СВЯТИНІ
Меценат — не той, хто дає гроші, а хто вкладає душу
Андрій ЧИРВА
для «Урядового кур’єра»,
Київ–Чернігівська область
Усе, вирішено! Після того, як мій добрий знайомий — відомий вітчизняний видавець і шанувальник української історії та культури Сергій Кіктенко — у деяких цікавих подробицях розповів про Козелець на Чернігівщині, я остаточно зважився відвідати славетне місто. Тим більше, що Сергій (а він, щоб ви знали, найдужче цікавиться саме цим краєм, кілька років тому був навіть учасником зустрічі нащадків графа Розумовського) звідти родом. А ще тим більше, що він саме їхав до свого маєтку, який йому дістався від діда, багатого тамтешнього міщанина. Як не зекономити бензин і не впасти на хвіст? І ще один виграш у тому, що приятель зголосився бути гідом. Отож мав три плюси проти одного мінуса.
А мінус полягав у правічній нашій лінькуватості. Проїжджаючи десятки разів чи до, чи з Чернігова і звертаючи шию в бік величної дзвіниці, весь час сам собі казав: «Треба якось сюди заїхати».
Собор Різдва Богородиці у Козельці — збудований на кошти родини Розумовських.
Фото з сайту serg-klymenko.narod.ru
Будинок, обшитий деревом
Екскурсія почалася з відвідин дідівської хати Сергія.
— Будинок зроблено так, як тоді було заведено у відповідної категорії громадян, — із сяючими від збудження очима каже мій приятель. — Простора зала з каміном, а з неї, немов ходи, кімнати та кімнатки. А ще особливість така, що до кожної кімнати можна потрапити як через залу, так і не проходячи її. Ну, й як годиться, два входи-виходи: парадний і «чорний»…
Хотів Сергій того чи ні, однак відобразив загальний чи то настрій, чи дух нинішнього Козельця. Бо все аж просить перемін, нового будівництва або істотної реставрації. Кажу «істотної» тому, що навіть славний собор Різдва Богородиці, про відновлення якого чиновники від культури відправляли нагору переможні реляції як у радянську пору, так і нині, потребує саме ∂рунтовного відновлення. Коли хочете, нового погляду на себе. Як каже мій друг художник, сучасної інтертріпації.
Того ж самого, тобто свіжого ракурсу, вимагає все містечко. Відверто кажучи, в мені постійно протягом екскурсії (приятель виявився надзвичайно обізнаним чоловіком, я навіть став його ще більше поважати) боролися два почуття, кожне з яких намагалося взяти гору.
По-перше, певної стомленості всього міста, як буває спекотної полуденної пори, коли все «опускає вуха». Це відчувалося не тільки в настроях людей, з якими спілкувалися, а й у самому повітрі.
По-друге, якоїсь архітектурної какофонії, в якій храми Козельця дивним чином уживалися з па?м’ят?ником Леніну, хатки на околиці нормально себе почували поряд з ошатними будинками, які ховалися за високими парканами. А може, це і є ознакою перехідного періоду? Тільки перехідного з чого до чого? Адже аналітики (ті, що злі на язики) кажуть, що глибинки нашої ніякий прогрес не торкнувся, а от регрес — наявний.
Ще дозріваючи до поїздки сюди, почув від когось, що Козелець — одне з дуже небагатьох містечок середньовічної України, що мали магдебурзьке право і герб, а ще досить високий (як ми зараз кажемо — «європейський») рівень розвитку. Для міщан боротьба за надання їм такого права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків тощо.
Схоже на те, що міщани Козельця скористалися статусом уповні, бо в містечку утворився значний і сильний прошарок із цих трудолюбних людей. Особливо розвинулося таке ремесло, як виготовлення шкіри. Але це не означає, що не розвивалися певні виробництва, потрібні, зокрема, для будівництва, яке колись тут стояло на осібному місці. Скільки храмів спорудили — аж три!
