Для сьогоднішнього Чернігова поезія Павла Тичини, про якого ми обов’язково згадуємо у день його народження, 23 січня, — як альбом з чудовими  світлинами, на багатьох з яких зображено нинішнє місто на століття молодшим… Про це розмовляємо в невеликому приємному товаристві, час від часу вплітаючи у спілкування чарівні рядки Павла Григоровича. Мої співрозмовниці — працівниці Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського: завідуюча меморіальним відділом Марія Москаленко та вчений секретар Ольга Єрмоленко. Чому саме вони? Та тому, що Михайло Коцюбинський, який збирав довкола себе тодішній літературний цвіт, мав неабиякий вплив на долю і творчість молодого поета. І, певна річ, тому, що обидві жінки закохані в поезію, особливо в ранній, чернігівський, період творчості земляка.

— Якось раніше не замислювалася, що «Гаї шумлять» — це поетична проекція на чернігівські Болдині гори.

Ольга ЄРМОЛЕНКО: — Щоб зрозуміти ті почуття, які нуртують у вірші, треба згадати, що до міста хлопчик потрапив дев’ятирічним. Адже Павло мав обдаровання,  малював, грав на сопілці, співав в архієрейському хорі спочатку Троїцького, а потім Єлецького монастирів, коли навчався в духовному училищі. Треба було бігати на вранішні служби, на вечірні. Відірваній від сім’ї і звичного світу дитині це було страшенно важко. Але подекуди все-таки випадав вільний час, який учні бурси завжди проводили на Болдиних горах. Уявіть, які почуття огортали хлопчаків, котрі виривалися з гнітючої буденності і, розпроставши руки назустріч вітру, зачаровано споглядали розкинуті далеко внизу навколишні краєвиди з деревами, дорогами, оселями, соборами: «Гаї шумлять — я слухаю. Хмарки біжать — милуюся. Милуюся-дивуюся, чого душі моїй так весело. Гей, дзвін гуде іздалеку. Думки пряде над нивами, над нивами-приливами, купаючи мене, мов ластівку…»

 «Панно фрагмент»: фрагмент знаменитого панно Михайла Жука, якому позував молодий Тичина.
Фото з архіву редакції 

— У мене таке відчуття, що Тичина з Коцюбинським просто не могли не перетнутися. Адже обидва любили одні й ті самі місця, тонко відчували природу й людей… Коли це зрештою сталося?

— Після того як Павло закінчив училище і вже навчався в духовній семінарії.  Тоді йому жилося вже трохи легше. Там він подружився з Василем Елланом-Блакитним, до них приходили друзі, зокрема такий талановитий поет, як Аркадій Казка. Павло вже не співав, бо саме мінявся голос, та він був умілим диригентом і диригував не тільки церковними хорами, а й зведеним хором хлопчиків у Чернігові. До того ж чернігівська природа надихала  його на малювання.

Марія МОСКАЛЕНКО: — Отож уперше зустрілися Павло Тичина з Михайлом Коцюбинським на річці Стрижень, куди юнак любив ходити на етюди. Одного разу він завважив гарно вбраного добродія, який почав зацікавлено роздивлятися його малювання. Тоді вони тільки обмінялися незначними фразами. А трохи згодом у театрі його вчитель малювання Михайло Жук познайомив знаного письменника зі своїм найкращим учнем, у якому вбачав майбутнього художника.

— Але  обдарований юнак на той час уже писав вірші і, напевне, старший товариш відчув споріднену душу?

М.М.: — Так, безперечно. Проникливий і делікатний Михайло Михайлович тактовно і тонко  спрямовував інтереси талановитого юнака в потрібне русло. Мистецькі імпульси в творчості обох ішли від народної творчості, багатства українського фольклору: «Я уважно читав записи Рудченка «Народні південно-російські казки» та «Чумацькі народні пісні», які мені давав сам Михайло Михайлович Коцюбинський» — із щоденникових записів Павла Григоровича. Катерина Яківна Коцюбинська, дружина Хоми Михайловича, котра добре знала і поважала Тичину, написала: «Він так виділяється із загальної маси письменників, як свого часу виділявся Михайло Михайлович. У них, по-моєму, багато спільного».

Схоже, то був період і духовного, і творчого злету поета. Він мав чудових друзів, відвідував «Літературні суботи», за рекомендацією Коцюбинського в «Літературно-науковому віснику» надруковано його поезії… Що може більше окрилювати?

О.Є.: — Хіба що кохання! Юнак покохав Поліну — доньку чернігівського поета і драматурга Івана Коновала, більш відомого як Вороньківський. Це була гарна дівчина з пишним волоссям, пишними губами… Вона мала сестру Інну. Павло був закоханий у Поліну, а Інна — в нього. Але характер у Поліни був не мед. До того ж, вона не любила цього худорлявого, трохи незграбного юнака. Він із захопленням читав їй такі ніжні, такі щирі вірші: «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов, я ішов до озерця, ти сказала мені: «Будь здоров»… Не подобалося це Поліні. Вона завжди намагалась якось зачепити хлопця, боляче вколоти.  Говорила, що його вірші схожі на вірші Вороного і не мають нічого  оригінального. І тоді на захист Павла ставала Інна, називаючи його поезії прекрасними. У 1920 році вона померла від сухот і Тичина написав у щоденнику, що тепер його ніщо не зв’язує з Поліною.

