На початку вересня столиця України втратила ще одну історичну будівлю: знесли будинок на вулиці Саксаганського, зведений у ХІХ столітті, в якому жив учений і політик Михайло Грушевський. Кажуть, там зведуть черговий торговельно-офісний центр.
Дім шість років стояв пусткою і нібито не належав до категорії охоронюваних. Однак факт залишається фактом: у Києві знищили часточку історії й архітектури, навіть якщо вона й не входила у якісь там списки. Невже це конче було потрібно, як і знесення за кілька років до цього у тому самому районі будинку, де жила Леся Українка?
Загалом реконструкція середмістя Києва за роки незалежності набула ознак перманентності аж до повної невпізнанності. Той ошатний, приязний, майже домашній Київ, яким він був ще років 30–35 тому і який мені запам’ятався якоюсь особливою теплою аурою, нині не витримує натиску склобетону. Чому ж у столиці України нищиться те, що залишила нам історія і що дивом вбереглося від бомб і вибухівки під час війни? Чому чиємусь бізнесу приносять у жертву те, що тривалі роки формувало обличчя Києва, його унікальність, без якої місто стає безликим, а отже, менш цікавим? Але що ж, ласі шматочки землі в центрі міста, вочевидь, приваблюють багатьох, хто має великі гроші, а хоче мати ще більші. І не завжди їх може зупинити громадськість своїми протестами. Значно простіше оголосити будівлю аварійною і…
Втім, у випадку з будинком Грушевського, мабуть, і цього не було. Бо, як повідомили деякі ЗМІ, столичний посадовець, який відповідає за архітектуру і будівництво, сказав, що він не в курсі, але виїде на місце і вивчить ситуацію, а тоді вживатиме заходів. Та знаєте, що найабсурдніше? Те, що вже вивчати нічого! Дім же розвалили. А якщо вживати заходів, то яких — відновлювати його? Та навряд. Це вперше у нас чи що? Вочевидь, з часом там з’явиться черговий витвір «космічного дизайну», а про те, що на цьому місці було раніше, ніхто й не згадуватиме.
Якщо гостей столиці, які приїхали сюди вперше, повести не в Лавру чи до Софії Київської, а на Хрещатик, то вони, ймовірно, засумніваються, що в цьому місті нещодавно не відбулося катаклізму, через який довелося звести нові споруди замість старих, історичних. Надто ж дивуються іноземці. Бо вони не звикли до такого. Чи не в усіх країнах прагнуть максимально зберегти все, що пов’язано з історією — навіть з місцевими подіями. Щоб було чим пишатися і вчити бути патріотами, як мінімум, своєї малої батьківщини дітей і внуків і з гордістю показати гостям.
Ось, наприклад, німецьке місто Дрезден під час війни було майже повністю розбомблене. Проте там історичну його частину відбудовували такою, як до війни, при цьому максимально використали матеріали руїн, аж до окремих цеглин — адже вони позначені століттями! Так нині й стоять старовинні замки, кірхи, стіни яких помережані старою і новою цеглою. Зате дух історії залишився.
Можна ще розповідати, приміром, про Прагу, центр якої зберігся із середньовіччя і в якому нову забудову суворо заборонено. І якби не електролінії й телевізійні «тарілки», можна було б подумати, що машина часу існує. Або про Ригу, де чимало житлових будинків XIV-XV століть не змінили свого призначення навіть у радянські часи. Люди жили в квартирах зі старовинними фресками на стінах і розписом на стелі, а місцева влада ретельно стежила, щоб мешканці їх не зіпсували. Втім, щодо збереження пам’яток перед Києвом вигідно вирізняється і Львів, у якому намагаються зберегти навіть віконний дизайн старовинних споруд.
…В Італії майже тисячу років «падає» знаменита Пізанська вежа. Цікаво, чи збереглася б вона, якби стояла в Києві, чи не оголосили б її аварійною?..