Політика й мистецтво, політика й література, культура, освіта, медицина… Ми настільки часто прив’язуємо це слово до різних сфер, що, попри волю, перетворюємо його на надреальне, надважливе, ба — навіть на єдине поняття, яке керує нами в цьому житті. Світ заполітизований. Він виштовхує суспільство у не зрозумілу для сприйняття ірреальну хмару. Вона розприскується вогкими краплями й нависає над схиленими головами українців, диктуючи ілюзорні правила гри, захльостуючи невидимими для ока нитками, регочучи незвичним для людського вуха тембром. Там, де панує політична надреальність, згасає остання іскорка справжнісінького й автентичного життя-буття українця.
Щасливий випадок звів мене із заслуженим художником України, видатним карикатуристом і співавтором Малого Державного герба Олексієм Коханом. За іронічних обставин ця світла людина наблизила мене до відповіді на запитання: чому політику та гумор майже не вживають в одному ключі?
Фраза лунала так: «Марк Твен казав, що сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться. Гумор і сатира — це найсильніша зброя. Вони затребувані в усі часи, тим паче нині, коли проти України спрямовано масовану ідеологічну диверсію. Сатира дуже потрібна нашому народові. І українці завжди відрізнялися своїм почуттям гумору. Вони його розуміють краще за будь-кого».
Про український сатирично-гумористичний журнал «Перець» не чув хіба що глухий. Критичні сатирично-іронічні цікавинки, розміщені поміж оригінальних делікатно вигранених карикатур, спрямованих по-українськи проти агресивної політики, міг відчути навіть сліпий. Та якщо ви захочете познайомитися з цією легендою сатири, нічого у вас не вийде! 91-річного газетного дідуся у 16 захопливих шпальт поховала влада «папєрєдників» у розпал Революції гідності. Головний виконавець убивства — керівник державного видавництва «Преса України», який поставив підпис під указом про ліквідацію від 1 грудня 2013 року еталона гумору через його нерентабельність. А журнал передплачували й шанували читачі!
На той час штат «Перцю» всох до восьми осіб, двоє з яких — карикатуристи зі стажем: мій співбесідник Олексій Кохан і народний художник Анатолій Василенко. Їм допомагали творити на гонорарній основі «перці» із Західної України, Херсона, Харкова, Донецька. Так історично склалося, що революції й державні катаклізми були для «Перця» чимось на кшталт випробування на міцність і вірність нації. Перші два номери ще на той час «Червоного перцю» народилися у 1922 році. Українською він заговорив, регулярно виходячи друком у 1927-му. А за часів поглиблення сталінізму, 1934-го, журнал змусили замовкнути сильні світу того, відправивши його «червоних авторів» за грати. Тоді столицею гумору був Харків… Минуло сім років, й ініціативу посміхатися перейняв Київ. «Перець» відродився під час Другої світової війни — 14 травня 1941 року. 1943-го українці зачитувалися шістьма випусками додатку-листівки «Перчиця». А коли війна закінчилася, вітчизняний проект мав фурорний тираж 3,3 мільйона примірників.
Те важке протистояння «Перець» разом з українцями пережив. Він не склав рук і нині, під час нав’язаної нам гібридної війни. Ті ентузіасти, які вміли делікатно критикувати у малюнках і віршоформах недолугість влади, прийшли на фронт у липні 2014-го із бойовим листком формату А4, складеним навпіл, під назвою «Перець на передовій». Ідеолог проекту — сатирик та автор кинджальної мініатюри Сергій Коваль. Його колеги: Олексій Кохан, Анатолій Василенко, Володимир Солонько, Олег Смаль, Олег Гуцал… Каламбури, вірші, хохмочки, карикатури — все це надходить завдяки зусиллям волонтерів приблизно раз на місяць в зону АТО та до рук бійців, які проходять курс лікування та реабілітації після тяжких поранень у госпіталях.
Про те що нашим захисникам потрібна не тільки політична, а й гумористична підтримка, стало остаточно зрозумілим на початку жовтня під час чергової експозиції «перчан» у Національному військово-клінічному госпіталі. Журнал з багаторічною історією, класичними і невід’ємними для вітчизняної культури жанрами й засадами гумору не вмер, а тимчасово змінив формат. Одужають і захисники Вітчизни, бо вони могли посміятися із себе під залпи гармат у скрутну хвилину.
За бойовий український дух можна не перейматись, а ось за настрої псевдопатріотів — варто було б. Нехай поглянуть фактам у вічі й не волають про любов до Батьківщини за океаном або ж не кажуть «Слава Україні!» вголос, коли потай думають, до якої європейської країни їм переїхати на постійне місце проживання. Сила нації у її культурі, сатирі, іронії, а не в недолугій політиці. Звання столиці гумору у Києва ніхто не забирав. Тож хочеться звернутися до свідомих громадян: любіть Україну справами. Щирим сміхом любіть, намагаючись вижити у ній і для неї.