Андрій ЧИРВА
для «Урядового кур’єра»
Виголошуючи вітальний з приводу Дня Незалежності спіч одній людині, я після слів «і чарочку за здоров’я держави підняти повну» почув у відповідь невдоволене бурчання. Мовляв, я віддаю перевагу чарочці за здоров’я дружини, дітей, нарешті власного. Яка, набрякав гнівом добродій, держава, коли в нас це група людей, котра перебрала на себе її повноваження, змінила русло (у відомий бік) переваг та преференцій, найбільше фінансових!
Може, й так. Однак… Доцільно буде перефразувати відомий вислів: немає нічого менш досконалого за державу, але хто запропонує щось краще? Та що казати, коли навіть прибічники крайньої розгнузданості, себто, даруйте, демократії свого часу раптом доходили висновку, що країна від їхніх експериментів швидко перетворюється на таке собі велике перекотиполе.
У цій ситуації нас, українців, називають недержавними людьми. Та ми й самі бачимо, що недержавники. Тобто такі, хто воліє за армійським принципом бути якнайдалі від начальства і якнайближче до кухні, точніше, власної хати. Інакше бути не могло. Рядового українця, котрий мирно собі пасся під чужою опікою, спершу навантажили поняттям «власна незалежна держава», щоб потім із легкістю інтерпретувати цю незалежність по-своєму. Діяти так, щоб не залежувалася колись державна власність, а перекочовувала у приватні руки. За принципами не справедливості, а сили і пролазництва.
Оскільки так звана національна еліта почала перерозподіл майна, їй ніколи було повести розгублених людей на риштовання власної держави. Почався двоїстий небачений процес: розмивання реальних обрисів держави як такої та відкочування громадян на хутори. Хай новостворені пани лупцюють один одного, аби у нас чуби не тріщали. За офіційним опитуванням соціологів, нині від 20 до 35% громадян (залежно від регіону) не вважають Україну своєю державою. Виникає запитання: яку державу вони мають за свою? Але поставити його — означало б цинічне знущання над зневіреними людьми.
Ми й самі знаємо: тиша за міцно зачиненими вікнами дуже оманлива. «Мояхатаскрайність» завжди нас відкидала далеко назад. Точніше, в обійми чергового пана. І нині ця психологія не менш згубна. Ситуація значно погіршилася, адже перекроювачі світоустрою класно грають на цій задавненій українській психології. Чи менталітеті. Називайте, як хочете, але результат буде однаковим. Власне, він перед нашими очима. Ілюстрацій до нього — греблю гати. Нещодавно чув одкровення одного банкіра. Мовляв, ми (мабуть же, під «ми» мав на увазі все інтернаціональне банкірське плем’я) вже самі відчуваємо, що давно перегнули палку. Чому ж народ мовчить? І оскільки він — ні пари з вуст, то, за законами ринку, можна підкрутити гайки (підняти ставки на послуги лихварства) ще. А народ, як ми розуміємо, тільки тоді не мовчить, коли він об’єднаний і дбає про своїх онуків.
Тож даремно ми не виробляємо звичку вітати одне одного зі святом Незалежності. А дехто, почувши привітання, навіть пирскає в кулачок, неначе йому розповіли сальний анекдот. Даремно. Адже якщо немає власної держави, — буде чужа. І ще. Коли руйнуються підвалини, падає щось велике, під завалами опиняються всі. Без винятку. Це все суть ілюзії, що можна відсидітися на далекому хуторі. Тому доцільніше, мабуть, якомога частіше нагадувати комусь і собі, що маємо прекрасне свято — День Незалежності. Та й згадувати про неї, оту незалежність, не тільки у серпні…