Після того як лінія розмежування поділила Луганщину майже навпіл, з’ясувалося, що «туристичної бази немає». Позакривалися навіть ті поодинокі «зелені садиби», котрі щойно почали діяти в краї напередодні війни. Але фахівці та громадські активісти стверджують, що туристський потенціал в області чималий. Щоправда, нині мало хто навіть із представників новостворених ОТГ розглядає туризм як одну з галузей економіки, що може істотно впливати на розвиток громад. З іншого боку, такі унікальні історичні об’єкти, як чотири кінні заводи віком понад 200 років, ледве виживають в умовах ринкової економіки. Та саме коні, — дивовижні породисті чотириногі лікарі, можуть привабити туристів, чия щедрість здатна зберегти життя самої галузі конярства.

Прогулянка шляхами Біловодщини

Зазначимо одразу: доступність туристських об’єктів Луганщини людину, яка приїхала поїздом зі столиці, здатна налякати. Немає зручного розкладу автобусних маршрутів від залізниці. Проблема знайти кавовий автомат. Якість луганських доріг така, що відстань 100 кілометрів бусик долатиме більш як три години. І далеко не в усіх районних центрах можна влаштуватися на ночівлю — бракує готелів. Компенсує всі ці невигоди тільки щира привітність господарів, які приймають гостей.

На туристів на Луганщині загалом і на Біловодщині зокрема чекають і планують навіть саму зустріч обставити так, щоб захотілося приїжджати знову.

«Що відомо про наш край? А в нас багато цікавого. Ми, наприклад, дорівнялися до Європи ще 200 років тому, коли створювали кінні заводи. Біловодськ 100 років був повітовим містом,  імператорською  стаєнною  канцелярією.  І нині завдяки проекту «Музей закрито на ремонт» і допомозі наших американських колег у фінансуванні ми виграли проект «Біловодськ — столиця кінних заводів України», — розповідає директор місцевого музею Геннадій Верескун. — Готуємо нову експозицію в нашому краєзнавчому  музеї. На її відкриття запросили директорів усіх кінних заводів країни. Біловодщина єдина на просторах СНД, де лишилося чотири кінні заводи,  які зберегли  архітектурне обличчя ХVІІІ століття, якого більш ніде не побачиш.  І в Європі теж! Маю на увазі саме будівлі для  конярства».

За словами Геннадія Верескуна, очікують на постанову Кабінету Міністрів про присвоєння  цим кінним заводам статусу історико-культурного заповідника.

«Наші коні свого часу завойовували світові призи, про що свідчать кубки, збережені в заводському музеї. Де ще їх побачите? Один кубок, до речі, колись коштував 250 мільйонів доларів. А ми так тихенько про це говоримо. Ми повин-ні розповісти про свої здобутки, надолужити прогаяне», —  упевнений Геннадій Якович.

Голова об’єднаної територіальної громади Біловодщини підтримує активістів туристичної справи в тому, щоб кошти  всіх проектів, у яких вони беруть участь, спрямовувати на  імідж району. Завдяки його ініціативі тут планують запустити на маршруті до кінного заводу «красиву  стародавню карету, якою б їздили туристи».

«Коли прилітаємо у Варшаву, бачимо в центрі міста кінну пару  з такою самою упряжжю, як у нас, із гарними кіньми. Таж наші значно кращі! Сідай і їдь. Чому ми не можемо такого зробити? Можемо!» — гарячкує Геннадій Верескун.

За його словами, є пропозиція, щоб у вересні цього року провести в Біловодську єдиний в України  кінноспортивний фольклорно-етнографічний фестиваль «Підкова».

«Залучити до участі в ньому слід усі кінні заводи, які ще залишились у країні, — і державні, й приватні. Такий фестиваль об’єднає і сільське господарство, і культуру, і спорт, і бізнес. Ми б показали своїх коней, яких виростили, і це дало б  змогу їх продати, — ділиться планами Геннадій Верескун. — До речі, коли ми за проектом готували зустріч із кінниками, то запросили тих наших земляків, хто нині працює в Ірландії. Адже вони могли б стати, так би мовити, місточком, завдяки якому можна продавати наших коней за кордон».

Під шатром «Японського манежу»

Саме зображення «Японського манежу» для навчання молодняку, який спорудили на Деркульському кінному заводі в 1897 році, вже давно стало візитівкою краю. Це оригінальна споруда, унікальна за архітектурним задумом та виконанням. Назва пов’язана з тим, що будівлю виконано в японському стилі: круглий дерев’яний каркас діаметром 34 метри розташовано на одній опорі заввишки 30 метрів. Уся конструкція манежу тримається тільки за рахунок центрального стовпа. Аналогів цього у світі немає.

