Щодня їду на роботу 24-м автобусом від Центрального залізничного вокзалу на вулицю Грушевського. Щоразу, коли автобус повертає з вулиці Симона Петлюри на бульвар Тараса Шевченка, бачу ліворуч закритий від людського ока жовто-синіми полотнами пам’ятник Миколі Щорсу. Тоді думаю, що червоному комдиву не дуже приємно дивитися на вулицю, названу ім’ям його запеклого ворога, навіть через запону.

Сьогодні вкотре проїжджаючи повз пам’ятник командирові 44-ї стрілецької (а до того — 1-ї Української радянської) дивізії, почув позаду: «Що ще потрібно відрубати Щорсу, аби його звідси нарешті забрали? Назавжди!» Я озирнувся й побачив не молодого вже чоловіка, який крізь вікно проводжав поглядом пам’ятник червоному комдиву. «О! Виявляється, я давно вже не був у Києві, — видав після паузи незнайомець. — Коневі Щорса вже ногу доточили! Значить, скоро й полотно приберуть, щоб на пам’ятник дивилися з гордістю кияни та гості міста».

Справді, замість обрубка передньої правої ноги кінь Миколи Щорса хвацько підняв догори вже повноцінну кінцівку. Це може означати, що пам’ятник стоятиме тут і в майбутньому.

Мені не дуже приємно, коли з постаментів силоміць скидають пам’ятники. Зокрема й Миколі Щорсу. Але мені не зрозуміло, чому нація не може нарешті остаточно визначитися, чи заслуговують на пам’ять і повагу люди, на честь яких були встановлено пам’ятники в Києві. 5 лютого 1919 року Перша українська дивізія під командуванням Миколи Щорса взяла Київ. Комдива по тому було призначено військовим комендантом міста. Тобто він став відповідальним (принаймні за 9 днів комендантства на Хрещатику) за обшуки в Києві, реквізиції та вибивання без зайвого розголосу комісарами в катівнях ЧК прихованих цінностей у городян.

До речі, кияни «визволеного міста» не забули ще першого пришестя більшовиків в українську столицю 9 лютого 1918 року, коли «брати» з півночі (вам нічого це не нагадує?) нещадно обстрілювали Київ з великокаліберних гармат упродовж 9 днів. По одній лише Печерській лаврі, стверджують історики, було випущено понад 700 снарядів. Після такого обстрілу російська навала в найгірших традиціях середньовічної різанини почала розстрілювати, палити живцем і мордувати мирних жителів, яких, за різними даними, було винищено від 3 до 6 тисяч.

Вірний ленінець Володимир Затонський про все побачене в Києві у лютому 1918 року писав так: «Ми увійшли в місто: трупи, трупи, кров. Тоді розстрілювали всіх, просто на вулиці». Самого товариша Затонського від кулі червоного патруля на вулиці врятував лише мандат члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча.

І ось цю криваву орду привів до Києва вдруге Микола Щорс у 1919-му! Не знати про те, що робили більшовицькі мародери, він не міг. Тому мені після всього прочитаного про нього в історичній літературі не дуже приємно дивитися на тінь червоного комдива крізь полотна, нехай і пофарбовані в кольори нашого національного прапора.

До речі, до 1935 року пам’ять про Миколу Щорса зберігали тільки його рідні та бійці-однополчани. Навіть у Великій радянській енциклопедії про нього не згадували ні словом. І лише в лютому 1935-го, коли Йосип Сталін на зустрічі з кінематографістами запропонував Олександрові Довженку створити фільм про «українського Чапаєва», постать червоного комдива з’явилася з небуття. Щоб підтримати патріотичний дух радянського народу, якому потрібні були герої.

Фільм про Миколу Щорса вийшов на екрани 1939 року. Він став одним із найкасовіших у Радянському Союзі. І в Україні всі кинулися увічнювати пам’ять про «українського Чапаєва». Що ж стосується пам’ятника комдиву, то він з’явився на бульварі Тараса Шевченка 1954-го. За часів СРСР цю скульптуру було відзначено навіть на виставці в Парижі. Бо кінь Миколи Щорса, бачите, опирався не на чотири (як у решти відомих пам’ятників у світі), а на три ноги. У цьому була його цінність. Але попри це, на мою думку, такий ідол не може стояти на одній із центральних вулиць столиці незалежної Української держави. Бо не може Микола Щорс бути національний героєм, оскільки під час громадянської війни він (нехай не особисто) вбивав патріотично налаштованих українців, які обстоювали незалежність молодої держави у війську Симона Петлюри.

Дивуюся поклонінню українців не нашим героям: на території військового ліцею імені Івана Богуна в Києві тривалий час стоїть також закритий від людського ока банером пам’ятник російському полководцеві Олександрові Суворову. З Україною в нього нічого не пов’язано (крім Ізмаїльської фортеці). Тому дивуюся, чому досі в Україні не знайшлося скульптора, який увічнив би Івана Богуна.

Стирчить навпроти Бессарабки і гнилий зуб Володимира Леніна. Чіпляй на нього хоч 10 тризубів чи стільки само національних прапорів, Ілліч все одно засмічуватиме центр міста й намагатиметься повернути нас до свого більшовицького минулого. Та встановіть на Хрещатику пам’ятник Героям Небесної Сотні, й про ката Леніна всі забудуть назавжди!

Що ж до Щорса, то до революції на його місці був пам’ятник Олексієві Бобринському, який, за словами історика Михайла Кальницького, відіграв велику роль у розвитку цукрової промисловості в Україні. Хороший варіант, чи не так?