До 19 січня в Музеї історії Києва експонують виставку Анатолія Криволапа, назвою якої стали рядки з поезії Василя Стуса «У цьому полі, синьому...». На 25 великих полотнах — одиничні коні у профіль від білої до чорної гами.
— На цій виставці іноземний колекціонер уже придбав вашу картину 2 на 3 метри з білим конем. До речі, вона сподобалася мені найбільше. ЗМІ відзначають ціни на ваші картини, які вражають стосовно українських сучасних полотен. Скільки коштує «Білий кінь»?
— Про це говорити зарано. Річ у тому, що інформація про ціни йде не від мене, а від аукціонів. А на «Філіпсі» продали картину, що належала колекціонерові.
— Який відсоток залишається художникові, адже ми розуміємо, що голлівудські зірки та рейтингові спортсмени супергонорарами діляться не лише з державою?
— Мені залишається приблизно 60% — якщо це особисто моя робота. У колекціонерів купують за певною домовленістю. У галереях від продажів художник отримує різні відсотки, бо враховують, що зробила галерея для цього художника. Для відомого художника інший відсоток.
— Скільки професійних молодих художників отримали вашу іменну премію, яку ви заснували 2016 року?
— Загалом було 5—7. Ми разом з експертною радою нагороджуватимемо нею і цього року. До моїх коштів додав свої колекціонер Роберт Бровді із Закарпаття, і ми подвоїли суму. Лауреати отримали по одній-дві тисячі доларів для відвідування світових музеїв, зокрема у США.
— Часто нас шокують ціни на художні твори. Про що свідчать ці мільйони: про значення у світовій культурі творчого продукту, це одне з безумств техногенної цивілізації чи збереження матеріального в духовній речі?
— Це все, що ви перелічили. Напевно такий час, відбувається переоцінка цінностей. Приміром вартість футболіста визначається, коли він бігає саме зараз, — згодом його забудуть, а художній твір залишається на століття. Їхнє значення непорівнянне. Загалом ціни на художні твори зростають. Комерція не залежна від художника. Є живий арт-ринок, і певна частина художників задіяна в ньому, а хтось — ні, тому думки стосовно арт-ринку різні. У нас існують десятки колекціонерів, які збирають твори сучасного мистецтва, інакше художники не вижили б.
— У вас теж є добірна колекція метрів українського живопису. А яке її майбутнє? Вона перейде певній людині чи музею?
— Це проблема всіх колекціонерів: як вберегти колекцію, що з нею буде далі? Не всі діти поділяють погляди батьків і те, що нажили батьки, як правило, спускають. Вихід один: створити музей сучасного мистецтва — музей колекціонерів. До нього віддавали б свої колекції на загальний огляд. Це дало б новий поштовх у мистецтві. Такий музей недавно створили в Луцьку. У нас є клуб колекціонерів. Сподіваюся, завдяки йому почне втілюватися ця ідея. Бажано, щоб держава не обкладала податком такий музей.
— Держава вже зняла податки з кіновиробництва і видавничої галузі. Коли я на виставці бачу вас — імпозантного, стильного — душа радіє за успішних майстрів живопису, хоч Пікассо казав, що художник має бути бідним і голодним. Звісно, до себе він свій постулат не застосовував.
— Саме середовище зближує художника і тих, хто купує художні твори, а це зазвичай успішні бізнесмени. Я нині забезпечена людина, але й коли не був таким, не працював на замовлення.
— Ви оголосили на відкритті виставки 13 грудня 2018-го, що закриваєте комерційно успішну тему «Коней». Чому?
— Я не ставився до неї як до комерції, бо виконував творче завдання, і коли воно було вичерпано, закрив цю тему. Не йду на компроміс і не працюю над тим, що мені не цікаво. У мене як художника інший сенс життя. Для мене неможливо зупинити свій творчий хід, щоб продавати свої роботи.
— Серед ваших картин побачив надруковані строфи знакових українських поетів — Василя Стуса і Ліни Костенко. Що вони означають для вас?
— Вони дотичні до того, що я роблю у своїх роботах. Не можна працювати з темою коня і не знати історії, коли кінь був товариш сім’ї та друг, особливо чоловіка. В очах коня є щось, не прочитане до кінця. У мене на картинах особливі стани, пов’язані з цим відчуттям. В історичних творах поетів є емоції, що розкривають містичну ситуацію з конем і доповнюють конкретику сюжетів. Та я не ілюстратор і не чіпаю відпрацьованих тем. Вони цікаві мені, але збоку.
— Ви створили собі ім’я, яке ваша команда перетворила на бренд. Заради статусу?
— Не мав на меті створення бренда і не займався піаром. Працював над тим, що цікаво. Я егоїст і передаю те, що переживаю особисто, а все інше — побічний ефект. Успіх змусив бути уважнішим і вимогливішим. Він зобов’язує, як і статус.
— Вашому успіху сприяв і ваш помічник Олексій Криволап. Ви в одній команді з онуком, а про що сперечаєтеся?
— Це він в одній команді зі мною. Жартую. Для сперечання немає часу, кожен робить свою справу. Я йому дуже вдячний за велику допомогу в технічних справах, це його обов’язки. Він і співробітник, і мій друг. Якщо людина близька по духу і в поглядах, то вік не має значення. Онук дуже важливий помічник.
— Чия думка для метра Криволапа важлива, до кого дослухаєтеся?
— До всіх, але вирішую сам. Якщо художник болісно реагує на критику, це може зіпсувати його бачення, ту вільність, яка є в ньому. Я остерігаюся художнього впливу на себе, залежності від чиїхось думок і почуттів, навіть позитивних. Я був і залишаюся вільним і від когось, і від чогось.
— Сучасним картинам властивий певний гігантизм навіть у камерних темах. До цього зобов’язує інтер’єрна комерція чи це ознака сучасної естетики? Мені до душі ваші невеликі пейзажні роботи.
— Кожна тема потребує свого масштабу. Є новели, є есе, а є великі літературні твори. Якщо зображення не провисає, а пульсує, то це вдалий масштаб. Усі великі художники мали масштабні роботи і масштабні теми. У мене тільки деякі пейзажі великі та масштабні, інші не потребують такої розвиненої емоційної хвилі. Це втілення певного настрою. Після 1976 року колір перестав бути моєю метою, а став засобом для передачі стану, який мені цікавий. Якщо подивитися уважно, то побачите в роботі різні стани художника.
— Коли відкриється церква в селі Липівці Макарівського району під Києвом, яку ви оформлюєте не перший рік?
— Це велика справа, яка йде до завершення. У червні плануємо виставку частини робіт, які там будуть, у галереї «Лавра». Через рік — відкриття церкви Покрова Святої Богородиці.
— Що побажаєте Україні в 2019 році?
— Миру перш за все і добробуту, гідного життя кожному громадянинові. Раджу їм відвідувати виставки і наповнювати своє життя мистецтвом. Це надає життю нового сенсу і відволікає від побуту, який досить спрощений і нудний.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Анатолій КРИВОЛАП. Народився 1946 року в Яготині на Київщині. У 1976-му закінчив факультет живопису Київського художнього інституту.
2012-го отримав Шевченківську премію за цикл із 7 серій «Український мотив», що складається з 50 абстрактних пейзажів.
На аукціоні «Філіпс» 28.06.13 картину «Кінь. Вечір» продано за рекордну для сучасного українського художника ціною — 186 200 доларів.