«Усі дерев’яні конструкції було виготовлено в Сибіру, звідти залізницею везли до станції Чертково, а сюди — волами. Розрахували точно місце, визначили навантаження, тиск без усяких комп’ютерів і обчислювальних машин. Змонтували, поставили — і досі стоїть, — хвалиться начкон Деркульського кінного заводу Павло Бруско. — Хоч як знущалися: тут і зерно свого часу тримали, і щури усю землю, всі фундаменти перерили, — а манеж стоїть, як стояв, нічого не хитається навіть з урахуванням наших ненадійних ґрунтів і недолугого ставлення до таких історичних об’єктів».

Та  чи легко живеться в такому поважному об’єкті коням?

«Ми утримуємо коней двох порід — чистокровна англійська та українська верхова. На жаль, охочих придбати наших коней стає дедалі менше. Покупці до нас майже не приїжджають. І не тому, що не довіряють породі, а через те, що тут війна й погані дороги. Щойно дізнаються, що наш завод розташований у Луганській області, інтерес і бажання співпрацювати пропадають, — розповідає директор Деркульського кінного заводу Сергій Гладков. — В Україні тепер на всіх кінних заводах скрутне становище.  Державне підприємство «Конярство України», до складу якого ми входимо, тільки контролює нас, а допомоги конкретної не надає. Тож відторік ми навіть призупинили відтворення коней».

Нині на Деркульському конезаводі майже 200 голів. Підростають лошата. Дивитися на них приємно — красені. «Ротів додалося», — кажуть працівники. Бо чим годувати? Де і як заробити на це гроші? І чи не допоможе в цьому... туризм?

«Можливо, допоможе, — розмірковує Сергій Гладков. — Ми могли б знайти фахівців, розробити програми здоров’я, оновити наявні екскурсійні маршрути».

І може, саме така робота допоможе пережити скрутні часи допоки, як каже директор Деркульського кінного заводу, в Україні «немає програми розвитку конярства».

Меморандум заради перспектив

Саме в Біловодську наприкінці травня відбувся семінар-практикум «Зелений туризм як чинник місцевого економічного розвитку».

Організаторами заходу виступили департамент економічного розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та туризму облдержадміністрації спільно з регіональним відділенням Асоціації міст України. Учасники, серед яких були представники місцевих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських організацій, вчилися заманювати туриста.

«Свого часу в області налічувалося 12 сільських «зелених садиб». Тепер вони не працюють за своїми напрямами. Зрозуміло, у кожного власні причини. Але ми думаємо, що нашій області пасує саме напрям сільського зеленого туризму з огляду на те, що Луганщина стала краєм аграрним, і в нас є власні традиції, цікавинки, які можемо показати іншим територіям, і вони можуть приваблювати туристів. З деякими територіями ми вже навіть напрацювали «туристичні паспорти», які розмістили на сайтах ОДА. Цікаво, що коли розпочинали цю роботу, представники територій дивувалися, мовляв, які там у нас оті «туристичні продукти». А коли почали шукати, то відкрили рідний край для самих себе по-новому. Тож нині перед нами стоїть завдання спільно шукати шляхи розвитку туристської галузі», — розповідає заступник начальника відділу інвестиційної діяльності та туризму управління інвестиційної діяльності, підприємництва та цінової політики департаменту економічного розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та туризму Луганської облдержадміністрації Світлана Алфімова.

За її словами, в області прекрасно розуміють, що «інвестиції до нас одразу не надійдуть та іноземний турист до нас також не поїде». Тому вирішили почати з розвитку внутрішнього туризму. Тож він як напрям розвитку економіки тепер позначений у Стратегії розвитку Луганщини.

«Починати довелося зі створення концепції. Провели аналіз стану та наявності наших туристських об’єктів, інфраструктури. Зустрілися з представниками центрів туризму, які  працюють із дітьми. Спільно зі Східноукраїнським національним університетом імені В. Даля розробили методичні рекомендації з розвитку туризму в області. Усі ці заходи вплинули на створення обласної туристичної асоціації», — перелічує досягнення Світлана Алфімова.

Уже підписано навіть меморандум щодо розвитку сільського зеленого туризму на Луганщині із громадською організацією «Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні».

Однак нині для туристів на Луганщині поки що все тільки планують. Хоч плани, безперечно, перспективні. Наприклад, вдала ідея об’єднати в одному туристському маршруті пасіку «Медове джерело» у Сватовому (там є будиночок, де можна полежати, прийняти процедури лікування бджолами), Дубовий гай — заповідник у Кремінній, сучасні промислові об’єкти Сєверодонецька і краєзнавчий музей з унікальною колекцією народних костюмів у Новоайдарі та в тому-таки районі — Бурштиновий храм у селі Дмитрівка.

«Могла б вийти така собі «стежка здоров’я». Але із представниками районів треба ще багато працювати», — каже Світлана Алфімова.

За її словами, коли вже представники департаменту «зібрали з територій усі туристські маршрути для розроблення концепції», виявилося, що об’єктів, які могли б привернути увагу, на українській Луганщині понад шість сотень. Одне слово, є над чим подумати, пофантазувати і проявити креативність, щоб кожен з них зміг бути рідному краю корисним.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»