Композитор
Ігор ПОКЛАД
Не обов’язково додавати, що Ігор Поклад, який сьогодні зустрічає сімдесятиріччя, визначний український композитор. Бо вже на його прізвище, мов на пароль, мозок одразу реагує співом: «Тече вода…» — «Ой, летіли дикі гуси!» — «Скрипка грає…»
Нині модно вигулювати на червоних доріжках свої «просунуті» імена в упаковках ексклюзивних вдяганок. Ігор Поклад, якого українці люблять і не забувають, ходить не там, а по смарагдовому, і в грудні, килимі, яким застелений у Ворзелі його сад з «ексклюзивними» маминими яблунями, велетенськими ялинами, посадженими Тарапунькою, ялівцем від Михайла Ткача, горіхом від Володимира Дахна, ялинами-подушками від самого господаря…
— Ігоре Дмитровичу, визнання у вас ще й від Природи – он як щедро навкруг все «проізростає»…
– Особливо відчуваю єднання з нею на риболовлі чи полюванні. Сидиш біля води ще затемна і в абсолютній тиші чуєш, як все починає прокидатися. Мишка пробігла, жабка озвалася, навкруг зашелестіло, а ти маєш і не ворухнутися. Все поступово оживає, і раптом: кря-кря-кря! Пішла перша качка! За нею друга. У тебе серце: тюх-тюх-тюх! І коли вже трохи постріляв, повільно сходить величезною кулею на горизонті сонце… Думаєш: який же гарний світ сотворив нам Бог! Як хочеться любити його і цінити. І пальцем не поворухнути, аби щось не поламати…
— Та найрідніше відчуття, напевне, — коли віч-на-віч з нотним аркушем?
–Усе моє життя в музиці: вона і щастя, і свято. І слава Богу, що це почалося дуже рано. Ще сімнадцятилітнім я написав «Кохану», яка через рік була найпопулярнішою піснею СРСР. Саме з нею Юрій Багатіков першим з радянських виконавців завоював Гран-прі на міжнародному конкурсі в Болгарії, а Тамара Міансарова, значно пізніше, перемогла на конкурсі в Польщі з піснею «Глаза на песке». В Україні найперший успіх принесла «Пісня не загубиться» на слова Бориса Олійника, яку виконав Костянтин Огнєвий, – мені було тоді 16 років.
Якщо кажуть — Душа України, — то про Вас, неповторний Маестро! Браво! Як добре, що Ви у нас є!. Фото Володимира ЗАЇКИ
— Ви зустрілися зі славою таким юним…
– Я її помічав, але зовсім не відчував – дуже захоплювався творчістю.
— Солодшим від слави був кайф, коли народжувалася прекрасна пісня?
– Кожну нову вважав найкращою, а всі мої улюблені, як діти: пішли з дому – стежиш за їхніми долями. І потім розумієш, що «Кохана», «Чарівна скрипка», «Дикі гуси», «Зелен-клен», «Тиха вода», «Пісня про матір» – вже не мої, їх вважають народними. Найдивовижніше, мої пісні створені вже на готову музику. Поету Ігорю Бараху сказав: пиши, що завгодно, але щоб у приспіві було жіноче ім’я або дзвінке слово. Його дружина згодом спитала мене: а «кохана» тобі підійде? І от до «коханої» нанизали решту слів.
Перед «Дикими гусьми», «Зелен-кленом», «Тихою водою» налаштувався на пісні, які б ішли від української землі, від народної пісні. Не тільки інтонаційно – щоб був у них такий дух. Найголовніше, в чому вирізняється з-поміж інших українська народна пісня – одна із найяскравіших сторінок світової літератури, – її трагізм. Ось у моїй улюбленій «Ой, чий то кінь стоїть»: «Як сонечко зійде – кохання відійде», а в тій, яку обожнювала мама, – «Посіяла огірочки близько над водою, сама буду поливати гіркою сльозою»…
— Такі образи вражаючі!
