Коли зайшла в кабінет завуча з навчально-виховної роботи Української школи у Брюсселі Андріанни Семенченко, там жваво обговорювали підготовку до різдвяного вертепу: ролі, костюми, декорації, тексти колядок. «Ще треба обов’язково напекти пампушок, а я наварю узвару — хай дітям було смачно. А перед концертом особисто перетелефоную кожному учасникові вертепу й проспіваю з ним колядки по телефону», — каже вчителька географії Ніна Бориславська.

«Хоч навчання в нашій школі лише по суботах, ми, крім уроків, організовуємо свята й концерти, проводимо роботу з патріотичного виховання, — розповіла пані Андріанна. — У деяких місцевих родинах уже відійшли від національних традицій, тож намагаємося, щоб діти пам’ятали про своє коріння й пишалися тим, що вони українці».

Перші заняття — у монастирі

Школа, названа ім’ям Ярослава Мудрого, налічує на сьогодні 80 учнів з першого по дев’ятий клас. Діти, які її відвідують, живуть не лише у столиці, а й приїжджають із довколишніх міст, навіть із Люксембурга. Тут викладають усі предмети згідно з програмою Міністерства освіти і науки України. З 2011 року заклад співпрацює з Міжнародною українською школою (МУШ) у Києві, де дистанційно за допомогою сучасних технологій мають змогу навчатися діти, які з тих чи тих причин проживають за кордоном. Завдяки цій співпраці учні Української школи у Брюсселі можуть отримувати табелі й атестати про базову середню освіту державного зразка.

Уроки проходять на другому поверсі звичайної бельгійської католицької школи, яка править за оренду десяти класів з українських колег символічну плату. Фахові вчителі з усіх предметів знайшлися серед місцевих українців. Платня їм надходить з коштів, які батьки сплачують за навчання дітей. Ця сума становить близько 400 євро на рік.

Десять років тому Українська школа починалася з восьми учнів, пригадує пані Андріанна, яка закінчила Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, а в Бельгії викладає англійську мову в одній з брюссельських шкіл.

«У мене та кількох моїх подруг підростали діти, й ми відчули, що їм мало спілкуватися українською мовою лише в родині, бракує загальних знань про Україну. Так народилася ідея відкрити школу», — розповіла вона. Її підтримав священник Української греко-католицької церкви Брюсселя Олег Зимак, який тривалий час був директором Української школи.

Отець Олег звернувся до монастиря редемптористів у Брюсселі, де сам мешкав, і там погодилися безплатно надати приміщення для занять. «Монастир не лише надав нам кімнату. Ченці готували для наших дітей ще й гарячі обіди», — розповіла пані Андріанна. (Редемптористи — католицький чернечий орден, заснований 1732 року в Італії для проповідницьких місій і духовного служіння серед найбідніших верств населення. Українська гілка редемптористів виникла завдяки зусиллям митрополита Андрея Шептицького, який 1913 року запросив членів ордену з Бельгії в Україну, де в селі Уневі Перемишлянського району Львівської області вони прийняли греко-католицький обряд).

За кілька місяців новина про відкриття української школи поширилася в місцевій громаді, й кількість її учнів зросла до 20. За словами пані Андріанни, десять років тому діток ділили на два класи: у першому — ті, хто розмовляє українською, у другому — хто її не знає зовсім. У школі працювали дві вчительки, які викладали українську мову й українознавство.

Нині серед учнів є ті, чиї батьки тимчасово перебувають на території Бельгії. Вони навчаються за системою МУШ, щоб потім продовжити навчання в Україні. Є народжені в Бельгії, вони вчать українську мову для себе, відвідуючи заняття лише з українознавчих предметів. Є діти зі змішаних родин, де тато чи мама бельгійці.

«Дуже часто вдома вони не говорять українською, але їхні батьки хочуть, щоб вони вчили і знали її, — каже завуч. — А для дітей з російськомовних родин школа слугує фактично єдиним місцем, де вони спілкуються українською».

На моє запитання про головні проблеми школи пані Андріанна на мить замислилася, а потім зітхнула: «Проблема лише одна — кошти, адже школа існує завдяки фінансовій підтримці батьків, інших надходжень не маємо». Вона визнає, що брак коштів відчутний для школи і сповільнює її розвиток. Раніше заклад сам закуповував і підручники, проте цьогоріч вдалося домовитися, що МУШ зі своєї бібліотеки надаватиме підручники в тимчасове користування. «Це стало для нас значним полегшенням, ми отримали змогу провести додаткові свята, закупити для дітей подарунки», — пояснила пані Андріанна.

Попри те, що позаторік уряд затвердив Державну програму співпраці із закордонними українцями на період до 2020 року, яка має на меті сприяти її активізації й задоволенню їхніх національно-культурних і мовних потреб, Українська школа у Брюсселі її перевагами скористатися не змогла.

«Школі потрібні деякі речі, що нібито й коштують недорого, але важливі. Це карти України, глобуси, роздаткові матеріали, радіомікрофони для проведення святкових заходів», — розповіла пані Андріанна. Керівництво школи вже кілька разів намагалося робити запити до відповідних державних відомств України, але отримувало відмову.

У Києві відмову мотивували тим, що школу створили ченці-редемптористи, отже, це релігійна організація.

Патріотизм на ентузіазмі

«Наші аргументи, що навчання у школі здійснюють згідно з державною програмою Міністерства освіти і науки, ніхто до уваги не взяв», — пояснила вчителька. Вона називає цю ситуацію прикрою, адже школа працює «заради України та для українських дітей», але коли йдеться про гроші, про це забувають. Проте пані Андріанна відзначила позитиву співпрацю Української школи з нашим посольством у Бельгії. Українські дипломати надають закладу всіляку допомогу в організації та проведенні заходів.

«Часто повторюю, що дітки, які навчаються в нас, — справжні герої. Адже не кожен погодиться у вихідний, відпрацювавши тиждень у бельгійській школі, приїхати сюди на дев’яту ранку, щоб відсидіти ще шість уроків, відповідати, отримувати оцінки, — каже пані Андріанна. — Так само можна вклонитися і їхнім батькам, які розуміють, що дитині важливо зберігати зв’язок з Україною. І звичайно, треба зняти капелюха перед учителями, які тримають цю школу фактично на власному ентузіазмі. Вони, маючи постійну роботу і власні родини, віддають свій вихідний, щоб не лише навчати дітей своїх предметів, а й прищепити любов до України».