Імперські амбіції — будь-якою ціною

СТОРІЧЧЯ ПЕРШОГО ПОВІТРЯНОГО ТАРАНУ

Дві сторони медалі

ПОДВИГ. Ім’я легендарного льотчика Петра Нестерова навіки ввійшло в історію авіації завдяки двом звершенням, вперше у світі здійсненим саме в українському небі — «мертвій петлі» (фігурі вищого пілотажу, в якій літак описує повне коло у вертикальній площині) та повітряному тарану.

Останній став вимушеним кроком, адже до початку Першої світової війни аероплани, попри розмови про перспективність їх бойового застосування, не були озброєні. Отож у перших повітряних боях авіатори намагалися поцілити один в одного із особистої зброї, хоч це майже безнадійна справа, бо одиночний постріл з пістолета слід робити з випередженням, що враховує рух обох аеропланів.

Саме тому Нестеров вимушений був вдатись до ефективнішого засобу боротьби з ворогом та ціною самопожертви здобув перемогу. Обидва аероплани впали на контрольованій російськими військами території, однак доки товариші пілота дістались до місця загибелі героя, труп вже обікрали — зняли добротні черевики та витягли гаманця із «грошовим забезпеченням» всього авіазагону, саме отриманим його командиром Нестеровим перед приїздом на аеродром. Сліди мародерів загубились у козачому таборі «славних лицарів землі руської», нащадки яких нині мародерствують у Криму і на Донбасі…

70 РОКІВ З ДНЯ ПОЧАТКУ СХІДНО-КАРПАТСЬКОЇ ОПЕРАЦІЇ

Коли ліва рука не відає, що творить права

ПОГЛЯД. Багато хто впевнений, що головними визволителями Криму і легендарного Севастополя відгітлерівців були моряки-чорноморці. Та насправді це заслуга військ 4-го Українського фронту, більшість бійців якого становили нашвидкуруч мобілізовані польовими військкоматами жителі південних областей України. Після успішного завершення Кримської наступальної операції півострів виявився у глибокому тилу, а тому фронт, в якому нібито відпала потреба, 16 травня 1944 року розформували. 

Та невдовзі військовим довелося круто міняти плани через зміну ситуації в союзній з Німеччиною, але формально незалежній Словаччині. Міністр оборони її маріонеткового уряду, усвідомлюючи, що поразка у війні неминуча, розпочав таємні переговори зі Сталіним про перехід словацьких збройних сил на бік антигітлерівської коаліції. Для з’єднання з учасниками майбутнього повстання постало питання прориву частин Червоної армії через Карпати, які раніше планувалося не штурмувати в лоб, а обійти з півдня.

Тож 30 липня 1944 року було відновлено 4-й Український фронт, до якого ввійшли лише дві армії у складі 18 дивізій. Їм протистояли 10 німецьких і 11 угорських дивізій, що займали добре укріплені рубежі оборони в Карпатах, де не лише наступати, а навіть просто переміщатись великим масам військ — вкрай складно. Крім того, більшість особового складу новоствореного фронту становило щойно мобілізоване поповнення, та навіть обстріляні бійці були без досвіду бойових дій у горах. Та найгірше, що артилерія мала лише 20-30% боєприпасів від потреби, а тому спроби наступу цілком прогнозовано перетворились у винищення піхоти. Врешті-решт, це зрозуміли навіть сталінські полководці, а тому 26 серпня надійшла директива Ставки про перехід військ 4-го Українського фронту до оборони.

Утім, вкотре виявилось, що ліва рука не відає, що творить права. До Словаччини заздалегідь перекинули 24 радянські партизанські групи, що швидко перетворились у великі загони завдяки поповненню місцевими добровольцями та перебіжчиками зі словацьких військових частин. Та замість того, щоб накопичувати сили і готуватись до потужного удару в час загальнонаціонального повстання, командири партизан кинулись заробляти нагороди. Тим більше, що, на відміну від окупованих гітлерівцями радянських територій, у Словаччині мости і тунелі практично ніким не охоронялись, а тому їх легко було підривати.

Щоб не бути голослівним, процитую спогади президента Чехословаччини з 1975 по 1989 рік Густава Гусака, який у 1944 році був заступником голови Словацької народної ради, що координувала підготовку до повстання. За його словами, партизани не лише безрозсудно нищили транспортну інфраструктуру, потрібну самим повстанцям, а «збирали врожай, засіяний нами важкою працею, і вважали, що саме вони пробудили Словаччину. Причому ні з ким із партизанських командирів домовитись не вдалось, а після кожного успішного виступу їхні апетити лише зростали».

Тож сталося так, що до цього тихий край, де навіть не дислокувались німецькі війська, в буквальному значенні слова запалав. Як наслідок, 29 серпня «на прохання» маріонеткової словацької влади до країни ввійшли гітлерівці, спровокувавши цим стихійне національне повстання. Зрозуміло, що знекровлені війська 4-го Українського фронту отримали наказ йти на допомогу словакам та розпочали Східно-Карпатську наступальну операцію. Планувалося за 5 діб боїв вклинитися на 90 км у ворожу оборону, однак за місяць атакуючим підрозділам вдалося просунутись тільки на 50 км, втративши півтисячі танків та близько половини особового складу.

