Війна багато чого змінила в житті всіх українців. Одні змушені були втікати у ті регіони України, до яких не дотягнулися смертельні тенета безжального ворога-окупанта, інші — за кордон, далеко від рідного дому й Батьківщини. А є й такі відважні козаки, котрі навпаки повернулися з-за кордону для того, щоб боронити рідну землю. Серед них і три брати Гоблики із закарпатського Берегового.

Свого часу брати виїхали до Європи, працювали і дуже добре заробляли у Швейцарії. Та повернувшись додому, з перших днів війни самі пішли у військкомат: так їм велів їхній обов’язок боронити Україну в тяжкий час. Мама, хоч як було важко, підтримала синів. Її покійний чоловік Михайло служив в Афганістані, тому пані Юганя (вона родом зі Львівщини, звідки й це незвичне для Закарпаття ім’я, властиве польській шляхті) добре знає, що відгомін війни озиватиметься ще довго. Нагадуватиме про себе завжди, а тому совість (з нею ж бо жити!) має бути чиста.

Материнська молитва творить дива

Хлопці воюють уже понад рік, а їхня мати весь цей час живе з молитвою на устах. І материнська молитва творить дива. Навіть там, на передовій, коли здавалося, що від гуркоту снарядів небо почорніло, саме мамина молитва невидимим куполом вкриває їх, відбиваючи кулі та осколки. У небагатослівних розмовах зізнавалися в цьому Іван, Ярослав і Василь. Усі вони досі вважають, що попри пережитий жах і фронтові труднощі, вчинили правильно, вступивши до ЗСУ. Понад усе хочуть, щоб їхні діти народилися й жили під мирним небом на своїй землі.

…Ми зустрілися з пані Юганею в Береговому. Матір синів-фронтовиків не схильна до довгих розмов, але слово за словом потекла бесіда.

«Хлопці росли слухняними і дуже активними. Іван вдався напрочуд спокійним і відповідальним, допомагав мені вдома по господарству: поприбирає, картоплі насмажить, зробить чай. А ось Ярослав із Василем — великі прихильники риболовлі, походів у ліс по гриби — завжди разом зі мною працювали на городі. Щоб хлопці розвивалися фізично, чоловік у підвалі облаштував їм міні-спортзал: повісив боксерську грушу, штанги поставив. Хоч Іван старший лише на півтора року від братів, але завжди допомагав доглядати за молодшими й ніколи не конфліктував із ними… Навіть коли ті двоє маленькими між собою, бува, сварилися або йому щось образливе казали, мовчки розвертався і йшов. Особливо мене тішило те, що сини ніколи між собою не билися і завжди стояли брат за брата горою, оберігали та захищали один одного», — розповідала пані Юганя.

Двійнята Ярослав і Василь схожі, як дві краплі води. Проте, глянувши уважніше, хлопців легко можна розрізнити. Ярослав наймолодший. За словами матері, часова розбіжність між двійнятами — лише 20 хвилин. Хлопці кажуть, що мама їх ніколи не плутала. Завжди розрізняли і дівчата. А друзі та знайомі часто плутали їх у дитсадку й початкових класах школи, ще й тепер не завжди розрізняють. У школі брати-двійнята найбільше любили математику, фізику та хімію. З математики навіть брали участь в олімпіадах. Василь ще й уподобав зарубіжну та українську літературу. Зізнається, що на уроці зарубіжної якось навіть за брата відповідав. А ось Іван полюбляв усі предмети, гарно вчився, був більш посидючим.

Хобі двох молодших — збирання грибів, риболовля, футбол, бокс, плавання. Також дуже люблять кататися на автомобілях, а старший брат готовий годинами їх лагодити. Навіть там, на фронті, у перервах між запеклими боями Іван лагодить свого залізного коня із правим рулем. Його братам купив земляк Володимир Мушка для фронтових потреб. А ще в час відпочинку і тиші Іван на фронті захопився читанням книжок із психології.

«Приїхали вони з-за кордону в час, коли всі вже обговорювали, що росія готується йти повномасштабною війною проти України. Свідомо повернулися додому. А 24 лютого я прокинулася, як завжди, о шостій ранку і пішла в кухню. Іван теж вийшов із кімнати й сказав: «Мамо, почалася війна. Президент Володимир Зеленський оголосив воєнний стан… Нічого, підемо москаля бити!» Самі пішли у військкомат. І ось уже більш ніж рік вони там, тримають оборону», — додала пані Юганя. У спілкуванні з нею ще раз переконувалася, що матір братів-вояків — напрочуд достойна, глибоко духовна людина. І сини виросли такими самими — чесними, відданими неньці, родині й Батьківщині.

280 мін по ворогу за добу 

Вдалося кілька разів поговорити з братами, які ділилися інформацією (звичайно, в межах дозволеного) телефоном. Розповідали, що нині вони служать у мінометній батареї. Тримають оборону на запорізькому напрямку. Усі троє багато разів були на «нулі», проте матері про це ніколи не казали: мовляв, «Там, де брат, зараз нема зв’язку. Але в нього все добре!» Оберігали найріднішу людину від зайвих хвилювань.

«Після закінчення школи я здобув фах техніка-електромеханіка у виноградівському коледжі, а брати навчалися у філії Рівненського університету водного господарства у Виноградові. Під час строкової служби в армії разом пройшли вишкіл у навчальному центрі сухопутних військ. Там я отримав звання молодшого сержанта і поїхав завершувати строкову службу в Криму — у місті Керч, у батальйоні берегової оборони ВМС. Братів скерували до Мукачева, у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду», — розповів про шлях до українського війська Іван.

