Спекотного кінця липня 2014-го Рівне прощалося зі старшим сержантом 39 батальйону Нацгвардії «Дніпро-2» Ігорем Волошиним — першим рівнянином, який загинув за Україну. І єдиним сином викладача Рівненського кооперативного економіко-правового коледжу Наталії Волошиної.

Головний чоловічий обов’язок

Він з відзнакою закінчив коледж та Національний університет водного господарства й працював в одному з рівненських банків. А потім… зголосився на схід. Мамі сказав, що мобілізували. Про те, що сина призвали відповідно до указу Президента від 6 травня про часткову мобілізацію в добровільному порядку, вона дізналася від військового комісара в Рівному вже по його смерті. Ігоря поховали поряд з Героями Небесної Сотні.

21 липня він зателефонував мамі: «Мені дають відпустку. За два дні буду вдома!» Але… На блокпосту під Донецьком Ігор перевіряв бус, який терористи нашпигували вибухівкою і привели її в дію. Йому було 28, і він ось-ось мав одружитися.

У листопаді 2014-го військовий комісар та Рівненський міський голова урочисто вручили їй орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким посмертно нагородили Ігоря. А ще він став почесним громадянином рідного міста.

Сама ж Наталя стала волонтером. Приміром, 10 тисяч гривень, які по смерті сина надала їй міська рада, розділила так: частину спрямувала на лікування поранених синів інших матерів, а ще — на закупівлю необхідного спорядження для батальйону, в якому служив син. Щоб зробити скромне добро для хлопців, завдяки яким (наголошує) інші діти та матері можуть спати міцно та спокійно.

Людська гідність понад усе

Нині часто чуєш: «Як ми втомилися від новин з війни!». Це глибоко ранить її серце. Від чого, питає Мати, втомилися ті, хто швиденько заховав своїх синів та чоловіків у Польщі або ще гірше — в Росії, щоб фінансували війну проти України зі своїх податків? І це в той час, коли їхні військові спеціальності були вкрай потрібні! Тепер можна театрально закочувати очі від новин із фронту, отримуючи транші з-за кордону й навіть глузуючи з України. Не запитавши: а що зробив я для утвердження незалежності саме тоді, коли була величезна загроза втрати державності?

Її син залишив престижну роботу, взяв рюкзак і просто в кросівках поїхав під Донецьк. А мама, якій нині виповнилося 60 років і яка має 40 років стажу, нещодавно вперше отримала пенсію — 4 тисячі на місяць. Дякує колегам, що поки працює.

«Їжа, ліки, комунальні послуги, які матері, що втратили єдиного годувальника, сплачують сповна. Попереду в мене бідна старість», — дивиться правді в очі.

Хіба не може держава для таких матерів бодай помножити на два ці невисокі пенсії? Відповідні зміни до законодавства депутати, виявляється, розглядають… сім років — два скликання поспіль! «Уже не кажу про те, що, приміром, пільгова путівка в санаторій мені належить раз на 15 років! Але за цих сім, що минули, її ще не пропонували — не дійшла черга. Чую, що в деяких містах таких матерів, як я, звільнили від комунальних платежів, адже це невеликі витрати для місцевих бюджетів», — роздумує вголос.

Нині для Наталії Волошиної на перший план виходить звичайна людська незалежність та гідність. Вона часто звертається до слів блаженнійшого Любомира Гузара: «Немає поділу між сходом та заходом, є поділ на тих, хто любить Україну, і хто її не любить». І каже: якщо в нас буде критична маса втікачів за кордон, нічого й мріяти про сильну державу. А живити ріку державності треба невтомною працею і відповідним ставленням до всього українського.

21 липня, в день смерті сина, Наталія Волошина зазвичай їде у столицю, в Міністерство оборони. На честь її Ігоря та ще 23 хлопців, що поклали життя за Україну того дня, у дворі головного військового відомства лунає пам’ятний дзвін та автоматна черга. І крокує почесний караул. Так було й цього року…

«Коли поверталася до Рівного, зателефонував командир Ігоря. Пригадав, як увечері хлопці сиділи біля вогнища, а мій син розповідав їм про історію України. «Розкажи ще», — просили», — усміхнулася Наталія.

А перед її очима — зустрічі з побратимами сина. Вони переважно із Дніпра, всі інтелектуали, для яких Україна понад усе. Отак приїдуть удесятьох до Рівного: високі, стрункі, підтягнуті. І просто горою стоять один за одного! Сергій Косенко всі ці роки жив з осколком, бо діставати його було небезпечно. Зводили з дружиною власний дім, мали двох діток. Але нещодавно Сергія не стало, його Надія тепер ставить на ноги дітей сама. Запрошує до Дніпра пані Наталію. І вона поїде, щоб підставити жінці надійне материнське плече.

Замість післямови

1 вересня Наталія Волошина зайде у студентську аудиторію. На неї, викладачку основ менеджменту та маркетингу, допитливо дивитимуться сотні юних очей. І найголовнішим уроком, який вона для них проведе, буде урок материнської мудрості та незламної життєвої сили.

Я ж тепер щодня йду додому провулком Ігоря Волошина, який веде до школи «Центр надії», де вчився наш Герой і де встановили меморіальну дошку його пам’яті. І ловлю себе на думці, що найголовніший вимір нашої незалежності — такі сини й матері. Це про них писав Кобзар: «І буде Син, і буде Мати, і будуть люде на землі!»