індивідуальне, що для нього найближче.
— Як, до речі, і кольори
— Наприклад, у Карла Брюллова, творчість якого мені дуже імпонує, переважають червоні, а в мене — наближені до червоного, з червоними відтінками, тінями. До речі, професійно і правильно казати саме про кольори, бо на полотні завжди залишаю кольори, а не фарбу, яка може бути на паркані чи деінде.
— Ви народилися в селі Семиротівка — малій батьківщині уславленого художника-авангардиста, поета, видавця Давида Бурлюка. Чи справило це якийсь вплив на ваш вибір у житті стати художником?
— Давид Давидович для мене не просто земляк і великий учитель, а й зразок виняткової працездатності, таланту, відданості мистецтву. На жаль, того хутора Семиротівка вже немає ні на мапі Лебединського району, ні на земельній ділянці, що колись була населена людьми, нашими предками. Замість Семиротівки залишається село Рябушки, в якому чудова школа, а в ній музей із Бурлюковою експозицією.
А ось ім’я Бурлюка залишається у вдячній пам’яті не тільки на Сумщині, а й в усьому світі, зокрема у США, де він прожив основну частину життя і де його прах, згідно із заповітом, розвіяли над водами океану. Пригадую, як на початку 1960-х у селі здійнявся ледь не переполох: на адресу сільської ради надійшла посилка з Америки із книжками, альбомами. З’ясувалося, від Давида Бурлюка. Але недремне око спецслужб відразу ж оцінило потенційну шкідливість того, що в посилці. І її забрали не відомо куди і не відомо де поділи. Дуже шкода, що пропали такі мистецькі раритети.
Із минулого вціліли хіба перекази про родину Бурлюків, про те, як Давид Давидович приїжджав разом із другом-поетом Володимиром Маяковським до Семиротівки, як купалися в Йоновому ставку — він і нині наповнений водою, відпочивали на березі. На пошанування видатного земляка проводимо пленери на лебединській землі, зокрема там, де колись була Семиротівка.
Стосовно впливу на мій вибір, то він, звісно, був, хай і не прямий, а опосередкований, адже я виростав у місцевості, де на високому мистецтві, можливо, і не дуже зналися, але знали Давида Бурлюка, чого було досить для моєї дитячої душі.
— Чи хтось у вашому роду малював чи малює?
— Хіба що двоюрідні брат і сестра, але на любительському рівні. Більше нікого.
— Можете згадати свою першу роботу?
— Якось у 1960-х одержали журнал «Огоньок», який передплачували батьки, а в ньому — репродукція картини «Нічне». Тоді я не знав, що то робота великого українця грецького походження Архипа Куїнджі, як і того, що через багато десятиліть матиму творчих побратимів у Маріуполі, де народився Архип Іванович. Буваючи в місті, в якому разом із сумськими художниками нещодавно виставляв свої роботи, неодмінно подумки вклоняюся його пам’яті. А тоді мені картина так сподобалася, що негайно взявся її перемальовувати і буквально захопився копіюванням. Це хобі у мене тривало доволі довго, адже в молодості всерйоз займався спортом, зокрема легкою атлетикою: бігом на середні й довгі дистанції, спортивною ходьбою, навіть підтвердив перший дорослий розряд.
— Мабуть, у ранзі спортсмена почали професійно малювати?
— Саме так. Було це під час зборів, що проходили в Карпатах. Тамтешні краєвиди мене настільки зачарували і приворожили, що перше самостійне полотно з’явилося далеко від Сумщини, однак визначило мою подальшу долю.
Пізніше довелося попрощатися зі спортом і повністю займатися живописом.
— Ваша донька Юлія Алещенко — також відома художниця. Чи допомагали її становленню як митця?
— Як батько — так, як художник — жодною правкою чи доведенням робіт до потрібної художньої кондиції. У творчості це не просто неприпустимо, а надзвичайно шкідливо. Юлія вже давно самостійна як творча особистість, працює в галузі живопису та декоративно-прикладного мистецтва (розпис, батік), удостоєна премії імені Михайла Дерегуса, бере активну участь у виставках, чим я безперечно горджуся.
