Його таврували як націоналіста, сіоніста, космополіта. А він «вимальовує контури невидимого» і вважає, що «свята нахабність мистецтва у його незрозумілості». Українська дефініція «митець» влучно характеризує зовнішні та внутрішні іпостасі пана Олександра.
«У юні роки, — згадує пан Олександр, — я читав забороненого Бергсона, зокрема «Розум та інтуїцію». Його філософія вчила розмірковувати. Він розглядав творчість як викид суб’єктивної енергії, що формує світ. Він немовби радився зі мною. Мистецтво — теж розмова. Картина — як текст, сповідь».
До 85-річчя визначного митця в «Мистецькому Арсеналі» до 28 серпня відкрито виставку його робіт «ХХІ століття». В «Архіві застережень» представлено 89 картин. Чимало їх закінчено 2016-го. Крім живописних творів, на її відкритті він презентував альбом афоризмів «Слова».
— Пане Олександре, розкажіть про ваших батьків.
— Батько назвав мене на честь друга Олександра Довженка. Він входив у літоб’єднання «Плуг». Напередодні війни видали його поезії з передмовою Максима Рильського. Батька, вже дуже хворого, репресували, коли мені було 10 років. Мама зверталася по допомогу, але відчула стіну. Вона була професором педагогічного інституту.
— До вас рано прийшло визнання, але життєвий шлях як шістдесятника був тернистим.
— Я йшов прямо: художня студія Палацу піонерів, художня школа в Києві. Коли я, син репресованого, вступав до інституту, в пріоритеті були фронтовики. Під час навчання у Художньому інституті в 1951—1957 роках намагався вийти за межі дозволеної естетики. Усі 1960-ті в мені болісно йшло вичавлювання натуралістичного бачення. Тоді й виникла ідея, яка потім втілилися в концепцію вторгнення Універсуму — понятійного рівня в абстракцію. Після 1967-го мої роботи перестали брати на виставки. Професійно я міг працювати над будь-чим, хоч «Виступ Леніна» малювати. Але гроші не покриють насилля над душею.
Згадує дружина художника Ірина Дубовик:
«У 1960-х ішли до «Лувру» — так називали майстерню Саші в лаврі, яка стала клубом художньої інтелігенції. Його не виставляли два десятиліття. Але до виставки 1988 року в спілці художників України вже були прекрасні публікації, кілька телефільмів про нього».
— Вам можна спочивати на лаврах, та ви ледь не щодня годину добираєтеся в майстерню на Оболоні, щоб втілити свої візії антагонізмів сучасної цивілізації. Якось ви надрукували «Нобелівську промову». Можливо, Шевченківській комітет двічі не відзначив вас, бо ви же «нобеліант»? Адже саме ваші роботи представляють сучасну Україну в престижних галереях на різних континентах. Як ви ставитеся до цих премій?
— На 1 квітня 1989-го ми зварганили для газети «Молода гвардія» нобелівський жарт. Але «текст промови» сприйняли серйозно і навіть вороже. У мене вимагали гроші. Розумію, що премії не дають, а отримують. Може, я на це дивлюся цинічно, але всі їх готують певні люди як засоби дії. Треба мати «руку». Гадаю, підбирають не кращих і в науці, де є чітко визначені критерії. Усі ці премії — елемент тусовки. Я ніколи не належав до якоїсь групи, певного художнього напряму. Шукати опори в будь-яких колах мені складно.
— Вашу художню практику супроводжують друковані роздуми про мистецтво. У «Палімпсесті», тобто рукописі, написаному поверх давнього тексту, ви стверджуєте, що енергія як колір-символ — душа мистецтва. В «Апології лінощів» через парадокс, властивий вашому мисленню, доводите, що лінощі спонукають до винаходів. «ПСИХ», тобто «Повний словник інтелігентного художника», говорить сам за себе. Що первинне у вашій творчості — слово чи колір?
— Важко сказати, що первинне. У творчості треба мати концепцію, яку «одягаєш» у колір. Це як дерево, в якого є гілки, на них можна навісити листочки. Концепцію обдумуєш, а не вигадуєш. Коли працюю, в мене викристалізовується розуміння, які форми і символи відповідають концепції, — так наростають листочки. Під час роботи змінюється форма, понятійний рівень, мета, співвідношення рівнів. Найголовніша в живописі емоційна сторона — колір. Люблю активні: червоний, помаранчевий, синій. Таке тяжіння закладено моїми українськими предками.
Мені властиве відчуття кольору: чистого, чесного, відкритого і теплого. Мислю кольором. У мене власні азбука, знаки, які я придумав: тріумфатори, ніки, букети. Поль Валері говорив, що значимість митця визначається кількістю знаків, які він ввів у мову мистецтва. Для художника це надзвичайно важко: не манера чи спосіб подачі, а конкретний знак.
— У квадраті картини у вас часто є коло — в чоловічому жіноче. Але найповторюваніший ваш знак нагадує замковий отвір. Ключ у глядача?
— Коло — супрематичний елемент як шурф в інший простір. Всесвіт — ілюзія, там є інші простори. Мій знак — букет. Упродовж віків люди робили букети, і ніхто не думав, що це феноменальна ідея. Букет — моє божественне маля. Мій букет ще усвідомлюватимуть як квадрат Малевича. Букет діаметрально протилежний квадрату за смислом. Чорний квадрат — як ідея порожнечі, межа пізнання, а мій букет — це абсолютна наповненість, всесвіт з усіма змістами та ідеями, все в цій бомбі. Букет — не ізотеричний, а людський вимір. Глядач — зовнішній елемент сучасної естетики. Це спостерігач, як означив його Нільс Бор.
