Один із моїх дідів по батьківській лінії Василь Іванович Кущ не повернувся з війни. Втім, офіційно і по-батькові його називали тільки у документах, а для рідних він залишився навіки юнаком. Тобто таким, як на вцілілих фотографіях. На одній із них це веселий сільський парубок. На іншому знімку — трохи серйозніший. Ще б пак! Адже щойно після закінчення училища отримав два «кубарі» на петлиці і став командиром танка. Більше ні фото, ні листів від сина його мати, а моя прабабуся Варвара так і не дочекалася. Натомість надійшло лаконічне і неоднозначне повідомлення: «Пропав безвісти». З огляду на те, що підбиті танки нерідко згорали вщент, відшукати сліди членів екіпажів було справді важко. Та трохи пізніше рідня отримала ще одну офіційну звістку: «Загинув смертю хоробрих». А матір ще «втішили»: окрім папірця, який має замість сина, вона аж до самої смерті отримуватиме пенсію ще й за загиблого танкіста.

Дід Василь загинув десь поблизу Білої Церкви. І хлопчаком побачивши якось на телеекрані танк Т-34 на п’єдесталі у цьому місті, я уявляв, що то пам’ятник моєму дідові. А потім так само ставився до подібних монументів в інших населених пунктах. Зокрема й у Донецьку, в центрі якого також встановлено легендарну «тридцятьчетвірку». Зрештою, родичі загиблих танкістів мене зрозуміють: якщо нема могил родичів, щоб ушанувати їхню пам'ять, доречно принести квіти до цих зразків бойової зброї і часто братських могил на гусеницях. І чи спадало комусь на думку, що хтось зможе вдатися до досі небаченого й нечуваного блюзнірства і зазіхнути на пам'ять про воїнів тієї страшної війни, наших батьків, дідів та прадідів!?

Ще кілька років тому ми вірили: танки наших дідів стоятимуть на постаментах вічно. Нині ж вражає безпрецедентний цинізм ситуації. Так звані захисники Донбасу, які активно прикриваються пропагандою вшанування учасників Великої Вітчизняної війни та боротьбою із «фашизмом», нахабно й безцеремонно плюндрують пам'ять про тих, хто насправді воював із загарбниками і фашистами. Чого тільки варті випадки, коли неадекватні «ополченці» (їх у регіоні частіше називають «оплаченці») взялися стягати з постаментів військові святині — танки наших дідів. Так трапилося в Антрациті Луганської області, де проросійські варвари захопили Т-34 — свідок і учасник боїв за визволення Донбасу. А в Костянтинівці Донецької області озброєні маргінали з георгіївськими стрічками (вершина блюзнірства!) загарбали ще потужніший «трофей» — важкий ІС-3, на якому хвальковито понаписували «На Київ!» та «На Львів!».

На цьому використання раритетної військової техніки, перед якою кілька поколінь донбасівців шанобливо схиляли голови, й закінчилося. А тим часом наруга над святинями мала зворотний і несподіваний ефект для вандалів та їхніх кремлівських ляльководів. Багато жителів краю нарешті на власні очі побачили справжній фашизм, а не той, яким його лякала і далі лякає потворна російська пропаганда. Адже за всі роки незалежності на Донбасі не було жодного факту блюзнірства стосовно пам’ятників воїнам Великої Вітчизняної війни. Зате найманці незаконних військових формувань самопроголошеної «ДНР» за кілька місяців знищили чи розікрали чималу кількість таких пам’ятних об’єктів.

Ось один зі свіжих прикладів подвійної цинічної моралі й разючої різниці між пропагандою, яка продовжує спекулювати темою Великої Вітчизняної війни, і брутальними діями «захисників». У окупованому ними Донецьку ці моральні виродки вже почали готуватися «відзначати» 70-річчя Великої Перемоги — нещодавно пограбували музей Великої Вітчизняної війни, розташований на території меморіального комплексу «Твоїм визволителям, Донбас». Нинішні «визволителі» діяли впевнено і брутально: із десяток озброєних персон під’їхали сюди на двох автомобілях. Зачинено на замок? Зрізали його різаком разом із дверима, повантажили велику колекцію раритетних зразків зброї та військової амуніції (всього понад 300 експонатів) і зникли з місця варварства.

На території цього меморіалу на вічній стоянці застиг і раритетний екземпляр Т-34-76 (серійний випуску 1940—1944 років), який 1943-го брав участь у визволенні Донецька від фашистських загарбників. Свого часу я неодноразово фотографував танк, бо саме на такому воював мій дід. А нині починаю дуже перейматися, що надалі цю техніку, як і загиблого юного лейтенанта, зможу побачити тільки та знімках. Бо приробити ноги рідкісному зразку бойової звитяги для озброєних покидьків раз плюнути. Адже для моральних потвор це не пам'ять про танкістів-дідів, а банальний цінний «товар», який можна вигідно збути комусь із багатих колекціонерів зброї на території країни, де найголосніше кричать про вшанування Перемоги.