Поки радянські війська захлинались кров’ю на підступах до Карпат, гітлерівські карателі винищували погано озброєних і мало навчених повстанців. Тимчасом як радянські партизанські загони за «стратегією», вже добре відпрацьованою протягом років на окупованих ворогом територіях, «відступили в ліси».

Залишається додати, що, за офіційними даними, лише в Східно-Карпатській операції втрати радянських військ становили 126 211 осіб убитими і пораненими, а кількість учасників Словацького національного повстання у період його найбільшого розвитку сягнула 47 тисяч осіб.

150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРАБОВСЬКОГО

Поет ніс на своїх плечах історію

ПОСТАТЬ. Проникливі слова «рученьки терпнуть, злипаються віченьки» українці знають ще зі шкільної парти. Вони западають у душу кожного. Втім, чи багатьом відомо, що автор цього вірша Павло Грабовський 20 із 38 років свого життя провів по тюрмах і засланнях?

Мимоволі виникає запитання: за що так покарали поета, чия зброя — лише слово? Виявляється, єдиною провиною Павла Грабовського була любов до рідної України та нездатність поступатися принципами, згодом продемонстрована хіба що Василем Стусом.

Ще під час навчання в Охтирській бурсі десятилітній хлопчик відчув, як непросто бути «неруським»: «Вчитель-піп відбивав усяку охоту вчитися: він приїхав з якоїсь великоруської губернії, ні слова не розумів по-нашому, сміявся з нас як українців». Та замість того, щоб за прикладом ще багатьох наших «землячків», які навіть нині пишаються тим, що послуговуються «язиком», а не мовою, Павло Грабовський вже в юності твердо знав, хто він і якого роду-племені. Причому, як свідчать його спогади про навчання в Харківській семінарії, не був винятком: «Ми читали Шевченка і всяких інших писателів наших; дехто пописував по-українськи — віршами і прозою; свідомість того, що ми — українці, була досить живою».

Крім суто мовних питань, не менш боліла душа семінаристам за долю народу, його підневільний стан, а тому «крамольна література», яку знайшли у свого вихованця «духовні наставники» і негайно доповіли жандармам, аж ніяк не була винятковим явищем. Утім, як і відповідна кара — відрахування з семінарії та відправка під гласний нагляд поліції до рідної слободи, де довелося жити за кошт без того бідуючої родини.

Для багатьох це стало б уроком на все життя, а невиправний Павло Грабовський 1886 року знову опиняється в тюрмі. Цього разу — за поширення листівок до 25-річчя скасування кріпацтва, в результаті чого селяни отримали «волю, та не долю». Без жодного суду, що неминуче призвів би до широкого розголосу, «бунтівника» в адміністративному порядку заслали на 5 років до Сибіру.

Та насправді це стало відлученням від рідної України на все життя, бо 22 березня 1889 року сталася так звана «Якутська трагедія», про яку нині мало хто знає. Місцеві власті вирішили етапувати 33 засланців (29 євреїв і 4 росіян), відмовивши в’язням у змозі закупити продукти на довгу дорогу, що прирікало подорожніх на голодну смерть. У відповідь на їх протест 6 «злочинців» убили, ще трьох «за спротив» згодом повісили за вироком суду, а решту відправили на каторгу. Здавалося б, який стосунок мав до цих подій українець Грабовський, місцем заслання якого була далека від Якутська Іркутська губернія? Однак саме наш земляк став ініціатором написання протесту, відправленого за підписом шести засланців як офіційно до Петербурга, так і нелегально на Захід.

Саме останнє стало найстрашнішим злочином для п’ятьох із шести підписантів (один не дожив до суду) — їх засудили на каторжні роботи, згодом «милостиво» замінені на поселення у найвіддаленіших округах Якутської губернії. До речі, офіційно термін заслання закінчувався в липні 1906 року, хоч уже до осені 1898 року всім засудженим за протест по «Якутській трагедії», за винятком Грабовського, дозволили повернутись до європейської частини Росії. В одному з листів він писав: «Можна вирватись відси, написавши прошеніє на тему «грех юности моея», але такого прошенія я ніколи не напишу». Безкомпромісний поет вважав, що кожен несе «на своїх плечах історію» і зрікатись цієї ноші — непростимий гріх.

60-РІЧЧЯ «АТОМНИХ» НАВЧАНЬ ПІД ТОЦЬКОМ

Імперські амбіції — будь-якою ціною

НИЦІСТЬ. Проведені на Тоцькому полігоні військові навчання під суто мирною назвою «Сніжок» насправдібули масштабним експериментом над майже 45 тисячами військовослужбовців, які пройшли через епіцентр реального вибуху атомної бомби. У такий спосіб радянські воєначальники пересвідчились, що вцілілий після ядерного удару особовий склад ще мінімум впродовж 5 годин здатний виконувати бойові завдання.

Подальша доля «піддослідних кроликів», з яких взяли підписку про нерозголошення «особливо важливої державної таємниці», нікого з вождів не цікавила. Тим більше, що йшлося про підрозділи з Білоруського військового округу, де служили переважно українці і білоруси…