— У роботах ви осучаснюєте сталі міфологеми. Перед картиною «Фенікс» розмірковуєш, чи відродження закономірне, чи його уможливлюють дії людей.
— Кістки та пір’я. Жорстокість і краса… Фенікс збирає горючі матеріали у гніздо і згорає, але відроджується. Його жертовність породжує світло. Він символ життя. Ми страждаємо, робимо помилки, помираємо, але життя триває. Ми відроджуємося в духу творчості, в дітях… Це мрія людей — залишити після себе якийсь слід.
— Ви здійснилися і в дітях, і у творчості. На виставці зупиняє картина «Любов», яка шокує. Голови механістичних коней виринули з темені вод у рожевому світі.
— Мені ця робота дуже подобається. Вона іронічна, в ній є посил до Пікассо. Він подає цих істот як жахливий міф, а я бачу їх чудовими. Другий пласт роботи в тому, що, можливо, гомо сапієнс зникнуть, а залишаться монстри. Та залишиться любов. Ці гарні монстри палають жагою. Їхня любов потужна і запальна. Якби мене такий монстр-жінка покликала, хіба від неї можна відмовитися? (Дружина сміється).
— На виставці є рання знакова робота: портрет Ірини 1969-го. Ви разом майже 50 років. Порадьте, як зберігати так довго шлюб.
— Ці роки пролетіли як мить. Наше об’єднання рідкісне і фантастичне. Ми самодостатні, кожен займає свій простір. Я працюю в майстерні, а Іра проявляє себе як мій менеджер. Цього не вмію. Вона доповнює мене в усьому, вміє поступатися. А якщо наполягає, то принципово. Ці житейські речі називають мудрістю. Ми розчиняємось одне в одному. У нас настільки спільні інтереси… Іра повністю заглиблена в нашу справу, і я це неймовірно ціную. Мені пощастило. Тому щось радити іншим подружжям немає сенсу.
— Після виставки в Ірані вас запрошували працювати в Тегеран. Які спогади про ісламський світ?
— Іслам перекладається як світло. Дві третини грецької культури збереглося завдяки ісламу. Згодом твори переклали латиною. Іслам — це багата культура: філософи, поети… Не співвідношу їх з фанатиками, які спотворили іслам. Вони з його допомогою втілюють свою заздрість до розвинених країн.
Мені сподобалися в Ірані делікатні люди, толерантні стосунки. Я не залишився там працювати, бо це чужий світ. Мені пропонували роботу в Німеччині, США, Франції, Росії. Та моя батьківщина — Україна.
— У недалекому минулому ви були своїм у художньому світі Росії.
— У мене був у Карелії дім, я подарував і його, і човен. Будь-який народ — це велика культура. У Росії переміг плебс. Культурний прошарок усюди дуже тонкий. У Москві є приголомшливі люди, яких люблю: поети, музиканти. Деяких вважав культурними. Вони як подуріли, як вірус їх вразив — кричать: «Кримнаш». Загарбали чуже, а скільки завдяки Криму втратили, не подумали? Танками вони нічого не досягнуть.
Наше самовідчуття випрямляється, і нині створюється інша Україна. Відбуваються дуже важливі процеси: ми звільняємося від міфів братерства, спільної історії, великої російської культури, загальної церкви. Вона стала агресивною, перетворилася на російський спецназ. Звісно, віряни в Україні пішли від неї.
— Найбільш вражає серед ваших недавніх робіт «Благання». Інтелектуальна та семантична насиченість роботи, виконаної в змішаній техніці, виявляє вашу світоглядну і соціальну стурбованість станом світу. Схилені спини постатей на колінах з голими ступнями у споконвічному чеканні перетворилися на скульптури. У картині ви персоніфікуєте свою наснагу в особистих знаках.
— Щастя, що в мені з віком не згасає бажання творити. Доки людина працює, вона живе. Зупинишся — розпад. Це закон природи. Не думаю, залишиться моя робота чи ні. Доволі сумно дивлюся на майбутнє. До цього спонукає ставлення у країні до культури. Нині чудовий період у мистецтві. В Україні стільки першокласних художників, якими може пишатися будь-яка країна. Про себе не кажу. Але все це може зникнути, бо не потрібне державі, про що свідчить боротьба за 12 гектарів «Мистецького Арсеналу». Ділки хочуть забудувати його територію. Їм не потрібен «Арсенал» — гордість України. А навколо нього може будуватися вся наша культура загалом. Такого комплексу нема ніде. Це тепер у нас злидні, але настане час — і культуру цінуватимуть. У суспільстві завжди є кілька відсотків людей, завдяки яким зберігалася культура. А нині суспільство не дбає про майбутні покоління.
— Про що благають постаті на колінах на вашій картині?
— Вони благають про спокій, радість життя. Там глибинна молитва: не чіпайте мене, забудьте про свою славу і дайте людям бути щасливими.
— Які ваші плани?
— Жити. Плануємо з Іриною виставку графіки, третю книжку «Слова» та виставку «Букет».
ДОСЬЄ "УК"
Олександр ДУБОВИК. Народився 1931 року в Києві. Закінчив Київський державний художній інститут.
Почесний академік Національної академії мистецтв України. Працює у техніці вітражу, мозаїки, гобелену, книжкової графіки, дизайну, плаката. Оформив каплицю у Берр-лез-Альп (Франція) та Новоапостольську церкву (Київ). Видав понад 10 альбомів і книжок роздумів.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»