Вівчарство — одне з найдавніших занять жителів Закарпаття, його гірських районів. Випасання овець і виробництво продукції з їхнього молока давали змогу жити великим родинам у доволі суворих умовах. На жаль, нині знайти людину для цієї тяжкої, але традиційної для регіону роботи складно. Молодь у професію не йде, віддаючи перевагу спокійній унормованій праці з більшими заробітками. Але й нині є ті, для кого вівчарство — не стороннє слово, а сир і бринза — не просто харчові продукти. Про таких людей розповідь кореспондента «Урядового кур’єра» із Закарпаття.

На притисянських землях

Їхня ферма розташована неподалік жвавої автотраси. Достатньо звернути з неї вбік і проїхати ґрунтовою дорогою півтораста метрів, щоб побачити хліви з худобою, вівчарський будиночок і задимлений навіс, під яким готують сир. Господарі цього великого господарства, на відміну від багатьох їхніх побратимів по професії, не виганяють овець на полонинські простори, а тримають їх ціле літо тут, на соковитій зеленій низовині, поряд з домівкою. Ці випаси, як і ферма, розташовані біля села Стеблівка, що входить до Хустської міської громади на Закарпатті.

На землях біля Тиси, вкритих густими травами, вівці дають достатньо молока. В отарі 400 овець і кіз, а ще окремо — три десятки корів і коней.

«На цих випасах, яких маємо кількасот гектарів,  можна утримувати до двох тисяч голів, але маємо те, що маємо», — трохи філософськи взявся розповідати керівник гурту із шістьох вівчарів Іван Спащук. Він найдосвідченіший з усіх, віддав цій справі понад пів століття.

«Зазвичай за головного в нас брат Федір, на п’ять років старший за мене. Але зараз він у лікарні, тож керую господарством я. Кожному із хлопців треба поставити завдання, що і як має робити. Не скажу, що мене слухають, але без корбача (батога, діалектне) все одно не обійтися», — віджартувався Іван Спащук.

Один на п’ятьох

Підопічні Івана Спащука пригнали тварин із пасовиська і розпочали доїння. За наступні півтори години він має час, щоб підготувати великий 70-літровий казан, у який зливатимуть здоєне молоко. А ще має приготувати їжу для вівчарів, які встигли зголодніти. Кухнею займається сам-один, хоч усього їх у колективі шестеро.

Після того, як молоко зіллють у казан, вівчар додасть туди ринзу (порошок із шлунка молодого теляти, що годувалося тільки материнським молоком) і чекатиме, коли молоко загусне. За годину-півтори молоко, яке стане схожим на кисляк, можна буде зернити (дрібнити), використовуючи традиційний пристрій — баталув. І нарешті завершальний етап — обережне формування із загуслої маси головки сиру, яку вівчарі називають будзом. Залишається дати їй стекти.

Таку процедуру вівчар здійснює тричі на день,  після кожного доїння. А вечері або вранці з усієї отриманої за день жентиці (сироватки) готує вурду — ще один делікатесний продукт. За день з усього здоєного молока на фермі отримують до 15 кілограмів сиру і 5 — вурди.

Потрібен менеджер!

Вигідність господарювання в долині та ще поряд з автотрасою в тому, що сюди легко може дістатися будь-хто. У цих вівчарів немає особливих труднощів з реалізацією продукції. Та Іван Спащук був би не проти, якби в команді був ще той, хто займався б збутом. Нині ж бо він, крім усього іншого, мусить і шукати покупців, і продавати продукцію. Потрібен менеджер!

На фермі сир і вурда коштують дешевше, ніж на ринку, приблизно на чверть. Цим багато хто користується, замовляючи продукти телефоном. «А як щодо бринзи?» — запитую. «Її із сиру зробити — нема нічого простішого, — розповідає Іван Спащук. — Просто треба його із сіллю перетерти. Можна в банки закатати чи в морозилку. Це продукт тривалого зберігання. Багато людей бринзу дуже люблять, і такі вже є не лише в нас, а й в інших областях України. Спробувавши, стають її шанувальниками».

Професія у спадок

Що тримає у професії Івана Спащука, який уже міг би піти на відпочинок? Відповідає: «Якби не любив це діло, то давно пішов би. Бо і пенсію маю, і дружина вмовляє відмовитися від нелегкої роботи. Але не здаюся, бо з дитинства коло овець. І дід мій, і батько, і брати (а було нас п’ятеро) вівчарили. Це сімейне діло, і його люблю. Відмовлятися не думаю, хоч, бачите, уже й ходити важко».

Стежка від будиночка до навісу, під яким Іван Спащук готує сир і вурду, протоптана його ногами. На одну з них сильно кульгає: має професійне захворювання, наслідок вівчарської праці в дощ і холод. Турбує ще й поперек, але йти на відпочинок Спащук ще не збирається. До речі, вівчарювання вигідне ще й тим, що в отарі є півсотні його власних овець. Це його капітал.

Син, теж Іван, тепер на фермі разом з батьком. Допомагатиме тут, аж доки не повернеться з лікарні дядько Федір. Нещодавно разом із дружиною Іван Спащук-молодший подарував їм онучку. Проте в голови сімейства, батька чотирьох дітей, є вже й правнуки. 63-річний Спащук устиг стати прадідом, одружившись ще до служби в армії. Йому було 18 років, дружині — на чотири менше. Їхній шлюб спершу навіть не зважилися реєструвати. Але все життя живуть щасливо і не скаржаться.

А старший син на війні

Хоч нині Іванові Спащуку є за кого хвилюватися. Старший із синів, Микола, нині на війні. Оскільки і раніше служив контрактником, то воює на сході від самого початку бойових дій.

У маленькому колективі, центр якого — досвідчений вівчар, працювати вдвічі молодшим за нього вівчарям легше. У них є впевненість, що все буде гаразд, адже від пильного ока Івана Спащука не сховається ніщо. А всім проблемам він знайде розв’язання якщо не сам, то з допомогою тих друзів і знайомих, яких надбав за довгий шлях у професії.

Ще ж є і матеріальний інтерес: кожен із хлопців тримає в отарі кількох своїх овечок. Отже, разом із зарплатою отримує і харчовий продукт, що не раз стане у пригоді родинам узимку.

Тваринництво на берегах Тиси успішно розвивається на користь і самим вівчарям, й іншим людям.