У її художній майстерні майже все так, як і належить творчій особистості. Начебто є трохи хаотичності, але за нею відчувається строгість і порядок у розташуванні того, що має бути під рукою, — фарб, пензлів, заготовок. Господиня помешкання — зовсім юна дівчина: тендітна, невисока, з незмінною вогкою ганчіркою в руці, у фартушку, дрібно «оздобленому» фарбами… Поглянеш — ніколи не скажеш, що її картини вже здобули широку популярність серед шанувальників мистецтва, а їхня авторка — з когорти талановитих і перспективних. До того ж одна з наймолодших членів Національної спілки художників України, а в Сумській організації — наймолодша. Та варто заговорити про мистецтво, особливості натхнення, історію живопису — заслухаєшся. Дарія ПРОХОРЧУК відповіла на запитання «УК».
— Даріє, у вашій біографії переважає Харківщина. Як сталося, що нині ви в Сумах?
— То окрема молода тема (співрозмовниця усміхається. — О.В.). Торік мене переконали переїхати в Суми, в яких уперше побувала років чотири тому. Ще тоді вразили центральна вулиця Соборна, величний Спасо-Преображенський собор, неповторна архітектура. Навіть не думала, що місто стане настільки близьким і рідним, як зараз.
— Чи є якась різниця для вас як художниці з географічної точки зору?
— Особисто для мене немає. Як працювала в Харкові, так і в Сумах. Усе, що фіксую на полотні, знаходжу в простих і буденних речах, яких ніколи і ніде не бракує, — їх треба тільки бачити і запам’ятовувати. Звісно, нове місто і місце додали емоцій, вражень, барв. Ось, наприклад, коли вперше пройшла центральною вулицею обласного центру, яку городяни називають сотнею, то вражена була настільки, що написала картину «Суми. Сотня». Її, до речі, першою придбали на недавньому аукціоні, що відбувся в місті, а частину виручених коштів спрямували на допомогу бійцям АТО.
— Чи є у вашому роду художники? І коли вирішили, що станете професійно малювати?
— Мій тато Дмитро Дмитрович, світлої пам’яті, добре малював, хоч не був професійним живописцем. Та нині, коли дивлюся його роботи, дивуюся, наскільки високим талантом володів, не маючи художньої освіти. В таких випадках кажуть, що то від Бога, від природи. Мама працює в системі освіти, старша сестра Оксана — журналістка. Однак вони тільки шанувальники живопису.
А я малювала із самісінького малечку. Інколи думаю, що, мабуть, і народилася з олівцем у руці. Загалом мені завжди творилося легко, невимушено, з радістю. Як і нині. Ще в школі приємно дивувала вчителів малюнками, тому вони пророкували мені майбутнє художниці.
Після художнього училища — академія дизайну і мистецтв, куди вступила попри високий конкурс. Ось там і почалася професійна робота.
— Чи маєте когось за взірець у живописі і хто найбільше допоміг у вашому становленні?
— Люблю багатьох художників, однак ніким не захоплююся настільки, щоб копіювати чи наслідувати. Моїй душі й очам близькі Тетяна Яблонська і Борис Кустодієв, Архип Куїнджі і Костянтин Коровін, Кузьма Петров-Водкін і… Перелік можна продовжити, хоч з усіма симпатіями до авторитетів треба залишатися самостійною і самобутньою.
А свого часу знайти свою дорогу на мистецьких роздоріжжях мені допомогли художники, які не потребують рекомендацій: Віктор Ковтун, Юрій Вінтаєв, Микола Деркач. Усі вони харків’яни, мають незаперечний професійний авторитет у світі мистецтва і, до речі, рекомендували до Національної спілки художників України.
— Наскільки важлива роль спілки в житті митців? Адже нині часто лунають голоси про буцімто її непотрібність, зайвість.
— Це хай залишається думкою тих, хто так вважає. А я впевнена, що спілка надзвичайно потрібна, надто у цей непростий для України час. Насамперед осередок дає змогу тісно спілкуватися, бути серед колег, рости від картини до картини. Ось я приїхала до Сум і відразу звернулася до голови нашого осередку заслуженого художника України Івана Гапоченка.
Перше, що він зробив, — поклопотався про майстерню. Хто такий художник без кімнати, де можна спокійно працювати? Людина, засмикана щоденною потребою усамітнитися, однак це дуже проблематично.
Нині можу малювати з раннього ранку до пізнього вечора, не поглядаючи на годинник, що мій час закінчується. Останні два-три місяці писала особливо напружено, навіть занадто. Вирішила взяти маленьку паузу: в неділю до майстерні приходжу лише після обіду. А так щодня з 10-ї до 19—20-ї години.
