«А я в попа обідала, — сирітка сказала». Кому як, шановні читачі, а мені саме цей рядок із вірша Тараса Шевченка «На Великдень на соломі» здається дуже вдалою і влучною характеристикою нинішнього стану українських ЗМІ і на території прифронтових Донецької та Луганської, й інших областей України. Ключове і дуже болюче слово тут нинішній. Тобто на сьомому році гібридної війни, якій передувала величезна проросійська інформаційна агресія. На сьомому році окупації проросійськими незаконними збройними формуваннями частини українських територій. На сьомому році хронічних ганебних поразок в інформаційній війні, яка іноді навіть нагадує гру в піддавки. Оскільки велика кількість друкованих органів та радіокомпаній країни, опинившись у досить скрутному економічному і моральному становищі, майже сирітки, не здатні професійно та надійно захищати вітчизняний інформаційний простір.

Із роздержавлення не повернулися

На інформаційній війні як на війні: потрапивши на її передній край, ЗМІ прифронтового Донбасу першими зазнали істотних втрат. Після окупації обласних центрів Донецька і Луганська та інших великих міст окремі газети змушені були припинити існування. А ті, що вціліли й досі працюють по той бік лінії розмежування, в інформаційній війні проти України стали на бік російських пропагандистів.

Як відреагували на вільній від окупантів території Донбасу на втрату певної частини інформаційного ресурсу? Та ніяк! У Донецькій області за всі минулі драматичні роки нітрохи не збільшилася кількість друкованих українських видань чи телекомпаній, на критичну нестачу яких весь цей час тут нарікали і нарікають досі. Та ще й тутешніх газет, важливість кожної з яких в умовах інформаційної війни важко переоцінити, знову поступово меншає.

Дедалі частіше початком кінця для українських видань називають роздержавлення ЗМІ. Тільки у теперішньому адміністративному центрі Донеччини Краматорську припинили вихід українськомовна обласна газета «Вісті Донбасу» та «Краматорська правда» із дев’яносторічною історією.

А більшість місцевих газет, які виходять, шукають різноманітні шляхи, щоб вижити. І ні для кого не секрет, що такі видання виходять російською мовою.

Серед них насамперед і відносно стабільні друковані видання з багатою історією. Наприклад, «Приазовский рабочий» на півдні в Маріуполі та «Вісті» у Слов’янську на півночі. До речі, слов’янське видання стало тільки одним з багатьох прикладів і наслідків сумнозвісної регіональної мовної політики, коли газети Донеччини, які навіть у часи СРСР виходили українською мовою, в роки незалежності стали російськомовними. Те саме стосується газети «Вісті», власники якої не приховують, що змушені орієнтуватися насамперед на російськомовних жителів міста, яких, прийнято вважати, тут більше.

Та навіть в умовах інформаційної війни з російською пропагандою й окупацією частини територій України за участі РФ українські російськомовні представники четвертої влади не завжди підпадають під категоричне визначення «п’ята колона». Однак приклад Слов’янська та інших міст Донеччини, які вже побували під проросійською окупацією, де після їх визволення виходять газети російською мовою, досить переконливо свідчить про те, що немає чіткої державної політики власної інформаційної безпеки. А ще така практика вкотре нагадує: мало відбудувати зруйновані війною будинки чи дороги у визволених від загарбників населених пунктах. Звільнення свідомості жителів краю від загарбницької антиукраїнської ідеології та міфів відбувається дуже мляво.

І це тоді, коли дуже стійкі й поширені стереотипи про російськомовність краю тримаються на глиняних ногах. Наприклад, у Слов’янську, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 року, українцями назвали себе 73,1% людей, а росіянами — тільки 23,6%. І кому, як не місцевим журналістам розвінчувати міфи та маніпуляції довкола мови? Та коли їм це робити, якщо вони борються за виживання? І послуговуються в цьому російською мовою.

Прикро, та в ролі Шевченківської сирітки поступово опинилися не тільки ЗМІ прифронтового Донбасу, а загалом України. З багатьох об’єктивних та інших причин представники видань нині можуть похвалитися тільки тим, що їм ще якось вдалося вижити і вони, попри все, працюють.

Разючий контраст реального стану українських ЗМІ вражає ще й порівняно з тими, які виходять по той бік лінії розмежування. У це важко повірити, але на сьомому році війни газети на території ОРДЛО здебільшого мають значно більші наклади і обсяг, краще поліграфічне оформлення, ніж українські. Чому? Бо у Кремлі та в підконтрольних йому «республіках» добре розуміють ціну слова у друкованих виданнях, радіоефірі та з телеекранів. Здається, мусили б вивчити його і в нашій державі, бо окупація частини територій Донбасу — ще й результат потужної проросійської пропагандистської атаки. Та й нині антиукраїнські рупори, маючи солідну фінансову та іншу підтримку, безперешкодно продовжують свою руйнівну діяльність. А в нас?

Українські ЗМІ потерпають не від ковіду

Певна річ, це порівняння не на нашу користь і насамперед чітко показує ставлення влади до інформаційної війни та ЗМІ. Про безліч запитань до представників влади і ще більше на неї надій для виходу із системної кризи засвідчило недавнє опитування від Національної спілки журналістів України, проведене у березні серед редакторів та журналістів українських видань, у якому взяли участь майже 200 респондентів. Так-от, аби нарешті відбулися серйозні зрушення і медіа отримали економічну незалежність, 79% колег вважають, що потрібне укладання угод на висвітлення діяльності органів влади.

73% опитаних підтримують створення державного фонду підтримки медіа. Чимало — 69% виступають за державне регулювання цін і тарифів на папір, друкарські й поштові послуги тощо. Ще більшу одностайність журналісти засвідчили щодо ставлення до проєкту закону «Про медіа», згідно з яким, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення стане регулятором для друкованих ЗМІ. Його не підтримали аж 86% респондентів.

