Сім’ю Ярових, незважаючи на доволі поширене в місті прізвище, добре знають сумчани. По суті, жоден захід, пов’язаний з родинними цінностями, не обходиться без них. Фестивалі, конкурси, творчі турніри тощо завжди раді приймати представників цієї неординарної династії. Ще б пак! Усі п’ятеро — двоє Ярових-старших, двоє синів і невістка — члени Національної спілки художників України, мають у своєму активі персональні виставки, учасники багатьох престижних міжнародних і всеукраїнських заходів. Залюбки відгукуються на запрошення зустрітися чи то у студентській, чи то у шкільній аудиторії — їм є про що розповісти. Про мистецькі та інші вподобання сім’ї кореспондентові «УК» розповідає глава родини Микола Яровий.
— Миколо Миколайовичу, побутує думка, що творчим особистостям важкувато вживатися разом під одним дахом. А у вас одразу п’ятеро художників-професіоналів…
— Не п’ятеро, а вже семеро. У невістки Ані, дружини сина Іллі — рідний брат Андрій та батько Володимир Ілліч Афанасьєви також професійні художники, тож гурт чималий. Але повірте, непорозумінь немає жодних. Хіба що на зорі подружнього життя з дружиною Ганною Сергеєвою, яка в мистецтві залишається під своїм прізвищем, було щось на зразок притирання. Але то в минулому часі. А про що сперечатися? В нашій родині всі художники сформовані як творчі особистості. Вважаю, що немає потреби когось переконувати чи на чомусь наполягати. Про дружину не кажу нічого, бо вона давно має ім’я в мистецькому світі, сини Ілля і Семен теж знайшли свій почерк на полотнах. Вважаю так не тому, що вони мої діти, а тому, що так є насправді. Адже вступити до Національної професійної спілки доволі складно — треба пройти кваліфіковане прискіпливе сито. І вони його успішно пройшли.
— А де доводиться працювати? Чи маєте власні майстерні?
— У мене така майстерня є — доволі простора і зручна. Має кімнатку і дружина. Тобто щодо цього і нам, і дітям гріх скаржитися. Але значну частину часу ми всі проводимо в селі Зелена Роща — прохання не плутати із Зеленим Гаєм, що теж у Сумському районі. Цей населений пункт обіч траси Суми—Київ, за три кілометри від асфальту і майже тридцять від обласного центру. Ось там, скажу вам, справжній рай! Як починаємо сезон навесні, так до пізньої осені. До Сум навідуємося хіба що купити продуктів. У селі місця вистачає і для мольбертів, і для написаних картин. Було б натхнення і бажання.
— У Зеленій Рощі і ваша славнозвісна пасіка, про яку знають не тільки в усій окрузі, а й в Україні і навіть за її межами.
— Мене часто називають пасічником, однак це не зовсім точно і правильно. Я справді утримую бджіл, однак не тільки і не стільки заради меду…
— Вас справедливо вважають винахідником нового методу лікування деяких захворювань за допомогою принципово нового методу…
— Як пожартував один з моїх знайомих, Прокопович винайшов рамковий вулик, а Микола Яровий — «cон на вулику». Саме так називається моя метода лікування, суть якої проста і зрозуміла. Щоб лікувати ті чи ті недуги, потрібно лише… спати на вулику. Що успішно робимо не тільки ми, Ярові, а й численні родичі, друзі, знайомі. На наших унікальних лежаках поправили здоров’я дуже багацько людей.
— А як саме ви прийшли до цієї лікувальної методики?
— Як все велике і майже геніальне — дуже просто. Років зо п’ятнадцять тому я страждав від болю в спині. Бувало, що не міг і розігнутися. Майже так само потерпала і дружина. Значною мірою через те, що обоє годинами простоювали перед мольбертами, а на додаток ще й вдихали запахи фарб тощо. Бувало, що навіть на город виходили ледь не навкарачки.
Одного разу, коли біль став особливо нестерпним — а він мене заскочив на пасіці — я присів і притулився спиною до вулика. І не повірив! По спині пішло таке тепло, що не передати. Здавалося, організм насичується якоюсь невидимою силою, відчувалася вібрація, що розходилася по м’язах, судинах. Одне слово, я не міг поворухнутися! І не тому, що боляче… За кілька хвилин підвівся на ноги і спокійнісінько пішов на город. Розповів про це дружині — вона теж вирішила спробувати полікувати спину таким чином. І їй допомогло.