–Так, і за формою пісні цікаві. Юрій Рибчинський перелопатив гору народних прислів’їв, приказок, пісень, доки увійшов у цей трагічний стан.
Якось він сказав: приніс тобі чотири рядочки, подивишся потім. І я вперше написав пісню на слова, одразу. А Юра додав до неї куплетів.
— Що за рядки?
– «Сіла птаха...». Це моя найпопулярніша пісня, на яку витратив 5 хвилин. Через якийсь час на гастролях у Закарпатті з протилежного боку вулиці кинувся обнімати мене й цілувати Іван Миколайчук. Спитав його, чому такі емоції. «Та чув твою «Чарівну скрипку». «Ну і що?». «Це не пісня». «А що ж?». «Це якась літургія…». Коли її співала «Мрія», там справді було таке повітряне хоральне звучання.
— Якщо пісню виконують кілька артистів, у ній з’являється від кожного щось нове.
– На жаль, зараз вже такого не буває. Пісня стає власністю виконавця, який її купив. Це дуже погано.
— А раніше як було?
– «Глаза на песке», доки її не заспівала Тамара Міансарова, «лежала на дні» – вийти на експресію, яку їй дала Тамара, середній виконавець не міг. «Верни глаза его!»: щоб істерика була, відчуття, що людина втратила найдорожче. Ця пісня, до речі, перша в СРСР, яку видали на гнучкій платівці мільйонним накладом.
— Ваші пісні не старіють, вони цікаві різним поколінням.
– Якось зустрів у Ялті Олександра Розенбаума. «А я на ваших піснях виховувався», – признався мені. Мої пісні краще знають в Росії, де багато подорожував з авторськими концертами. На свій сайт в Інтернеті отримую листи навіть з Далекого Сходу. «Чому немає на сайті такої-то пісні?». Я її вже й забув, а люди пам’ятають. Або: «Скачав у вас пісню, яку шукав, згодом другу, а потім зрозумів, що треба скачати усі».
Де ще ви чули свої пісні, крім концертних залів?
– Колись зателефонував, приїхавши на гастролі до Києва, Муслім Магомаєв: чекаю в готелі «Україна», є для тебе сюрприз. «Такого ти ще не чув»: він сів за піаніно і заспівав «Кохану» зовсім по-своєму. Часто дивував Василь Зінкевич. Хотів запросити його на свій концерт до 65-річчя, але так і не знайшов. І ось недавно пролунав дзвінок: «Ігор?» «Так». Я навіть не впізнав, чий це голос. «Ось послухай». Чую гамір, вигуки «Браво»! Спитав, хто це. «Вася Зінкевич. Це вітають твою пісню». «Де?». «В Італії». «А що ти там робиш?» «Та гастролюю, зараз в Італії, у Франції більше сиджу. А чого дзвоню? Мені сказали, ти мене шукав». «Я тебе шукав 5 років тому. Чому тебе не можна знайти в Україні?». «А мені на телебаченні сказали, що я вже не формат. То що там робити?». А скільки Василь Зінкевич зробив для української культури!
— Про місію людини кажуть: збудувати дім, народити дітей, посадити дерева. А як же без ще одного чинника – створити озоновий шар над домівкою, родиною, над собою і Вітчизною… Ваша творчість – надійний дах за будь-яких обставин і для нас.
– На жаль, зараз цей дах дуже протікає… Колись першим виступив з авторським концертом у Палаці «Україна», потім мої творчі звіти відбувалися там і в Палаці спорту через кожні п’ять років. Та ось 70-річчя зустрічаю без ювілейного концерту: у держави на це «нема грошей». Останні десять років працював над рок-оперою «Ірод». Показували її багатьом, зокрема Миколі Караченцову, Анатолію Кочерзі, Роману Віктюку, Дмитру Гнатюку. Усі вважають, що це твір справді європейського і світового рівня. Я просив чиновників: не можете допомогти з концертом, то хоч посприяйте з постановкою «Ірода» Харківському оперному театру. Зараз ніхто нікому не потрібен. Шоу-бізнес – комерційна структура, яка працює сама на себе. А національною культурою у всіх країнах світу опікується держава.
