Коли рівнянка Інна Борунова отримала звістку про те, що удостоєна французького ордена королеви Анни Ярославни «Честь Вітчизни», вона якраз мудрувала над корсетом для нової весільної сукні: треба ж постійно дивувати замовників чимось новеньким! На мить відволіклася, щоб проглянути електронну пошту. В одному з повідомлень значилося: «Рішенням президії асамблеї ділових кіл вас як дизайнера корсетних виробів удостоєно ордена королеви Анни Ярославни «Честь Вітчизни», який буде вручено з відповідними почестями». Подумала, що жарт, і видалила файл. А потім знову схилилася над корсетом: дарма, що вона вже власниця компанії Іnna Моratо та однойменного бренда, першу модель, як кажуть, від «а» до «я» розробляє й виконує сама.
Утім, уже наступного дня їй зателефонували з асамблеї: «Ви отримували наше електронне повідомлення? Тоді чекаємо вас на церемонії у малому Маріїнському палаці, офіційне запрошення вже надіслали». З цього й почалася наша розмова.
— Інно, і ви тоді повірили?
— Внутрішній голос говорив мені, що треба їхати. Але намір розбивався об жорсткі реалії сьогодення: чи мене, бува, не розводять, скажімо, конкуренти? Не повірите, але за кожен, навіть маленький, сегмент ринку йде жорстка боротьба, в якій не гребують жодними методами. «Якщо їхати, то, звісно ж, у власноруч пошитій сукні: не весільній, але подібній до тих, за які й прийшло це визнання. Та чи це справді визнання?» — сумніви роздирали душу, а до церемонії тим часом залишалося два дні…
— Але ж ви таки потрапили в Маріїнський?
— Так, хоча до останнього думала, що це розіграш. Таксист, який віз мене з вокзалу, провів поглядом і запитав: «Це у вас там сьогодні реєстрація шлюбу?» І сказав, що далі йому їхати заборонено, бо там пішохідна зона. Я ледь дісталася туди на своїх підборах, а там великими літерами написано «ремонт». «Таки розіграли!» — аж присіла, пригадую. «Це ж малий Маріїнський, правда? — перепитала в жінки, що поспішала. «Та ні, це великий. А до малого ще треба пройти». Я вже не йшла — летіла туди як на крилах. «Дизайнер Інна Борунова? І, звісно, у власному творінні», — почула одразу від організаторів. Усю церемонію, що проходила під Державним прапором України, ловила на собі погляди зали: по-перше, мене назвали наймолодшою лауреаткою, а по-друге, всі гадали, що я артистка і ось-ось виступатиму… А ще ж — почесна варта, президентський легіон! Це був справжній вибух позитивних емоцій, якого не переживала давно.
— Утім, світ влаштований так, що поки зірвеш свою неповторну троянду успіху, добряче поколеш руки об її шипи. Вам теж доводилося переживати таке?
— Я не просто колола — роздирала ті руки до ран, до речі, не лише в переносному значенні. Коли про це розповідаю, мені кажуть: «Тобі неначе не 27, а цілих 100 років!» Я з дев’яти років жила у бабусі в селі Новоукраїнка під Рівним, там ходила до школи. Пригадуєте, ми колись відповідали на запитання в анкетах для однокласників? Я написала, що хочу бути дизайнером, вочевидь, іще достеменно не розуміючи, що це означає. А потім мама з-за кордону привезла мені ляльку Барбі у весільному вбранні: на неї приходили дивитися звідусіль, бо ніхто ще такої не мав! Я й сама від неї не відходила: роздивлялася, як же пошита сукня. Удома стояла швейна машинка, до якої чомусь ніхто не підходив. Коли я наважилася, машинка впала і розлетілася. Та я її зібрала, вивчивши у такий спосіб зсередини, і спробувала шити — вийшло! І що, думаєте, пошила? Нову весільну сукню для ляльки. Вона й тепер зі мною, бо стала моїм життєвим талісманом.
— Було коли гратися в ляльки?
— Насправді закінчила школу із золотою медаллю, тож, самі розумієте, вчилася сумлінно і багато. А це була, так би мовити, улюблена справа. Моя бабуся, медик за фахом, багато читала (до речі, не менше читає і у свої 80). А мене змалку посилала до бібліотеки по книжки. Тому ще до школи я перечитала всі казки, а в четвертому класі осягнула «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. До речі, про королеву Франції Анну, дочку Ярослава Мудрого, я дізналася в школі. А вже згодом про те, що в її історичному портреті й досі чимало загадкового та невідомого. Втім, коли її коронували, вона відмовилася присягати на латинській Біблії — давала клятву на слов’янському Євангелії, яке привезла з собою. На ньому присягали наступні королі Франції, навіть не підозрюючи про його київське походження.
Я й досі читаю не просто багато — дуже багато. А телевізор майже не дивлюся, бо для мене це цілий ритуал — взяти до рук книжку чи газету, яка ще пахне свіжою фарбою… Коли настав час визначатися із життєвим вибором, мама висловилася за юриста: мовляв, завжди захистиш свої права. Бабуся — за медичний: у чистоті будеш, у теплі… «Ні, я буду шити!» Що тут зчинилося! Вчителі й собі долучилися до влаштування моєї долі: як же так, медалістка — і в швачки? А я тим часом подаю документи до Рівненського текстильного технікуму, де саме відкрилася нова кафедра технологій та дизайну. На навчання ходила як на свято, паралельно закінчила художню школу, бо вчитися там було не так уже й легко. Зате омріяну професію модельєра-конструктора-дизайнера я таки отримала. Моїм курсовим проектом було втілення образу лебедя у весільну сукню — я її пошила з пір’я, вона там є й тепер. А коли на захисті мене запитали, що планую робити після навчання, не задумуючись відповіла: «Прославляти свій навчальний заклад на весь світ».