Бо тоді як було? Всіма справами так чи інакше заправляла громада містечка. Хоч би який керуючий повітом, але він завжди прислухався до людей і робив те, чого вони хотіли. Особливо тримав вухо насторожі в бік заможного міщанства та купецтва.
Як нині? Нині на тому славному статусі помітні плями іржі. Гасають районами області деякі «летучі мери». Обрали люди, побачили, що «порожняк», — витурили. А він у новому місці, немов казковий Кум-Наум, вискакує. Виберіть мене, люди добрі, тепер вірою і правдою служитиму, га? Ви ж пайки від мене отримали? Ну, чого ж?
— Хочу не відремонтувати, а саме реставрувати будинок, — каже приятель Сергій, підскакуючи на підлозі зали, щоб продемонструвати її добротність. — Щоб усе стало таким, яким було, але новим. Якщо підвіконня — то ось із такої товстої дошки, як тут. Коли шпалери, то під ті часи. Підлога тільки така має бути — дощана й блискуча. А зовні хочу обшити будинок деревом. Ми в центрі таке оздоблення бачили. Еге ж, класно?
Граф Розумовський був справжнім українцем
А собор Різдва Богородиці у Козельці — справжній шедевр. Тепер я про це знаю вже не з чужих слів. Ми з приятелем постояли в ньому півгодини, але, гадаю, любителі бувати в обителях духовності стоять тут годинами. Бо храм того вартий…
Забракло слів, тому передаю слово Тарасу Григоровичу Шевченку: «Місто Козелець своїм виглядом нітрохи не одрізняється від інших своїх братів, повітових українських міст... Одне слово, містечко нічим не прикметне, та все-таки проїжджий, якщо він тільки не спить, коли міняють коней, або не закушує в пана Тихоновича, то неодмінно полюбується величним храмом граціозної растреллівської архітектури, що його побудувала Наталія Розумиха».
Усе так у Тарасових словах, хіба що він помилився щодо архітектора цього вселенського дива. Адже в ході довгих суперечок встановлено, що коли Растреллі й дотичний до козелецького храму, то лише до його частини — іконостаса.
Про це диво в диві варто сказати окремо. Коли заходиш до собору, бачиш одразу ж його, іконостас. І не лише тому, що заввишки він цілих 27 метрів. Чотириярусний та п’ятикутний витвір мистецтва, як писали журналісти, ракетою злітає під купол. Доводиться добряче задирати підборіддя, аби його розгледіти. Вражають також бархатисті кольори — приємний коричневий чергується з приглушеним зеленим, і все це виблискує позолотою. Багатофігурні композиції, ангели та іконки на стовпах-підпорках. Одне слово, коли покидаєш собор, то розумієш: майже нічого, крім іконостаса, ти й не бачив. Настільки він зачаровує.
Тарас Шевченко казав про графиню Наталію Розумиху. Але графами стала вся рідня: крім матері, два сини та донька. Тепер вони вже були не прості Розуми, а вельможні Розумовські.
Завдяки старшому братові Олексієві Кирило, на 19 років молодший, здобув блискучу освіту в університетах Європи. Опісля він отримав призначення на посаду президента Петербурзької академії наук. Кирило володів кількома мовами, кохався у мистецтві, архітектурі, музиці. Багато будував — варто лише згадати славнозвісний палац у Батурині. Допоміг він і з деякими спорудами в рідному Козельці.
Тож звичайнісінький реєстровий козак Розум навіть не мріяв про таку долю для всіх дітей. Олексій став таємним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, Кирило — гетьманом України, а згодом фельдмаршалом. І щоб віддячити Богові за зоряну кар’єру дітей, їхня мати звела цей храм з унікальним іконостасом. До речі, в соборі зберігається склеп з її прахом.
Якщо скласти інформацію докупи, то виходить таке. Цариця, вражена філігранною роботою італійських церковних майстрів із різьблення по дереву, через Растреллі замовила «доселе невиданний» іконостас. Але в Петербурзі не знайшлося для нього місця. Граф Олексій (чисто українською діловою хваткою) умовив царицю Єлизавету віддати іконостас для собору, що будувався. Тому довелося відійти від первинного плану. Ось чому козелецький храм став таким величним і, як кажуть туристи, не характерним для малого містечка.