Звісно, цю процедуру ми почали повторювати, і потім я замислився: а чи не можна якось повернути справу, щоб хворі місця лікувати і під час сну? Ось так потроху, крок за кроком, рік за роком — і напрацював абсолютно нову неповторну методику лікування, що кардинально відрізняється від будь-яких інших, не кажучи про традиційну медичну. Ми не вживаємо ні пігулок, ні мікстур — лише апітерапія, що на стику між сільською природою і цілющими властивостями бджіл. Або, як нині кажуть, зелений туризм — хіба що з тією різницею, що можна не тільки милуватися природою і їсти свіжі продукти чи городину, а й лікуватися.
— Ви маєте вісім патентів на винаходи…
— Так, за кожним — роки скрупульозних досліджень, обстежень, аналізів. Наприклад, на основі кількох скріплених вуликів сконструював ліжко з надставкою — щось на зразок дерев’яного саркофага з кришкою, розсувними дверцятами, як двері у купе потяга. Коли лягаєш на таке ліжко, бджоли знизу позитивно впливають на організм завдяки насамперед власній потужній біоенергетиці. При цьому тіло оновлюється, судини стають гнучкими, активізується робота серця, печінки, нирок, легень, мозку — одне слово, організм починає працювати зовсім по-іншому.
А головне — бджолина енергетика поглинає, руйнує і знищує шкідливі для людини психоенергетичні матриці, згустки у вигляді вихрових, акустичних, електромагнітних деструктивних полів, структурує навколишнє середовище і насамперед воду, з якої значною мірою складається людський організм. Помітив ще й таке. Якщо на звичайному ліжку для повноцінного відпочинку потрібно не менш ніж 7-8 годин сну, то над вуликом цілком досить п’яти. Але при цьому самопочуття таке, що не передати, — наче крила виростають за спиною.
— Чи користуєтеся якоюсь довідковою літературою або ж напрацюваннями в цій сфері?
— Якби й захотів, то не зміг би: обраний мною напрямок зовсім не досліджений, тому доводиться до всього доходити самотужки, без підказок і консультацій. Підтримую тісні зв’язки з науковцями, насамперед екологами. З моїми напрацюваннями добре знайомі в Інституті екології людини, на чолі якого відомий учений Михайло Курик.
— Наскільки різняться методи лікування людей?
— Дуже суттєво. Перед тим, як обрати потрібний варіант, слід досконало обстежити організм, визначити больові точки — зробити повну діагностику. А вже потім обирати один зі способів оздоровлення. Іншими словами, це треба робити не під копірку, а виключно індивідуально.
— Нещодавно в Києві пройшла чергова Апімондія. Ви теж брали участь у роботі цього поважного світового зібрання.
— І не тільки як винахідник у галузі апітерапії, а й як художник. Возив до столиці понад сто власних картин, серед яких значне місце займає так звана бджолина тема. Цікавий захід, одержимі люди, прекрасна атмосфера.
— Не може так статися, що захоплення пасікою і винайденою системою лікування витіснять або зашкодять художній творчості?
— У жодному разі. Картини і бджоли — два крила мого творчого життя, які не мислимі одне без одного. Недавно мені виповнилося 55, то підготував персональну виставку-звіт — було що презентувати глядачам. Нині на мольберті кілька розпочатих полотен, які планую виконати протягом певного затишшя в осінньо-зимовий період. Водночас працюю над іншими науковими розробками, що стосуються «cну на вулику». Хочу до наступної весни запатентувати ще один винахід. Який саме — не казатиму, але дуже цікавий, несподіваний і вельми корисний для кожного, хто хоче зберігати здоров’я до глибокої старості.
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола ЯРОВИЙ. Народився 1958 року в селі Олександрополь на Луганщині. Закінчив Луганське художнє училище, Харківський художньо-промисловий інститут. Член Національної спілки художників України. Автор понад десяти персональних виставок у Сумах та Києві. Роботи зберігаються в художніх музеях Сум, Харкова, Івано-Франківська, Луганська, приватних колекціях в Італії, США, Польщі, Японії, Франції, Китаї, Німеччині та інших країнах. Автор восьми патентів на винаходи у сфері апітерапії.