— І все-таки поетам потрібні душевні потрясіння, особливо в юному віці, бо вони додають їм особливого світобачення, проникливості й мудрості. Саме чернігівський період поклав початок збірці неперевершених поезій «Золоті кларнети». Чи можна ототожнювати поетичне новаторство Тичини з художнім новаторством Коцюбинського?

М.М.: — Сонячна симфонія «Intermezzo» Михайла Коцюбинського, безперечно, мала вплив на «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Поет зрозумів, що пером справжнього майстра можна передати найтонші звукові й зорові враження. У роздумах про цей твір він пише, що цікаво було б простежити, як утворився образ натягування струн жайворонком та видзвонювання його дзьобиком у золото сонця. Безперечно, обидва митці були новаторами в художньому способі письма.

Творчість поета — це синтез поезії, музики та живопису. Вібруючі звуки змінюються, рухаються, дихають, створюють емоційну атмосферу вражень і почуттів. Тут і симфонія лісу, і кольорові звуки, і гра світлотіней: «Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними…»

О.Є.: — Як на мене, то одним із найяскравіших зразків неповторного стилю поета є написана у 1942 році поема  «Похорон друга». То були тяжкі воєнні роки. Поет ішов вулицею, почув, що сурми плакали — когось хоронили. Тоді й народився твір, у якому слово і музика, слово і малюнок  переплетені просто дивовижно: «Вже сумно вечір колір свій міняв — з багряного на сизо-фіалковий. Я синій сніг від хати відкидав і зупинився: синій, оркестровий долинув плач до мене. Плакав він, аж захлинався на сухім морозі. То припадав зеленим до ялин, що зверху червоніли при дорозі, то глухо десь відлунював в саду…»

— Павло Григорович був ліриком до глибини душі, та при тому міг показати характер?

О.Є.: — Ще б пак. Поет весь час ходив по лезу бритви. Адже він, по суті, богослов. Скрізь, де можна було когось відстояти, Тичина це робив. Коли  Хрущов плив на пароплаві до Канева з делегацією українських письменників і заговорив про те, що слід розправитися з націоналістом Рильським, то всі мовчали, тільки Павло Григорович заперечив. На початку 1960-х на пропозицію написати, що в Україні розцвіли культура, література, мистецтво Тичина не витримав і сказав, що вони навпаки пригнічені. І це призвело до того, що 75-річчя з дня його народження широко не святкували. Я довго не могла з’ясувати, в чому річ: тоді  приїхав з Росії тільки Асєєв, але це — особистий друг. Потім уже й нагороду Павлові Григоровичу дали, але не до ювілею.

Тичина розумів, що нащадки його засуджуватимуть за «Партія веде», за «Пісню трактористки» тощо. Але треба дивитися на дату їх написання. То був початок 1930-х, і ті декларативні вірші врятували йому життя. Хочу процитувати і такі ось тичининські рядки, написані у 1920-х роках: «До кого говорить? Блок у могилі. Горький мовчить. Рабіндранате-голубе! З далекої Бенгалії прилинь до мене на Вкраїну, я задихаюся, я гину. Я покажу такії речі в однокласовій ворожнечі, я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породілль. А братні зуби? Дружній зиск? Гнучка політика, як віск…» Цієї поезії довго не публікували, але ж вона була…

Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»

 

ДОВІДКА «УК»

Павло ТИЧИНА. Народився 23 січня 1891 р. у селі Піски нині Бобровицького району Чернігівської області. Український радянський поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Автор збірки «Сонячні кларнети», яку створив власним поетичним стилем, названим кларнетизмом. Був директором Інституту літератури АН УРСР, Головою Верховної Ради УРСР двох скликань, міністром освіти УРСР. Лауреат Сталінської (1941), Шевченківської премій (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п’яти орденів Леніна. 

 

ДОСЬЄ «УК»

Марія МОСКАЛЕНКО. Народилася в 1953 році в с. Головеньки Борзнянського району на Чернігівщині. Закінчила філологічний факультет Ніжинського  педагогічного університету ім. М. Гоголя. Працювала педагогом. Захоплювалася життям і творчістю М. Коцюбинського. Це й привело працювати до його музею-меморіалу.

Ольга ЄРМОЛЕНКО. Народилася в 1943 році в с. Старий Дорогин на Житомирщині. Закінчила філологічний факультет Житомирського педагогічного університету. Працювала педагогом. До музею-меморіалу прийшла заступником директора з наукової роботи  у 1973 році. Нині —учений секретар.