Перемога чотирьох українських студентів на міжнародному конкурсі «Дизайн програмного забезпечення» в Сіднеї приємна для нас принаймні з трьох боків. По-перше, сама по собі, бо не перевелися ще світлі голови на землі українській. По-друге, ідею хлопці висунули в царині сьогодні найпрестижнішій, а отже найконкурентнішій — програмному забезпеченні. По-третє, довели останнім бастіонам «совкового менталітету», що наука — це насамперед не достатні фінанси та укомплектовані лабораторії, не кількість академіків та монографій, а «одна, але полум’яна пристрасть».
Пояснити, про що мова? З великим задоволенням, якщо ви ще не побачили сенсаційної новини в повідомленнях інформагентств світу. Четверо донецьких студентів — слухачів комп’ютерної академії «Крок» Максим Осика, Антон Пастерников, Антон Степанов та Валерій Ясаков на озвученому конкурсі в Австралії, організованому Microsoft, лишили позаду сімдесятьох учасників своєю розробкою з перетворення жестів людини на звуки. Організатори конкурсу не задумуючись вручили молодим українським людям приз 25 тисяч доларів, бо їхня розробка — це ще одна істотна допомога глухим та глухонімим людям, які не хочуть бути чимось обділеними.
— Ми створили «рукавичку», — розповів один з авторів розробки Антон Пастерников, — спеціальні чутливі сенсори якої відслідковують згинання пальців та рухи руки в просторі. Інформація зчитується, передається на смартфон і там перетворюється на голос…
Підкресливши надзвичайну соціальну важливість розробки молодих учених, яка з’явилася на одній із передових сучасної світової науки, що намагається з’єднати в один ланцюжок усі системи подачі та обробки інформації, нагадаю про ще одну ідею. Її висловили кореспонденти «Урядового кур’єра» ще років п’ятнадцять тому. Саме тоді, коли наших середнього віку та зовсім молодих програмістів почали «пачками» переманювати в Західну Європу та на той берег Атлантики.
А пропозиція наших журналістів полягала в тому, щоб створити власну «силіконову долину» не важливо де — в Києві, Донецьку чи Харкові. Головне виділити для неї все необхідне. І щосили тримати таланти програмування тут. Звісно, не ланцюгами та колючим дротом, а чимось іншим. Самі науковці могли б підказати, чим саме.
Ідея «силіконової долини», так само як і технопарку з проблем програмування, потонула в процесі частих змін глав урядів та відповідних керівників відповідальних відомств. Була похована під нашими намаганнями підмінити живу роботу схлипуваннями про неймовірні труднощі. А невмолима статистика свідчить, що ми за роки незалежності втратили сотні тисяч світлих голів, які реалізують задачі програмного забезпечення під пильнуванням чужого дядька. А могли ж вигідно збувати їхні напрацювання, відповідно апробовані та оформлені вдома.
Не склалося. Ось чому у відеосюжеті про той сіднейський конкурс було добре видно, як дехто в глибині кадру зацікавлено, аж до хижості, поглядає на чотирьох переможців з України.