Знову телепростір заполонили «найпатріотичніші патріоти». Доконче «шустрять», аби переконати нас, що лише вони вміють, знають і можуть. Пригляньтеся довкола — скілечки білбордів понатикували, понаклеювали, поначіпляли оті осінні солов’ї України. Виготовлення й розміщення трьох таких рекламних щитів дорівнює вартості бронежилета, який порятує комусь життя. Скажу інакше: три білборди оголюють й так беззбройних наших дітей. Справжній цвинтар безіменних українських вояків зостанеться після отих виборчих баталій. Але, осліплені владною звитягою знані-перезнані нами борці, цього не хочуть розуміти. Схаменіться, допоки не пізно! Скільки ж можна калічити заповіді Господні? Подумайте, врешті, про свої душі, може, завтра доведеться з ними розлучитися, бо за вікном — війна.
Тепер же придивімося краще до отих «горе-патріотів». Уже понад двадцять літ три чверті з них мали реальну нагоду зробити те, чим усі роки затуманювали нам голови. Мали змогу, але… В чому ж справа? Давайте запитаємо у самих «героїв». Якщо ти так і не спромігся втілити проголошуване, то шукай, шановний, причини у собі, а не нарікай знову на «непутящий народ». Цей народ нині постав на захист своєї землі, своєї історії, своєї майбутності, а ви, дорогесенькі наші депутати та кандидатики, й надалі показово чубитеся, аби опісля, за філіжанкою кави, поділити навар від «боротьби за правду». Таки коренем слова «депутат» є «пута» — самі путаються й нас заплутують. А ще — лицемірство. Від їх фальшивої борні за мир незабаром каменя на камені не зостанеться. Отож, якщо у вас ніяк не виходить, то ви або не знаєте, або не вмієте, або не хочете нічого робити.
Ото б зібрати охочих до захисту Батьківщини кандидатиків на 450 парламентських крісел у спеціальний «Виборчий батальйон», а командувати ним поставити б Семенченка чи Яроша — може, хоч якась користь була б.
Світ змінився, й нині ви перекриваєте дорогу тим, хто знає, вміє і зробить. Послухайте, що мовлять та як пропонують розв’язати проблеми нині молоді громади. Замість вас прості люди армію одягають й озброюють; замість вас розв’язують свої житейські проблеми. Не заважайте нам, а то, як мій сусід каже: «Знов кримінальне управлєніє вивішує патрети й списки головних злодюг України». Може, він і має рацію? Тому — зійдіть краще зі шляху самі, доки вас не змела історія. Дайте дорогу молодим і правдивим патріотам отчого краю. Ваш час вичерпався. Беріть (за порадою Ляшка) вила та садіть (за «совєтом» Азірова) капусту на городах — хоч якась користь буде.
А ще хочу торкнутися того, що особливо болюче сприймається у час трагічних випробувань нашого народу. Люди бідніють, ресурси вичерпуються, нерви на межі зриву в кожного. У такій ситуації багато з нас іде шукати порятунок у храмах, в молитві, в розмові з Богом. І у сповненій запахом ладану Світлиці духу часто зустрічаємося зі священиками, які вміють почути поклик вашого серця. З таким я нещодавно спілкувався у Маріуполі. Отець Ростислав у своєму помешканні обладнав найбільшу кімнату під церковну каплицю. Тут він веде щоденні й недільні служби, вислуховує та сповідає, вінчає та хрестить дітей. Як греко-католик — несе свій хрест смиренно й шляхетно.
Та не все, на жаль, так чисто на обріях духовних. Корупція та споживацтво запустили свої щупальця й у святая-святих. З’явилися чітко визначені тарифи у фінансових відносинах поміж отцями й мирянами, незалежно від конфесій та віросповідання. Часом слухаєш благородні заклики до пожертв серед пастви на озброєння армії й дізнаєшся потім, що сам отець ані копійки не кинув на таке благодіяння. Одначе він не попустить ані гривні за надані вам послуги з нагоди днів радості чи печалі. Так і хочеться запитати їх: «Яку ж таксу Ісус виставляв за зцілення, за повернення зору, за воскресіння з мертвих?» А нині — з бідної хати пеня на палати? Щось тут не те, що мете, а те, що віє.
Духовна місія не лише в тому, щоб файну машину купити та розкішно набити на цвинтарі кишені у поминальну неділю. Хто ж має бути в найперших лавах борців супроти корупції, як не ви? Хто в дітях має плекати любов до Бога, України, родини?
Прикладом для мирян мають стати ваша жертовність, ваше життя, а не завчений текст проповіді. Не можна одночасно йти до Бога й у зворотний бік. Коли у предовгій вервечці до привезеного в Тернопіль Хреста та Ікони я слухав у катедральному соборі спів молодих семінаристів, надія на краще все ж поверталася.
…Неділя. Вечоріє. Простую тернопільською центральною вулицею Сагайдачного. «Молода Просвіта» виспівує під гітари розмаїтих пісень: веселих, гострих, рідних серцю. І люди співають з ними. І малеча підстрибує під енергійні ритми. І, здається, сам Іван Франко, що постав тут у пам’ятнику, в обіймах дівчат і хлопців, долучається до світлого хору та гучно й суворо підтягує: «Не пора, не пора, не пора…». А понад ним, у високості, пролетіла осіння зірка. Я таки встиг загадати бажання. Хай воно якнайшвидше здійсниться. Це наше спільне бажання.
Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України,
для «Урядового кур’єра»