"Художник, який відкрив Україну світу"

155 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ПИМОНЕНКА

ПОДВИЖНИК. Кожна культурна людина має знати творчість Сезанна і Ван Гога, Левітана і Шишкіна. Однак гірко, що надто багатьом нашим землякам нічого не говорять прізвища українських живописців, завдяки картинам яких світ колись дізнався, що в Російській імперії живуть і творять не лише росіяни. Один з найвидатніших представників національного за суттю і змістом образотворчого мистецтва — Микола Пимоненко, чий «Гопак» закупив до фондів Лувр, а виставлений 1906 року в Мюнхені «Вихід із церкви у страсний четвер» спричинив фурор у мистецьких колах Західної Європи.

Син київського ремісника-богомаза розпочав шлях до вершин художньої майстерності з іконописної майстерні, де привернув увагу керівника рисувальної школи Миколи Мурашка. У ній бідні, але талановиті учні навчались безплатно. За рік хлопець став наставником для школярів-початківців, а невдовзі успішно склав іспити до знаменитої Петербурзької академії мистецтв.

Микола Пимоненко зумів виокремитися серед здібних однолітків з усієї Російської імперії. Він був у числі кращих студентів і на рівні з однокурсником Врубелем отримував медалі за художні роботи. Та через два роки навчання у столиці медики винесли невтішний вердикт: сирий клімат Петербурга не для слабких легень хлопця, чиє здоров’я в голодному дитинстві підірвали постійні отруйні випари олійних фарб.

Вимушене повернення хворобливого недовченого студента до рідної рисувальної школи в Києві могло стати крахом всіх творчих задумів, натомість зберегло талановитого митця для ствердження в суто українському образотворчому мистецтві та сприяло перетворенню нібито провінційного губернського міста на Дніпрі на один з центрів художнього життя. Неоціненним даром для Миколи Пимоненка стало навчання у визнаного майстра пейзажу земляка-киянина Володимира Орловського, який по завершенні викладацької кар’єри в Академії мистецтв повернувся до Києва.

Свого часу майбутній професор поїхав навчатися до Петербурга з рекомендаційним листом Івана Сошенка до Тараса Шевченка, який після звільнення із солдатчини знову був у зеніті заслуженої слави. Отож шефство Орловського над недовченим студентом Пимоненком стало продовженням естафети добра і взаємодопомоги, започаткованої діяльністю української громади в Петербурзі та освяченої іменем Великого Кобзаря.

За прикладом наставника, який писав здебільшого «малоросійські» пейзажі, його учень теж віддав перевагу дорогій серцю тематиці. Створені Миколою Пимоненком жанрові полотна — художній літопис життя народу, якого, на переконання тодішніх і нинішніх великодержавних шовіністів, «нє било, нєт і бить нє может». Запереченням цих тверджень стали картини живописця, які щороку витримували жорсткий конкурс і здобували право на експозицію на престижних виставках в Академії мистецтв.

Та коли у 1889 році Микола Пимоненко подав офіційне клопотання про видачу йому посвідчення некласного художника, що давало право викладати малювання у гімназіях і початкових художніх закладах, вже знаному митцеві… відмовили. Ішлося не про диплом першого, другого чи третього класу, який отримували випускники академії, а про документ, що видавали невдахам, котрі прослухали курс лекцій, не склавши випускних іспитів.

Спантеличеному претендентові неофіційно роз’яснили, що йому не варто спеціалізуватися на зображенні «Малоросії» та «сільського гною». Відповіддю впертого українця стало представлення на чергову виставку в академії полотна «Весілля в Київській губернії», відзначеного черговою медаллю і званням «почесного вільного общинника імператорської Санкт-Петербурзької академії мистецтв» — відзнаки, яку отримували навіть меценати за «заслуги у розвитку мистецтв».

Отож картини Миколи Пимоненка — і твори мистецтва, і доказ того, що справжній талант не потребує офіційних відзнак та звань. Лише у 1904 році професори, які не раз відмовляли вже знаному митцеві навіть у довідці про «прослуховування курсу лекцій», обрали Миколу Пимоненка повноправним академіком живопису.

Нині твори художника, який відкрив Україну світові, вже давно не вносять до виданих у Росії альбомів репродукцій полотен з фондів російських музеїв. Нам гріх не знати, хто для української культури один з її найвірніших лицарів.

175 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ЛИСЕНКА

Наш Шевченко в музиці

ГОРДІСТЬ. Коли 1860 року майбутній український композитор та його троюрідний брат Михайло Старицький перевелися на навчання з Харкова до Києва, їх найбільше вразило, що студенти спілкуються польською мовою. Саме нею звертались офіціанти до відвідувачів численних кафе. Дивуватися цьому не доводилося, бо навіть цар погодився на заснування в Києві університету насамперед для зросійщення молодих шляхтичів, які вважали Правобережну Україну «східними кресами» Речі Посполитої.

