Що робити зі спадком українського радянського мистецтва 1920-х? Заборонити чи сприйняти? Яке його місце в новітній українській ідентичності? Чи можлива його «декомунізація»? Чи коректно представляти національний комунізм 1920-х як своєрідну форму націоналізму, а український авангард — як суто естетичну систему, виносячи за дужки їхній політичний зміст? На ці питання немає простих відповідей. Але суспільна дискусія навколо них неповна без комплексного висвітлення феномена кіно 1920-х. На цьому під час відкриття Музею кіно в столичному Довженко-Центрі наголосив його генеральний директор Іван Козленко.
Як повідомили «УК» у цьому центрі, така подія була довгоочікуваною: «На відкриття завітала тисяча шанувальників кінематографії». Приурочена до Дня українського кіно та 25-річчя Довженко-Центру прем’єрна виставка «ВУФКУ. Lost & Found» і відповідна програма (музичні кіноперформанси — репрем’єри заборонених і віднайдених німих фільмів виробництва ВУФКУ із сучасними саундтреками; кінолекторій за участі українських і світових дослідників кіно; покази відреставрованих версій фільмів ВУФКУ) розкривають історію міжнародного успіху Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) — державної організації, яка у 1920-ті сформувала успішну українську кіноіндустрію. ВУФКУ об’єднало кіностудії Одеси, Ялти і Києва, розвинуло виробництво, дистрибуцію, рекламу та освіту в галузі кіно, спричинивши справжню кіноманію. Завдяки ВУФКУ українське кіно вийшло на міжнародний ринок — наші фільми показували в Німеччині, Франції, Нідерландах, Британії, США й Канаді. Уклавши угоди з ключовими гравцями індустрії, такими як Kodak, Path та Agfa, ВУФКУ стало одним із кіногігантів у тогочасній Європі й уже серед сучасників здобуло славу українського Голлівуду.
Мультимедійна експозиція у відновлених приміщеннях Довженко-Центру площею 1500 квадратних метрів представляє експонати з провідних українських музеїв та небачені скарби з власної колекції центру. Рідкісні кадри фільмів, кінохронік та анімації, унікальні архівні документи й фотографії переносять глядача в атмосферу буремних 1920-х. У Довженко-Центрі зазначають, що історія українського кіноавангарду має безліч прогалин: багато творів незворотно втрачено, а дещо збереглося лише частково. Тож аби доповнити уявлення про феномен ВУФКУ, куратори виставки запропонували сучасним митцям переосмислити втрачені шедеври.
Про те, яким чином відбувалося це переосмислення, «УК» розповіла керівниця Музею кіно Олена Гончарук: «Наприклад, художник Микола Рідний зробив свій авторський відгук на збережений фрагмент фільму «Охоронець музею» — це колажі, в які вкраплено кадри з кінокартини. Є ще віртуальна проєкція до фільму «Проданий апетит», від якого збереглися лише афіші».
Проєкт «ВУФКУ. Lost & Found» — це історія про революційний вибух в українському кіно, один із найуспішніших модернізаційних проєктів нашої культури, який знищили й забули майже на століття. Виставка — підсумок масштабного дослідження команди Довженко-Центру, розпочатого 2012 року публічними показами українського німого кіно із сучасними саундтреками. Відтоді в культурний обіг повернуто десятки фільмів, віднайдених в Україні та за кордоном.
«Музей презентує результат дослідження історії ВУФКУ, його діяльності. Відтворено цілісну картину кінематографа 20-х — початку 30-х років ХХ століття. Показуємо знайдені за сім років документи, фільми, зроблені кіновідкриття. Зокрема знайдено дві стрічки, які вважали втраченими: перший науково-популярний український фільм «Людина і мавпа», що наочно ілюструє їхню схожість і відмінність; фільм «Станція Пупки, або Свині — завжди свині». Останній знайдено у Федеральному архіві Німеччини. Туди його вивезли після Другої світової війни», — уточнює Олена Гончарук. І додає, що «Свині — завжди свині» — одна з рідкісних українських комедій епохи німого кіно.
Музей чекає на людей, яких об’єднує захоплення чарами кінематографії. Він розповість про магію кіно й хімію його взаємодії з чуттями глядача.
Оксана МАЛОЛЄТКОВА,
Володимир ЗАЇКА
(фото), «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+