У цій стрічці, національна прем’єра якої відбудеться в Україні 12 листопада, є захопливий екшн, зворушливі лав-сторі, чудові краєвиди. Вже сама її фабула претендує на інтерес і симпатії українського глядача. Карколомна індустріалізація та пекельний голодомор 30-х років. Американський інженер приїжджає до Харкова, щоб допомогти радянським товаришам налагодити випуск тракторів. З ним — десятирічний син-«інопланетянин», за визначенням режисера, дитина з іншого світу й реальності. Цілком очікувано батько гине — як жертва вже розкрученого маховика репресій, лихого випадку та людської підлості. За хлопчиком полюють людожери-енкаведисти, його рятує від них сліпий кобзар, подальші пригоди якого з новим поводирем-«інопланетянином» — головна сюжетна лінія фільму.
Усе почалося через легкодухість
Усе гарно (цілком слушно хтось із глядачів назвав «Поводиря» «красивим» фільмом), професійно і динамічно. Трішки пафосно й прямолінійно. Сліпі співці не лише несуть людям слово правди, а й настільки вправно — куди тим ніндзя — володіють костуром, що здатні вкласти ним двох озброєних енкаведистів. У енкаведистів натомість — ані натяку на людську подобу: патологічні кати й убивці без щонайменших домішок. Однак виконавець ролі головного лиходія Олександр Кобзар усе-таки не схильний вважати створений ним образ абсолютно пласким: «Це не просто злодій, який служить системі і вбиває людей. Все почалося через його легкодухість — зрадив своїх товаришів».
Боєць УНР потрапив зі своїм загоном у пастку, а потім, за наказом комісарів, розстріляв своїх побратимів: серед них був і головний герой стрічки, котрий вижив після розстрілу, але втратив зір. «Навіть у найгіршій людині є щось божественне», — каже Олександр. У стрічці воно опирається злочинам на фізіологічному рівні — у головного злодія йде носом кров. Кажуть, в одній зі сцен у актора трапилася справжня кровотеча...
Бо градус зла зашкалював і виходив за межі не лише людяності, а й раціоналізму. Ну навіщо було знищувати сліпих співців не інакше як з допомогою кількох тонн вибухівки? Для ефектної картинки у фіналі?
Режисер стрічки Олесь Санін пояснює певний пафос фільму обраним жанром — історичний епос: «Важко знімати кіно зі статичною драматургією, коли глядач розуміє, чим усе закінчиться і як усе відбуватиметься. Епічний жанр передбачає деяку лінійність і статичність самих героїв».
Жанр справді не з найлегших, щоб це стало шедевром та зачепило людям душу.
Глядачі важливіші, ніж позолочені статуетки
«Фільм про любов, вірність, підлість та зраду в кращих традиціях голлівудського кіно», — йдеться у релізі прес-показів «Поводиря». Режисер каже, що не любить порівнянь із голлівудськими стандартами. Запевняє, що не намагався зняти чергову антирадянщину: «Не збираюся присвятити все життя історії НКВС. Мені цікаві не історія тортур, радянської влади, а історія людей, які цьому противились, їхніх характерів, те, що вони не втратили і не зрадили своїх переконань».
Чому все-таки доба сталінізму? Олесь Санін пояснив це просто: «Майже на 100% стрічка профінансована Держкіно, я не мав змоги в той час зняти цю історію інакше». Недолугими вважає він спроби витлумачити його фільм як «антипутінський» лише тому, що «головного героя звати Владімір і він кадебіст». «Там немає жодної пропаганди, — наполягає Санін. — Роботу над картиною завершено ще до подій на Майдані, відтак знімалася вона не на потребу поточного моменту».
Втім, митець не заперечує, що були на шальках і суто ідеологічні міркування, коли Оскарівський комітет України вибрав «Поводиря» для представлення в 2014 році в номінації «Кращий фільм іноземною мовою» на 87-й церемонії вручення премії «Оскар»: «Хтось хотів, щоб Україну презентувала за кордоном саме така картина».
Готовність боротися за максимальний результат у цьому кінозмаганні Олесь Санін пояснює не лише масштабом нагороди, а й специфікою оцінок: «Американська кіноакадемія — це не ярмарок талантів, не фестиваль експериментів, а змагання індустрії та, що мені не подобається, великою мірою й політики».
«Свою подальшу кар’єру я бачу пов’язаною з глядацькими залами, — каже режисер. — Вони для мене важливіші, ніж будь-які позолочені статуетки».
Ми гралися в закордонні фестивалі
Національна прем’єра «Поводиря» розгорнеться в Україні з 12 листопада у безпрецедентних масштабах — прокатом 150 копій (це при тому, що всього в країні 280 кінозалів). Фільм одночасно демонструватимуть практично в кожному великому місті. «Так у нас виходили тільки великі американські блокбастери, — говорить Олесь Санін. — Ми одна з небагатьох націй на планеті, яка може дозволити собі власну кінематографію. Маємо прекрасні традиції, людей, які вміють знімати фільми, людей, які люблять їх дивитися. До останнього часу ми гралися тільки в закордонні фестивалі, знімали кіно для «продажи родины». Режисери мого покоління відкрили, де ми живемо, навіщо все це знімаємо».
Змінилися, вважає Олесь Санін, і глядачі: «Вони хочуть бачити на екрані свої інтереси, свою мову. Щось справжнє про себе, не тільки історії трагедій чи екранні втілення людей, намальованих на їхніх купюрах. Зараз ми вже б’ємося за власного глядача. Я їжджу по всій Україні, мені дуже важливо, що мені говорять, про що запитують».