Отож коли Микола Лисенко запропонував створити аматорський студентський хор, російське керівництво вишу з радістю підтримало цю ідею. Єдина умова — щоб у репертуарі не було польських пісень. Однак коли у різдвяні дні в переповненій актовій залі університету студенти дали перший концерт, він виявився останнім.

Великодержавні російські шовіністи відчули, що українські народні пісні, виконувані хористами, небезпечніші за польські, бо адресовані не мізерній частині шляхтичів-колоністів, а зведеному до рівня безправних туземців корінному населенню України.

Найцікавіше, що перші слова маленького Миколки Лисенка, батько і мати якого походили з давніх козацьких родів, були французькою. Однак народна стихія за межами панського маєтку та особливо вплив батькового брата Олександра, який всупереч волі рідні одружився з українкою-кріпачкою, виявилися сильнішими за настанови матері, вихованки Смольного інституту шляхетних дівчат.

Уже на схилі літ Микола Лисенко згадував дядькові слова: «Людина без минулого — що дерево без коріння. Кожен його звалить. Народ, що знає тільки чужу історію, — вже навіть не народ, а череда, яку гонять, куди кому треба».

Нині вистачає доморощених і чужинських критиків, які відмовляють Миколі Лисенкові в самобутності, зводячи його роль у музиці до аматорства й аранжування народних пісень. Він справді записав понад півтори тисячі фольклорних творів, понад третину з яких подав у власних обробках. Більшість із написаних Лисенком опер за життя автора не побачили світла рампи або у кращому разі їх ставили любительські театральні колективи.

Однак саме Петро Чайковський домовився зі знаменитим Маріїнським театром у Петербурзі про прем’єру опери «Тарас Бульба», але за умови її перекладу російською мовою, на що Лисенко не погодився. На відміну від численних зірочок, які навіть у стані неоголошеної війни Росії проти України витьохкують на «общепонятном язикє» у країні-агресорі, для композитора-патріота питання мови було принциповим.

Випускник Лейпцизької консерваторії, в якій він здобув звання піаніста-віртуоза, і Петербурзької консерваторії по класу спеціального інструментування поклав життя на створення першого в Україні професійного народного хору, з яким роками гастролював рідною землею. Як академік-художник Шевченко, Микола Лисенко обрав зовсім інший шлях, ніж банальне заробляння грошей чи навіть суто мистецька кар’єра.

Тож не лише за майже сотню солоспівів, кантат, хорів за творами Кобзаря композитор ще за життя здобув славу нашого Шевченка в музиці. Спільними зусиллями два титани зберегли Україну в серцях українців, не дозволивши ні полонізувати, ні омоскалити душу народу, який був, є і буде на Богом даній йому землі, такій ласій для загребущих сусідів.

100-РІЧЧЯ ВСЕКРИМСЬКОГО МУСУЛЬМАНСЬКОГО З’ЇЗДУ

Чи мала Центральна Рада анексувати Крим?

ПОГЛЯД. Майже правилом стало ставити у провину Українській Центральній Раді відмову від Криму, який не ввійшов до переліку територій, населених переважно українцями, перерахованих у проголошеному 20 листопада 1917 року Третьому Універсалі. При цьому наші сучасники забувають, що йдеться про віковічні земля кримськотатарського народу, який так само, як «малороси», після повалення самодержавства розпочав національне відродження.

25 березня (ст. ст.) 1917 року в Сімферополі розпочався Всекримський мусульманський з’їзд, на якому півтори тисячі представників кримськотатарського народу обрали аналог створеної в Києві українцями УЦР — Мусульманський виконком. Муфтієм Криму вперше у Російській імперії став не затверджений наказом міністра внутрішніх справ, а обраний самими татарами духовний лідер — 32-річний богослов, юрист, публіцист Номан Челебіджихан (Челебі Челебієв).

Так само, як Центральна Рада в Україні, Мусульманський виконком за лічені місяці налагодив тісну співпрацю з народними масами, дійшовши до найвіддаленіших сіл Криму. Символічно, що проголошення Третього Універсалу майже збіглося в часі зі створенням 13 грудня 1917 року Кримської Народної Республіки, яку негайно визнала Українська Центральна Рада.

95 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРФИ ТИМЧЕНКО

Магічний світ петриківської майстрині

ТАЛАНТ. Пабло Пікассо заявляв, що, якби у Франції були такі народні художниці, як в Україні, то їх би знав весь світ. Проте ми самі мало що знаємо про них. Це повною мірою стосується Марфи Тимченко, у творчості якої гармонійно поєднались традиції петриківського розпису зі школою станкового живопису. За вже поганою традицією геніальну художницю удостоїли Шевченківської премії лише посмертно, однак навіть нині магічний світ її України для багатьох залишається землею невідомою.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)