Обласна організація стала одним з ініціаторів аукціонів, де реалізують картини сумських художників, а частину виручених коштів спрямовуватимуть бійцям у зону АТО. Маємо змогу брати участь у пленерах, виставках, презентаціях. Я вже побувала в Польщі, кілька разів виїжджала в мальовничі куточки Сумщини, де писалося особливо легко. А чи було б це без спілки? Однозначно — ні. Руйнувати й заперечувати завжди легше, ніж щось робити, підтримувати, створювати.
— Чи маєте власні виставки? Які враження відвідувачів запам’ятали особливо?
— У мене була поки що одна персональна виставка в Сумах, а на вересень заплановано другу — в нашій виставковій залі.
Оскільки мої полотна мають чималі розміри, то «розганятися» не випадає. Десяток-другий картин — і стіни заповнені. Запам’ятала слова харків’янина, який побачив мою дипломну роботу «Центр всесвіту». До речі, її розмір 2 на 1,6 метра. На ній три фігури: чоловік, жінка і їхня маленька дитина. Він довго дивився на полотно, а тоді мовив: «Побачивши це, мені хочеться жити». Вочевидь, у нього були якісь життєві негаразди, а після виставки поліпшився настрій. Чим не ілюстрація цілющої сили мистецтва?
— Дивлячись на ваші картини, помітив, що окремі деталі чи штрихи наче вихоплені з повсякдення, заземлені, навіть дещо спрощено-побутові.
— Так. Я часто використовую власні предмети для їх зображення на картині. Не кажу про портрети чи натюрморти. Наприклад, коли малювала «Центр всесвіту», попросила подругу по навчанню, аби та допомогла з типажем… немовляти. Вона погодилася і дозволила списати дитинча з її семимісячної Єви. Опісля сказала, що дитя на картині і її донька схожі, мов дві краплі води. Часто малюю свої сумочки, капелюшки, капці — одне слово, все, що трапляється під рукою і потрібне якраз на тому чи тому полотні.
— Ви сказали, що працюєте щодня. Чи зважаєте на настрій, якщо він не зовсім піднесений?
— Якщо чекати натхнення, можна просидіти і рік, і два, і більше. Ніколи не заморочуюся подібною дилемою, бо добре пам’ятаю крилаті слова Сальвадора Далі: знаменитий художник якось сказав, що Муза завжди приходить до нього тоді, коли він малює.
— У вашій майстерні до двох десятків зображень старовинних садиб Сумщини, виконаних олівцем.
— То підготовка до майбутнього мистецького проекту, який так і називатиметься: «Старовинні садиби Сумщини». Заглиблююся в історію їх спорудження, вивчаю епохи, коли ці будівлі звели. Захоплива й оригінальна архітектура, визначні особистості. Адже край освячений іменами багатьох відомих митців, меценатів, духовних діячів. Доведеться обирати най-най-най… Планую виконати не менш ніж десяток картин, що становитимуть окремий масштабний цикл, який неодмінно має прислужитися і нинішньому, і наступним поколінням у пізнанні своєї історії.
— Ви постійно спілкуєтеся з ровесниками, молодими митцями. Як, на вашу думку, змінюється їхнє ставлення до професійного заняття живописом і загалом творчістю?
— Зацікавлення юнаків і дівчат не тільки не згасає, а навпаки — зростає. Ось недавно дізналася, що конкурс до Харківської державної академії дизайну і мистецтв, яку я закінчувала, становить від 5 до 10 осіб на місце. Це красномовна і наочна відповідь на запитання. Молодь прагне справжньої науки, і це прагнення потрібно всіляко стимулювати й підтримувати.
— Країна відсвяткувала День Незалежності. З чим він асоціюється в художниці Дарії Прохорчук?
— Моє свідоме життя розпочалося під зорею нової України, я майже її ровесниця. З-поміж кольорів, за допомогою яких сповідаю свої душу й серце, вирізняю синій і жовтий. А загалом люблю всі світлі барви і відтінки. Та навіть якщо в них уплітаються не вельми оптимістичні промені, і їх треба сприймати і приймати. Аби знати справжню ціну сонцю і миру, яких ми особливо потребуємо нині.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ "УК"
Дарія ПРОХОРЧУК. Народилася 1988 року в смт Печеніги на Харківщині. Закінчила Харківське художнє училище та Харківську державну академію дизайну і мистецтв. Картини зберігаються у приватних колекціях у Росії, Китаї, Польщі, їх з успіхом реалізують на аукціонах Сум, Харкова, інших міст України. Член Національної спілки художників України з 2014 року.
Ми в Google+