Я раніше писав лише пісні. Потім у моє життя увійшов другом Льоня Биков, з його фільму «Куди зникають лицарі» розпочалася моя співпраця з кінематографом – я автор музики понад 60 художніх стрічок.
У театр прийшов після того, як мене ледве умовили написати мюзикл «Друге весілля в Малинівці». Прем’єра була в Києві, а потім ми поїхали в Одеський театр – тоді золотий фонд радянської оперети. Коли матеріал, який я привіз, послухали на худраді артисти, котрі бачили Дунаєвського і співали його оперети, один із них, такий старенький, сказав: «Нічого кращого після «Білої акації» Дунаєвського я ще не чув». Знаєте, який це кайф композитору!
— Такі слова дорожчі за орден.
– Я до того закохався в театр, що написав і свою «Конотопську відьму», і поклав на музику іншу класику українського театру – Котляревського, Карпенка-Карого, Нечуя-Левицького, Кропивницького. Нині у столичній опереті та в багатьох театрах України йде мій шлягер – «Таке єврейське щастя».
У мультиплікацію потрапив завдяки Володі Дахну. Коли він розповідав про свої мультики (а міг перевтілитись у кого завгодно – в Коханку, Бабу Ягу, Злодія, Енея, Юнону), я «заводився». Працював над мультиками з радістю, легко, чим більше в тебе уяви й веселощів, тим цікавішою виходить музика. Ось я зробив з Володею повнометражний фільм «Енеїда», так там майже сто музичних тем – коротких, по 10-15 секунд, але це вимагає такої композиторської фантазії.
— Ваші друзі – такі яскраві особистості. Що вони означають для вас?
– Один Михайло Ткач чого вартий. З ним написав одну з моїх найулюбленіших пісень «Доленько моя». Які там глибокі слова! Він так любив Карпати, як і я: кращого місця на Землі для мене немає. Їздити тими дорогами і милуватися краєвидами – більше нічого не треба. З ідеологічних, політичних питань ми з Михайлом переважно сварилися. Але любили один одного безмежно, те, що його вже немає, – для мене велика трагедія і втрата.
Коли Тамара Гвердцителі на своїх концертах несподівано для мене заспівала «Чарівну скрипку» й «Діану», написану після загибелі принцеси, під свій акомпанемент (вона й піаністка божественна), я почув настільки глибоке прочитання цих пісень – мені таке навіть не снилося…
— Як сприймають вашу творчість у родині?
– Дружина Світлана знає її краще, ніж я. А з онукою-студенткою якийсь час сперечалися. Вона, математик, не сприймає мелодії мого покоління. У неї зовсім інші пісні, безкінечні тусовки. Попросив: вибери мені трьох-чотирьох найкращих представників музики, яку ти любиш. Настя скачала їх на диск. Там чотири чи п’ять музичних стилів, тепер популярних. Я послухав і сказав її термінологією: «Знаєш, «вставляє». Іншого слова не підбереш про поступове нагнітання ритмів: бим, бим, бим! Я зрозумів це саме за світовими зразками, де на першому місці не композиторство, а технологія, але є хоч якісь звукові винаходи.
Потім мене заїло, і я поставив їй увертюру до своєї рок-опери «Ірод». Вона слухала, слухала і каже: «Вставляє…». Я так зрадів!
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ігор ПОКЛАД, видатний український композитор. Народився 10 грудня 1941 року у м. Фрунзе, в Киргизії. Закінчив Київську консерваторію по класу композиції А.Я. Штогаренка. Заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист України, лауреат Шевченківської премії. Автор понад 500 пісень, симфонічних творів, музики до більше 60 художніх фільмів та мультиплікаційних, зокрема серій «Як козаки...», понад 20 мюзиклів.