— Не шкодуєте, що ваше творче життя минає в Сумах, а не, наприклад, у столиці чи якомусь великому місті, де, як вважають, мистецька амплітуда ширша, активніша, розмаїтіша?
— Для мене столиця і епіцентр творчості там, де перебуває митець, бо тільки він визначає температуру творчої атмосфери в тому чи тому місті або місці. У Сумах мені завжди зручно, добре і комфортно.
— Наскільки передбачувана творчість у щоденні? Адже часто з колії вибивають різні обставини, негаразди, турботи.
— Живу у приміському селі з красивою назвою Мамаївщина, тож щодня їжджу на роботу автобусом або маршруткою. Дорогою можу мислити кольорами, а щось зробити на полотні — зась. Буває, що навіть підійнявшись на свій поверх у майстерню, не знаю, чи стану за мольбертом, що саме зображуватиму. Це величезна таємниця творчості, вічна загадка, якої ніколи не хотів і навряд чи захочу розгадувати.
— Ви часто виїжджаєте на пленери, де художники працюють за чітко встановленим графіком, який може переважати натхнення.
— Треба вміти розділяти натхнення і повсякденну роботу, до якої душа завжди прихильна. Тому ні мене, ні моїх друзів по спілці не лякає необхідність виконати, наприклад, дві картини за тиждень. Бо, як говорив один відомий митець, якщо постійно і скрізь чекати натхнення, то можна цим тільки й займатися, а творчість залишатиметься на другому плані.
А ось цікаві випадки під час пленерів траплялися. Пригадую, як працював у сумському міському парку імені Кожедуба, де прогулювалося чимало господарів із собаками. Один із чотирилапих весь час придивлявся то до мене, то до картини, яку я малював. Підійшов і господар. Глянув і хмикнув: «Не Шишкін, але щось є». А я йому: «Чому ж? Я також Іван Іванович». Вочевидь, співрозмовник не зрозумів, що саме я мав на увазі, або ж не захотів спілкуватися на тему «Іван Іванович Шишкін і його вплив на творчість Івана Івановича Гапоченка», і потягнув песика, який добряче упирався, за собою.
— Чимало ваших робіт географічно пов’язані з рідним селом, Лебединським районом, виконані на його території.
— Це закономірно, бо то назавжди рідні й дорогі мені місця. До того ж край пов’язаний з іменами Тараса Шевченка, братів Василя і Федора Кричевських, співака Бориса Гмирі, поета-романтика автора безсмертних рядків «Дивлюсь я на небо» Михайла Петренка, унікальної художниці Юлії Бразоль, уже згадуваного Давида Бурлюка й десятків інших видатних постатей. Тамтешня духовна аура дуже потужна, надихає на роздуми, роботу, що важливо для художника і загалом творчості.
— Судячи з того, що ви не любите планувати, то, мабуть, і планів не маєте жодних?
— Абсолютно точно. Навіть якось на телебаченні, коли мене запитали, які в мене плани, так і сказав: жодних. Цим трішки ошелешив ведучу, але за секунду-другу вона оговталася. А я уточнив, додавши давню, але мудру сентенцію: «Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани».
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Іван ГАПОЧЕНКО. Український художник-пейзажист. Народився 1951 року в селі Семиротівка Лебединського району Сумської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Працює в галузі станкового живопису та графіки (акварель). Автор багатьох персональних виставок. Роботи зберігаються в музейних закладах Канева, Лебедина, Полтави, Чернігова, Сум, Чугуєва, Бєлгорода, приватних зібраннях.
Член Національної спілки художників України. Заслужений художник України. Голова Сумської обласної організації НСХУ.
Лауреат першої премії Міжнародної виставки пейзажу «Меморіал ім. А. Куїнджі», удостоєний медалі «Лауреат премії ім. Тетяни Яблонської», дипломант конкурсів, фестивалів, оглядів.
Ми в Google+