— Як у воду дивилися…
— Так, але відтоді багато води утекло. Я стала студенткою Хмельницького університету технологій та дизайну. Але коли мені виповнилося 20, раптово пішла з життя мама, яка підтримувала мене матеріально (тата в мене немає з 13 років). І тоді я враз подорослішала. Ось уявіть картину: вранці в тебе було все, а вже ввечері не стало нічого. Бувало, сиділа без шматка хліба, тільки з водою із крана…. Словом, я залишила університет і почала шукати роботу. Нарешті мене взяли практикантом на фабрику з пошиття… весільних суконь! Але за два місяці роботи не заплатили жодної копійки! У мене почалася депресія: я не виходила з дому й танула на очах. А тоді сказала собі: досить! Пішла до спортзалу, привела себе в форму, записалася в модельну школу: конкурси, подіуми, міс Рівненщини… Були пропозиції працювати моделлю за кордоном. Але коли побачила цю сферу зсередини, зрозуміла: життя в моделі доволі коротке. А далі що: в 23 роки на пенсію? І я доклала всіх зусиль і за всі важко зароблені кошти відкрила свій перший весільний салон.
— Чому саме весільний?
— Душа моя завжди тягнулася до світлого й прекрасного. А білий — колір чистоти і духовності, в ньому гармонія решти барв, це колір ангелів, яких, погодьтеся, нагадують наречені… Принаймні я вірила в це, а в Біблії сказано, що кожному буде дано по його вірі. Але справа не пішла: люди не поспішали купувати дорогі брендові сукні. Натомість хотіли, щоб я для них щось створила сама. І тоді я зрозуміла: треба шукати свою родзинку! Поїхала на курси з пошиття корсетів до Ізраїлю: тепер такі вмію шити тільки я. Закінчила курси менеджменту, а тоді до дрібниць прописала кожен крок у бізнес-плані нового салону, вибрала для нього назву — Inna Morato, що в перекладі з італійської означає «закохана», паралельно відкрила швейний цех. І торік у серпні компанія стартувала. Прорив стався вже за кілька місяців: тепер мої сукні є скрізь — в Австралії, Німеччині, Італії, Америці й навіть у моїй улюбленій Франції. Так склалося, що в школі я вчила французьку. Далі цікавилася французькими модельєрами та дизайнерами, адже це батьківщина високої моди. І дуже хотіла побувати в Парижі, адже хто про це не мріє? Навіть в «Альянс Франсез» для вдосконалення рівня мови записалася… Мала їхати вчитися до Марселя, та не склалося з документами.
— Кажуть, якщо дуже хотіти і докладати для цього зусиль, мрії здійснюються.
— Справді, випадок змінив усе: влітку мене запрошують до Парижа як номінантку ордена королеви Анни, тому терміново відновлюю заняття з французької з моєю наставницею й доброю подругою Тетяною Голуб. Хоча… До цього я йшла все своє життя! Виявляється, купа маркетологів стежила за моїм розвитком: чи, бува, я не донька багатого тата, чи не коханка супербізнесмена, який вирішив через салон відмити гроші? І лише тоді асамблея приймає рішення, чи номінувати тебе на орден.
Нині ми патентуємо бренд Inna Morato за кордоном, готуємося до участі в міжнародних конкурсах. І вже є інвестори, які хочуть вкладати кошти в нашу компанію… Нещодавно українка, яка живе в Італії, запитала: «Що ви тут робите? Вам же ціни немає в Європі». А я просто неймовірно люблю Україну й хочу прославити її на весь світ. І робити це можна ось тут, неподалік від мого технікуму, який тепер став економіко-технологічним коледжем.
— То ви — щаслива людина?
— Безперечно! Адже займаюся улюбленою справою! У кожній сукні — я вся, за кожну переживаю, як за свою весільну.
— Вас можна привітати?
— Коли мене запитують, чому я досі не вийшла заміж, відповідаю: просто ще не створила свою неповторну весільну сукню.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Інна БОРУНОВА. Народилася 1988 року в Рівному. Закінчила школу із золотою медаллю, здобула спеціальність модельєра-конструктора у Рівненському технікумі технологій та дизайну. Рішенням конгресу ділових наукових і творчих спілок України удостоєна ордена королеви Анни Ярославни «Честь Вітчизни».
ДОВІДКА «УК»
Орден королеви Анни Ярославни «Честь Вітчизни» заснований рішенням конгресу ділових наукових і творчих спілок України в 2008 році на честь дочки князя Ярослава Мудрого до тисячоліття від дня її народження. Належить до категорії найвищих суспільних нагород, її вручають з відповідними протокольними почестями під державним прапором України в присутності озброєної військової почесної варти в супроводі Національного президентського оркестру Міноборони України. На 48-променевій сферичній зірці, де промені умовно символізують кількість життєво активних років Анни, розміщено барельєф королеви, обвитий лавровим вінком та стрічками. І напис французькою, що в перекладі означає «моя смерть не зупинила мого життя». Праворуч — геральдичний щит з гербом Ярослава Мудрого, ліворуч — щит французьких королів із ліліями.
Ми в Google+