Коли почалася війна, спочатку брати Гоблики служили вдома — у Берегівському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Оскільки їхні військово-облікові спеціальності виявилися потрібними і дефіцитними, у травні усіх трьох перевели в окрему механізовану бригаду, яку саме почали формувати. На навчаннях у Львівській області були два місяці, після чого їх скерували на запорізький напрямок.

Іван Гоблик згадує: «Спочатку нас відвезли в частково зруйновану школу, а звідти на позиції. Це була стара, але з добрим ремонтом будівля, напрочуд сучасна — з комп’ютерами, мультимедійними дошками і всім необхідним. Ворожа авіабомба зруйнувала її вщент. Саме те, що розбомбили школу, мене найбільше вразило в перші дні бойових зіткнень. Найсильніше розбили Оріхів. Туди постійно були прильоти: то «гради», то літаки скидали бомби, то фосфор, то САУ обстрілювала…»

Цього року у травні трьох братів перевели в мінометну батарею. Іван служить навідником. Бойове хрещення для нього відбулося сьомого червня. Тоді за добу «навівся і викинув» по позиціях ворога 280 мін. «Ми розбили ворожий спостережний пункт і прикривали штурмову групу. Тут зібралася хороша команда з нашого району. Побратими, котрі воюють ще з 2014-го, кажуть, що тепер набагато страшніше, ніж тоді. Ворог жорстоко нищить усе і всіх, нехтуючи не лише правилами ведення війни, а й людською мораллю. Ми мусимо зупинити це свавілля рашистів».

Із ворожих страшилок посміялися

«Найважчими на фронті були перші кілька днів, бо не розуміли, чого і звідки чекати. Потім звикаєш і дедалі більш професійно сприймаєш ситуацію, реагуєш на неї. За звуком визначаємо відстань, з якої стріляють по нас, розрізняємо, якими снарядами. З наших позицій було видно, як «гради» вилітали гатити по селах і містах. Коли стріляють «фосфором» — усе світиться. Торік особливо тяжко було у липні-серпні, а також восени... Зараз такого, на щастя, нема. Якщо ти на «нулі» з надійними хлопцями, то не важко, бо усе зрозуміло: попереду ворог, за спиною — побратими», — додав до своєї розповіді Іван. Якось, каже, був задіяний і до евакуації поранених бійців…

Від нього ж дізналася, що всіх продуктів, які отримують, хлопці не з’їдають, діляться з місцевим людом. Здебільшого це каші, тушонка і хліб, а також овочі — капуста, картопля, цибуля.

За відбиття нападу ворога на їхню позицію Гоблики разом із побратимами отримали грамоту. Усі укриття на спостережних пунктах, що є на їхній позиції, зроблено з ініціативи Івана. Його відео, зняте торік у листопаді в окопі на «нулі», де під час проливних дощів болото стояло до колін, а глина налипала на взуття та зброю, набрало в тіктоці 15 тисяч переглядів і не одну сотню коментарів з добрими побажаннями.

Від старшого з Гобликів почула й про те, як наші воїни сприймають ворожі пропагандистські страшилки. «У березні вночі на передову прилітав дрон із динаміком й озвучував запис: «Укропи, здавайтеся! Ваші позиції виявлено, вас буде знищено. Ми гарантуємо вам життя. З вами розмовляє полковник Єршов». На початку квітня під час спроб штурмувати наші позиції дрон прилітав з матюками. А наприкінці квітня озвався вже жіночим голосом: «росія перемагає на всіх фронтах. Зеленському не потрібні ваші життя. Здавайтесь і будете живі». рашисти вмикали свій гімн та ще якусь музику. З усього цього ми відверто сміялися…»

Підтримують молитви й смс

 Дуже допомагає нашим бійцям воювати підтримка з тилу. Знайома волонтерка з Америки Марина Матіко надіслала хлопцям зарядну станцію, засіб від комарів та одноразові душі. Берегівчанка Ярослава Федур надала кошти на придбання продуктів і взуття. І давні друзі допомагають: теж купили зарядну станцію, через волонтерів допомогли дістати дуже добру термобілизну, яка рятувала взимку.

Про те, що треба поміняти на автівці амортизатори, ремені на генератор, термостат, повітряний фільтр, Іван написав у фейсбуці. За вечір необхідну суму, навіть трохи більше, назбирали. Навіть учні школи, в якій брати навчалися, виготовляли оригамі і продавали їх, а виручені кошти пересилали Іванові Гоблику.

У виснажливих боях, а інколи і в нелюдських умовах захисники боронять наш мир і спокій. А життя як було безцінним скарбом, так і лишилося через рік, проведений братами на передовій. Сил і наснаги хлопцям додають дзвінки та смс від родичів, друзів і знайомих, листи учнів. А рятують — молитви. «Коли нас без упину обстрілювали протягом восьми годин, подумали, що вижили дивом. Мама — дуже віруюча людина, вона завжди ходить у церкву і молиться за нас. Її молитва — наш найбільший оберіг!» — зізнається Іван Гоблик.

Віриться, що мати дочекається всіх трьох своїх синів додому, і що вони повернуться з Перемогою. Адже за Україною правда, з нами Бог на рідній землі!

Наталія КОБАЛЬ
для «Урядового кур’єра»