Недавно у колі місцевих літераторів згадували нашого генія Василя Симоненка, який пішов із життя похмурого грудневого дня. Відвідали його могилу, на якій завжди червоніють живі квіти. Читали вірші. Виявляється, серед шанувальників витязя української поезії багато молоді, яка дуже чутливо реагує на будь-які утиски національної свідомості, на спроби путінських пропагандистів принизити українців.
Деякі сучасні ідеологи й досі не полишають спроб записати у свій актив і Василя Симоненка. Ніколи не забуду, як один із місцевих черкаських літераторів комуністично-регіонального штибу наполегливо просував свою ідею належності Василя Симоненка до його партійного клану. Він цілком серйозно взявся переконувати мене, що геній мислив категоріями комуністичної ідеології, наводячи приклади з його віршів. Але щоб так вважати, заперечив я, треба зовсім не знати й не розуміти творчості нашого земляка. Ні, так і не переконав я тоді зашореного партійними постулатами бійця ідеологічного фронту в зовсім іншій спрямованості поета. Та й переконати не міг. Дуже вже живучими виявилися стереотипи, які десятками років вбивали в голови людей.
Лише не так давно стало відомо, що офіційні рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!», опубліковані у збірці «Земне тяжіння», в авторському варіанті звучали зовсім по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». Так само грубого редакторського втручання зазнало й чимало інших рядків і строф його поезій, які нині відновлюють дослідники. Відбувається так звана кон’єктура (лат. здогад, тлумачення), тобто відновлення або розширення спотворених місць у літературному тексті, який не підлягає прямому прочитанню, декодування спотворених чи недоречних слів. Так, багатьох тоді прямо чи опосередковано змушували говорити те, що ніяк не могло бути їхньою сутністю, переконанням.
Василь був щирим і в житті, й у поезії. Саме тому й сьогодні звучать актуально його слова, звернені до України, написані 1961-го: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Смерть поета, яку спровокували комуністичні прислужники, викликала протест — у кого мовчазний, у кого голосний. Люди розуміли, що, перший паросток хрущовської відлиги, він став жертвою системи, яка панічно боялася мислячих талановитих людей.
«Зі смертю поета, — сказав якось Євген Сверстюк, — пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України».
Він був сильною людиною. Проте це не означає, що Василь ні в чому не сумнівався, ніколи не мучився над проблемами, які висувала дійсність. У щоденнику він писав: «Не знаю, чи це кожному властиве, чи тільки зі мною таке буває. Часто сумніви нищать будь-яку впевненість у своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності — це втрата людської гідності, яку я ставлю понад усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей — розумних і талановитих — рятували своє життя, поступаючись гідністю, і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше» (6 липня 1963 року).
Він з честю витримав випробування — і творами, і коротким, але яскравим життям. Готуючись до 80-річчя поета, яке відзначатимемо 8 січня наступного року, перечитуймо його рядки, говорімо правду, як умів говорити її він ще тоді, коли відлиги змінювалися приморозками, а то й справжніми морозами, від яких у жилах застигала кров. Симоненко з нами — в Революції гідності, в боях на сході з бандами терористів та інших покидьків. Вірмо в Україну, як вірив він.