Чотириноге населення міст зростає, і хвостате плем’я домашніх улюбленців ставить перед городянами нові й нові проблеми. Люди обговорюють, як облаштувати життя бродячих собак. Від власників чотирилапих друзів вимагають більшої відповідальності. А я рахую кроки на стежці, котра веде до лісосмуги, розташованої вище від кварталу Волкова в Луганську. Смуга відділяє місто від поля, метушливість від зосередженості. «Бо доля для людських синів і доля звірини однакова для всіх: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям». Я згодна з Екклезіастом, і тому коли побачила в колеги на Фейсбуці фотографії, вирушила в дивну подорож до стихійного кладовища домашніх тварин, до алеї з 47 крихітних могилок, обкладених мергелем, з іменами й надгробними епітафіями.
Тут можна зустрітися поглядом з однорічною вівчаркою Вилмою. Щоправда, фотокартка добродушного пса на імпровізованому пам’ятнику дуже почорніла. Але душа твоя, Вилмо, від цього не скиглить? Втім, я упевнена: ані шляхетний кіт Муня, похований з явною любов’ю, ані ротвейлер Мартін, що прожив усього чотири місяці на білому світі, «гарний друг родини», як сказано на табличці, не постануть із могил, аби своєю тінню лякати живих, як у Стівена Кінга. На могилі цуцика Жако — старанно випалений нетвердою дитячою рукою ласкавий напис: «Спи спокійно, малий». А на безіменному, проте такому, що стоїть попри вітри й дощі явно не одну зиму похованні, — зізнання: «Ми тебе любимо». Імена стираються. Слід доброти довговічніший. Я ходжу по алеї, що невідомо коли виникла, але явно продовжується. Песик Чинк невідомої породи знайшов притулок поряд із кішкою Анфісою.
Хто ці тварини? За які такі заслуги люди старанно облаштували їхній останній притулок? Може, собака врятував дитину, кішка була єдиною «утіхою старості»? Може, саме її господарку-бабусю я бачила у трамваї? Старенька сиділа, тримаючи на колінах загорнуте в чисте полотно задерев’яніле тільце. І не бачили світу та людей її заплакані очі. Як кликали кішку? Анфіса?
Місту треба б подумати й про цю кішку, і про того, хто облаштував цю могилку. Що заважає приходу ритуальної цивілізованості? Сьогодні не лише в Луганську важко поховати свого домашнього улюбленця, який вмер раптово або від старості. Поки цивілізованої відповіді не знайдено, проблема не зникає сама по собі, й цвинтарі домашніх тварин виникають у різних куточках міста. Але хіба така стихійна відповідь — єдино правильна? У США, приміром, понад п’ятсот таких цвинтарів, у Франції перший цвинтар для домашніх тварин з’явився 1899 року в містечку Аньєр, а у Великобританії до початку XX століття собак аристократів ховали на краю Гайд-Парку. Що ж до України, то в Інтернеті знайшла повідомлення про те, що цивілізовано, на спеціально відведеному для цього цвинтарі, поховати домашнього чотириногого друга можна лише в Харкові.