ПРИКРО
На українських теренах практики прокату документальних картин немає
Чим кінопрем’єра відрізняється від національної? Відповідь украй проста: національною є та, на виробництво якої було витрачено кошти держбюджету, тобто кревні пересічних громадян, сплачені як податки. Іншими словами, сучасні глядачі самі фінансують фільми, про існування яких навіть не здогадуються, позаяк до кінотеатрів нові кінотвори здебільшого, ніде правди діти, не доходять.
Три роки і 230 тисяч євро
Так, наприкінці минулого року в столичній «Кінопанорамі» студія «Inspiration Films» репрезентувала повнометражний документальний фільм режисера Олександра Балагури «Час життя об’єкта в кадрі». Творча група проанонсувала свій продукт як фільм про незнятий фільм і як національну прем’єру. Головна підстава для такого означення — те, що стрічку було знято за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Стрічка — один із переможців конкурсного відбору, який здійснено під час роботи пітчинг-сесій експертної комісії цієї структури.
Загалом на створення двогодинної картини, яка за жанром балансує на межі між кіно документальним і кіно ігровим, витрачено близько трьох років з моменту задуму і 230 тисяч євро (у тому числі 1,5 мільйона гривень, наданих Українською державою). Її знімали в Україні та Італії.
Начальник управління державного регулювання та реалізації кінопроектів Станіслав Притула розповів, що він, переглянувши фільм, ще впродовж двох тижнів обговорював його з колегами й кінофахівцями. Мовляв, таке сильне враження справила картина…
За словами ж продюсера й автора сценарію Світлани Зінов’євої (у минулому — оператора), фільм став спробою згадати останні 20—25 років, себто два десятки того життя, яке минуло. Водночас пані Світлана зазначила, що стрічку присвячено оператору Вікторові Кабаненку (чоловік С. Зінов’євої. — Л. Б.).
Режисер Олександр Балагура для створення картини обрав експериментальний жанр. З огляду на виражальні засоби назвімо його фотографічний сеанс: чи не третину часу постановник демонструє світлини Євгена Павлова, Олександра Чекменьова (у фільмі він виконав роль фотографа), Володимира Кукоренчука, Олександра Ранчукова, Анни Войтенко, оздоблючи їх своїм закадровим коментарем. Щоправда, інтонація й голос режисера при цьому так щедро просотані лінощами, що мимоволі спадає на думку: автор намагається приспати глядача. На додачу роль своєрідного рефрену картини виконує фото дівчини-безхатченка, котра спить на базарі. Олександр Чекменьов якось упіймавши цікавий ракурс (людина спочиває посеред найгомінкішого місця), сфотографував її, а через 20 років, під час зйомок незнятого фільму, показуючи фото продавчиням на базарі, з’ясував, як звали героїню вдалого кадру, її долю. Двадцятирічна Аліна мешкала на базарі, мила тару, заробляючи в такий спосіб на прожиття, у 25 років померла... Жінки згадували, що вона була надзвичайно розумною, і не могли збагнути, чому так склалося її життя.
Дві години наодинці з майже безсюжетним матеріалом до снаги загартованим «мистецтвом» фахівцям.
Фото з сайту timeout.ru
Кіно — монтаж, а монтаж — маніпуляція
«Метафора — це перехід, а алегорія — персоніфікація», — стверджує у фільмі режисер і наприкінці нагадує, що кіно — це монтаж, а монтаж — маніпуляція. І якщо тривалість експозиції першого фотознімка становила вісім годин, то наразі, у стрічці, час експозиції — це час життя об’єкта в кадрі. Тому, зрештою, кожна фотографія — не тільки двомірна графічна композиція, а й носій, який має часовий вимір і часову глибину, своєрідне сховище часу, а значить і пам’яті.
Головною тезою нетрадиційної документальної стрічки, мабуть, варто вважати режисерське зізнання: «Обравши матеріалом фільму фотографію і темою пам’ять, ми невідворотно опиняємося в лабіринті чужих та своїх спогадів, чужого і свого часу… І в пошуках виходу самі стаємо частиною цього лабіринту і матеріалом власного фільму».
Назвати новостворену картину фільмом для широкого загалу вкрай важко. Нагромадження філософських тверджень, алюзій і несвідомих заяв роблять її цікавою (чи то пак — досяжною) передусім для культурологів, себто тих, хто регулярно перетравлює подібні харчі. І той факт, що дві години наодинці з майже безсюжетним матеріалом до снаги загартованим «мистецтвом» фахівцям, тішить і заспокоює: можливо, через рік-два бодай хтось згадає «Час життя об’єкта в кадрі».
Так, щодо кожної прем’єри зазвичай постає запитання: коли фільм вийде у прокат? Утім, коли йдеться про документальну стрічку, питання, вочевидь, риторичне, адже й за словами Світлани Зинов’євої на українських теренах практики прокату документальних картин немає. Себто в підсумку вимальовується ще один лабіринт: навіщо знімати фільм, якщо виходу до глядача немає?
Відповідь, гадаю, варто шукати не в розмові з творчою групою, а, зокрема, також у торішньому публічному діалозі голови Держкіно з керманичем Національної спілки кінематографістів, що його репрезентовано у ЗМІ.
