У нашій квартирі три кімнати і чотири виборчі округи. У представника кожного з них своє уявлення про найкращого і навіть ідеального кандидата в депутати. Дружина багатіє думкою про того, хто нарешті подбає про справді безплатну освіту.
— Учора наш школяр з порога питає: «Мамо, а що таке «на потреби школи»? — згадує. — Популярно розповіла йому. А він тоді: «А-а-а, ну тоді завтра треба принести 200 гривень». А ще щомісяця треба здавати по 20 гривень на потреби класу… Хіба це не завдання для наших кандидатів у депутати припинити цю практику? А то он знову обіцяють золоті гори.
У нашого малюка мрії не такі фантастичні. Він усього-на-всього хоче, щоб кандидат подарував йому: чоботи-скороходи, аби перестрибувати через калюжі на дорозі, вантажний килим-літак, яким возити важучий портфель, шапку-невидимку, щоб на перервах ховатися від старшокласників, скатертину-самобранку, аби не ходити до їдальні.
У кота на лобі написано рішення якнайшвидше забитися від уcіх кандидатів у темний куток. Передвиборчої політичної реклами він, бідолаха, боїться ще дужче, ніж газованої води в своїй мисці. Буває, притьмом стрибає від телеекрана, немов кенгуру. Мене спершу дуже тішила така блискавична реакція аполітичного котяри на передвиборну агітацію. Та тепер збираюся обрізати йому гострі кігті. Особливо після вчорашнього випадку.
А було так. Увечері спокійнісінько йшов собі додому, намагаючись не читати передвиборчин агіток, розвішаних та розклеєних на стінах, парканах, стовпах, деревах, урнах для сміття…
— Шановний, — раптом гукає мене хтось, — вам не набридло платити за холодні батареї, відключену воду, вимкнене світло, підпилого сантехніка та інші кепські комунальні послуги?..
Що за дідько? Бачу: зустрічний для наочності тягне за собою ребристий іржавий радіатор і хекає: «Ми в новому парламенті зробимо все, аби припинити це казна-що!..».
Задкую і подумки чухаю потилицю: «Із двох одне. Або він забув, де останні двадцять з гаком літ перебував, або зараз почне пропонувати купити в нього отой брухт. Так само як колись у подібних ситуаціях продавали цеглину…» Коротше, різко пришвидшив ходу, аби спекатися цього агітатора, і … потрапив з-під дощу під ринву.
— Вони її посадили!!! — драматично заламує руки від відчаю чолов’яга, який вигулькнув немов із-під землі. — Кинули народ!! Та ми їх зупинимо!..
Не знаю, чи вдасться їм обіцяне, але мене таки через півсотні кроків справді зупинили — хтось схопив за рукав.
— Настав час здійснити мрію кожного, — заворкотав над вухом жіночий голос. — Чесно кажучи, я особисто в цей час мріяв зовсім про інше. Та ці настрої нітрохи не цікавили агітдаму, і вона гримнула: — Ми переможемо!!!
Діватися нікуди — пора втікати. Я біг, не відчуваючи під собою землі, а вслід неслося:
— Створимо нові робочі місця!
— Підвищимо зарплати та пенсії!
— Повернемо країну людям!
Їй-бо, втік би, але у цей час мене по колінах немов хтось колючою лозиною шмагнув. Що за дідько? Розплющую очі і встигаю помітити тільки опущений донизу хвіст кота, який кулею вилетів з кімнати, де я необачно задрімав у кріслі перед телевізором. Ще за мить до цього він мирно муркотів у мене на колінах, а потім, утікаючи, різко відштовхнувся від них своїми пазурами.
— Усі претензії до кандидатів у депутати! — відрубала практична дружина, поки я бідкався над свіжими подряпинами, а потім різко змінила тему: — Ти віддав дитині 200 гривень на потреби школи?