Бачите, як думали колись українці. Не було нашої прози. Богу — Богове, а сантехніку — сантехнікове. Люди тоді просто будували, щоб дивувати. І дивували, щоб будувати. А нині? Що звели тут за 20 років? Пам’ятник жертвам Голодомору? Красивий, талановито виконаний, нічого не скажеш. Але поряд з величчю Розумовських має він вигляд покинутого і другорядного.
Нічого особливого не зведено тут і в радянські часи. Хіба що приміщення райкому партії в стилі «соціалістичного бетонокко» чи величезний пам’ятник маленькому вождю світового пролетаріату в тому ж дусі.
Усе б і нічого з враженнями від собору, якби не… порожнеча в ньому. Нам із Сергієм було дуже дивно, чому в ньому майже немає людей. Але хіба мало б знайшлося бажаючих ознайомитися з козелецькою перлиною? Як же охочих сюди навернути? Як сильно потрібно свиснути, щоб люди звернули увагу.
Чому дуби ростуть покрученими
Далі чудовий гід (адже розповідав емоційно, з болем у душі) повів мене до Вікового дуба, який нині росте на подвір'ї Козелецької центральної районної поліклініки. Як пишуть у путівниках, висота цього 350-річного красеня 25 метрів, обхват стовбура — 5,30 метра. В усякому разі, коли ми з приятелем взялися його обхопити, то залишалося місце для рук ще однієї людини.
Коли дивишся на дуб із середини вгору, то бачиш, наскільки покручений його стовбур, а також гілля. Дерево, ніби якась казкова істота, здається, вгвинчується в блакитне небо своєю міццю та величчю.
«Чому його так покрутило? — запитую Сергія, не сподіваючись на доказову відповідь. «А інакше 350 років не вистоїш, — чую відповідь. — Гладкостовбурові його сучасники вже струхли, а цей стоїть собі…» Ну що ж, доки йдемо до ще однієї пам’ятки Козельця, думаю над версією приятеля. Хай буде.
Підходимо до «маєтку графині Розумовської», але бачимо зовсім занедбану споруду, яка нагадує радше елемент комп’ютерної графіки, ніж колишнє місце відвідин знаменитостей… Поясню для тих, хто не знає. На околиці Козельця, в межах колишнього села Покорщина, збереглася садиба полковника Юхима Дарагана, чоловіка графині Віри Розумовської. Точніше, те, що залишилось від садиби: покинутий дерев’яний флігель, що світить віконницями без шибок, захаращений бідний парк та комора-кам’яниця — ось і вся садиба.
Засмутились ми з моїм гідом від такої картини. Помахали кулаками в бік абстрактних винуватців такої ситуації. А потім Сергій сказав, що під унікальними липовими колонами маєтку, які ось-ось заваляться, завершувати екскурсію не годиться. Тому ми подивилися Будинок полкової канцелярії, який залишається однією з найкращих пам'яток барокової архітектури в Україні. Адже Козелець, крім усього іншого, був місцем дислокації козаків. 1958 року якась хазяйська людина дала вказівку провести капітальний ремонт будинку, після чого його передали центральній районній дитячій бібліотеці. Ну, й слава Богу…
…Десь би в Австрії чи Нідерландах Козелець розцінили як дар Божий і зробили б з нього ще одну туристичну Мекку. Нам не до цього, бо ми з’ясовуємо, хто розумніший і спритніший. Оце емоції! А що в тому відновленні маєтку графині Розумовської? Клопотів по шию й більш нічого.
Тож чому вчить Козелець нові покоління українців? Після його відвідин, після хвилі ейфорії, що закінчується смутком від неминучого запустіння, залишається чистий осад у вигляді такої думки. У всі віки краще не воювати, не чубитися за престоли і посади, а будувати. Й прокладати архітектурні лінії, спрямовуючи погляд не на грішну землю, а в небо…