Нагальні проблеми вітчизняних ЗМІ журналісти змогли обговорити на недавній всеукраїнській нараді редакторів центральних і регіональних газет, організованій з ініціативи НСЖУ у онлайн-форматі. У заході, що відбувся під промовистим запитанням «Хто захистить українську пресу?», взяли участь більш як 150 керівників медіа, керівники центральних органів влади: заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко, заступник міністра культури та інформаційної політики Тарас Шевченко, заступниця міністра цифрової трансформації Валерія Іонан, голова Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв.

Під час наради її учасники обговорили найважливіші проблеми медіа, серед яких брак захисту вітчизняного інформаційного простору та державної політики підтримки ЗМІ в умовах економічної кризи і пандемії, взаємодія з Укрпоштою для своєчасної доставки передплатникам друкованих видань, питання безпеки журналістів під час виконання професійних обов’язків, перспективи спеціальної програми підтримки медіа у прифронтових областях і сусідніх з ними. Майже всі присутні змушені були визнати, що з певних причин українські ЗМІ опинилися у критичному стані.

«2021 рік розпочався з неприємних новин: принаймні на Харківщині припинили існування дві регіональні газети, серед них одна реформована. Причина банальна: нестача коштів, падіння накладів, неспроможність утримувати приміщення і виплачувати заробітну плату», — розповідає секретар НСЖУ Костянтин Григоренко.

На жаль, тональність виступів редакторів газет була цілком прогнозованою. «Мабуть, висловлю загальну думку колег: місцева преса опинилась у надзвичайно важкому стані навіть не через пандемію чи реформування Укрпошти, а через те, що немає чіткої державної політики підтримки ЗМІ. Тому ми втратили наклади і передплатників, і рекламодавців, і чимало видань, які припинили існування.

Тепер виникла необхідність прямо запитати представників влади: чи потрібна державі українська преса? Чи ще потрібні газети Україні? Бо представники всіх гілок влади ніяк не виявляють стурбованості подальшою долею медіа. І саме через послаблення уваги до ЗМІ профільних міністерства та парламентського комітету нині складається ситуація, що завдяки лише власним ресурсам можемо вижити хіба до кінця року. І якщо нічого не зміниться, вже наступного року на такій самій нараді нас тут буде значно менше», — каже редактор газети «Черкаський край», голова обласної організації НСЖУ Тетяна Калиновська.

Звичайно, було б наївно вважати, що проведений НСЖУ захід нарешті дасть більш-менш прозорі відповіді на поки що риторичне і поставлене руба запитання «Хто захистить українську пресу?» Тому одна з колег свідомо згадала рядки Лесі Українки: «Без надії сподіваюсь».

Насамкінець.Брак державної підтримки українських ЗМІ на сьомому році інформаційної війни насторожує всіх найдужче. Бо поки що маємо підтвердження тих ганебних реалій, коли навіть втрата Криму й частини Донбасу майже нічого не навчила наших державних мужів.

Так, на найвищому рівні таки визнали: російські загарбники спромоглися окупувати українські території ще й тому, що переконливо виграли інформаційну війну. Проте ця війна триває, а наші вороги тепер використовують ще потужніші ресурси, аби втримати здобуту 2014 року перемогу. І дуже прикро й сумно констатувати, що у цьому протистоянні вітчизняні ЗМІ фактично втратили роль надійного щита інформаційного простору. Представники редакцій здебільшого змушені шукати можливості, аби бодай захистити свої видання й елементарно вижити. З огляду на це представники секретаріату НСЖУ вже порушують питання необхідності створення Українського фонду підтримки розвитку ЗМІ. Нині такі державні інституції та ініціативи для медіа надають колегам допомогу в країнах Європи і всьому світі.

А ТИМ ЧАСОМ

Інститут масової інформації розпочинає спеціальний проєкт про працівників медіа «Про справжніх».

«Вважаєте, що всі журналісти підкупні, а їхні матеріали не можуть змінити світ? Ми в ІМІ хочемо зруйнувати цей міф і започатковуємо спецпроєкт «Про справжніх». У його межах публікуватимемо довідки про українських журналістів, які знають ціну слова. Ми покажемо, як медійники викривають корупцію, засновують нові формати та впливають на хід історії», — повідомили про ініціативу в громадській організації, яка в лютому відзначила 25-річчя. А ще уточнили, що цей проєкт буде цікавим людям, які розчарувалися в журналістах, прикладом для початківців у медіа, які щойно ступили на професійний шлях, і для медіаекспертів.

ПРЯМА МОВА

Тарас ШЕВЧЕНКО,
заступник міністра культури та інформаційної політики:

— Позиція міністерства, як і колег із профільного комітету Верховної Ради, про підготовку законопроєкту «Про медіа» така: погодити і знайти баланс інтересів усіх зацікавлених сторін. Розуміючи, що знайти ідеальний баланс неможливо, Комітет ВР з гуманітарної та інформаційної політики за участі нашого міністерства продовжує консультації з цього питання.

Щодо пріоритетів міністерства в інформаційній політиці на 2021—2022 роки наш топовий пункт — питання протидії дезінформації та реагування на інформаційні загрози. І тут основне — створення інституцій для налагодження співпраці в цьому питанні між різними органами державної влади. Для реалізації цієї мети при міністерстві створюють центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, програму і напрями діяльності якого буде презентовано найближчим часом.

Ми переконані, що в межах протидії дезінформації слід не лише спростовувати фейки, а й пояснювати людям, як відрізнити правдиву інформацію від неправдивої. Медіаграмотність — це робота на перспективу.