Спершу пригадаймо лист-звернення кінематографістів екс-міністрові культури Михайлу Кулиняку, в якому вони виступили проти монополізації кінобюджетів державними кіностудіями, і коментар Сергія Тримбача щодо звернення молодих колег. Голова Спілки кінематографістів: «Ніби є абсолютно реальні просування вперед. Обсяги бюджетного фінансування виросли з п’яти мільйонів гривень (у 2009-му) до 176 (у 2012 році). Започатковано нову модель двоступеневого конкурсного відбору фільмових проектів за допомогою спеціально створеної експертної комісії (за західними лекалами). У комісії — фахівці різних профілів, завдання яких визначати потенціал майбутніх фільмів — творчий, прокатний, комерційний… Але невдоволення викликав склад комісії (у ній засідали люди, чиї проекти брали участь у конкурсі; отже підозри щодо лобіювання були аж ніяк не безпідставні, вони не зникають досі), і самі результати конкурсного відбору (чому вигравав один і програвав інший, незрідка залишалося загадкою)».
Голова Державного агентства з питань кіно Катерина Копилова: «Не раз повторювалося, що члени комісії справді брали участь у конкурсі, проте жодним чином не оцінювали свої профільні сесії. Наприклад, режисер або продюсер, які подавали кінопроект у сесію ігрового фільму, могли брати участь в оцінюванні тільки дебютного, дитячого чи документального кіно, і в жодному разі — ігрового».
Багато важить і таке пояснення Катерини Копилової, репрезентоване в рамках вищезгаданого діалогу: «Всі проекти, які перебувають у виробництві, відповідно до умов конкурсного відбору обов’язково мають знайти свою дорогу до глядача. Наявність маркетингової стратегії, шляхів просування фільму після його створення є обов’язковою умовою участі кінопроекту в конкурсі й оцінюється як окремий критерій».
ДОПЕКЛО!
Дивимось у майбутнє з… горілкою?
Ліна ПАРТОЛЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Пригадую легендарні слова Пєчкіна з доброго радянського мультфільму «Троє із Простоквашино»: «У наш час головна прикраса столу що? Телевізор!» Не квіти, і навіть не кістка, як припускав Шарик. Так і в нас: аж надто коли тривають новорічні канікули чи вихідні.
Давно маю враження, що український телевізійний простір розділений на дві НЕрівні частини. Якщо першу становлять різноманітні передачі чи фільми — все, що має хоч якесь навантаження, то другу — реклама в чистому вигляді. Остання у період новорічних свят аж надто активізувалася, точніше, її окремий сегмент. Горілка. Правда, не здивовані?
Дивує інше: слогани реклами горілки. Девіз, який, власне, і підштовхнув мене до написання репліки, належить «Хортиці»: «Дивимось у майбутнє разом». За всією пихатістю цих слів криється діагноз алкоголізм, бо яке може бути майбутнє в людини, яка крокує по життю разом з оковитою? Таке саме чекає і на тих, хто спробує «Смакувати справжнє життя» разом із «даром природи» — горілкою «Хлібний дар». Звісно, всі «справжності» здатні відкритися лишень тоді, коли людина нетвереза.
Неймовірну бурю емоцій у мене викликала реклама «Цельсію», чий слоган «Будьмо друзями». Кому ж не відома «правда життя», що всі «друзі» здобуваються лишень після того, як хильнули принаймні по чарчині. Рекламодавці за 11 секунд сюжету показали людину в двох іпостасях: тверезу і напідпитку. Найголовніше, що акцент зроблено на тому, що п’яна людина значно симпатичніша за тверезу. «Світу не завадить трохи м’якості» — так говорить «Медофф». З усієї серії рекламних роликів найбільше запам’ятала той, де дівчина-нібито-міліціонер малює на неправильно припаркованому автомобілі Smart смайлик. Це так мило: як інші службовці ще не здогадалися, що на роботу краще виходити, перехиливши?
Нещодавно стала свідком цікавої суперечки: реклама «Перепьолки» — це реклама перепелиних яєць чи горілки? Після моніторингу Інтернету виявилося, що все-таки вона — біленька. «Вся сила перепелиних яєць. Найкраще, що дає перепілочка». Зі шкарлупи перепелиних яєць п’є працівник лабораторії, співробітники офісу і врешті друзі за столом. Оце так ввели в оману — пожартували, називається. А ще й доливають оливи у вогонь «На здоров’я!» (відколи горілка так класно стала впливати на самопочуття?) або «Щоб ранок був добрим!» Сміх та й годі. Пам’ятаю, колись тінь сумніву викликала і реклама «Мороші». Довго думала, що то таке: вода звичайна чи вода НЕзвичайна. На жаль, звичайну воду, мабуть, не так рентабельно рекламувати.
І насамкінець. Сказати б, хіт сезону — «Плакучая іва». «Відчуй смак епохи». Здається, лідер за кількістю прокруток серед усієї рекламованої продукції з блакитного екрана. Активне обговорення в інтернет-спільнотах спричинило те, що один з найулюбленіших фільмів «Діамантова рука» перестане бути улюбленим. Не секрет, що і назва оковитої, і музика, і фрази взято з цієї стрічки. Тож фанати побоюються, що «Діамантову руку» тепер буде дивитися нестерпно, оскільки асоціації не позбутися.
Утім, жарти жартами, але проблема реклами алкоголю в Україні справді гостра. І якщо її «не вдається» чи не хочеться котрійсь держструктурі заборонити, то обмежити можна. Принаймні спробувати. Тому що головним споживачем реклами залишаються діти. Тож згадуючи вислів Пєчкіна, дуже не хочу, щоб його головна прикраса столу так активно пропагувала життя під градусом.