115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АРКАДІЯ ГАЙДАРА

КУМИР. За радянських часів стверджували, що літературний псевдонім дитячого письменника Аркадія Голікова у перекладі з хакаської означає «Той, хто йде попереду». Нині доводять, що «хайдар» дослівно перекладається як «куди?». Насправді «гайдар» в українській мові — поширений на Слобожанщині синонім слів «чабан, вівчар».

100 РОКІВ УНІВЕРСАЛУ ПРО ЗЛУКУ

Про соборність від «Сяну до Дону»

ПОГЛЯД. Відзначаючи чергову річницю проголошення на Софійському майдані Універсалу про злуку українських земель, не варто забувати, що через тиждень після цього до Києва вступили більшовики, а керівництво Західно-Української Народної Республіки на момент об’єднання Галичини, Буковини й Угорської України з Наддніпрянщиною вже евакуювалося зі Львова до Станіслава (нині Івано-Франківська). Правда й те, що молода держава опинилась у ворожому кільці: з північного сходу йшли прислані з Росії більшовицькі армади, з північного заходу — польські легіонери, а на півдні атакувала денікінська біла армія, яку озброїли і обмундирували країни Антанти.

Правда й те, що українці підтримували створення УНР, і це красномовно засвідчило успішне відбиття першої інтервенції російських більшовиків та вигнання німецьких окупантів із Наддніпрянщини у 1918 році. Не менший ентузіазм і прагнення до національної самостійності продемонстрували Листопадовий чин у Львові та рішення Буковинського віча в Чернівцях і Всенародних зборів у Хусті на Закарпатті, що стало основою створення ЗУНР.

На жаль, за вже поганою українською традицією, політики напрочуд швидко забули не лише про те, завдяки кому прийшли до влади, а й про інтереси держави як гарантію власного самозбереження. Отож гучні слова, виголошені на Софійському майдані, що «життя вимагає спартанського почуття обов’язку, аскетизму і героїзму», традиційно адресовано пересічним громадянам, а не політичній еліті.

Не менше питань до соборності українських земель, про яку традиційно говорять з нагоди річниць проголошення Злуки. Ідеться не про Крим, у 1954 році «навіки» подарований Росією Україні. Згадаймо, що Українська Центральна Рада не претендувала на півострів, вважаючи, що його долю має вирішити корінний народ, який його населяє, — кримські татари.

Натомість до України мали відійти всі території, населені переважно етнічними українцями. Однак за межами держави залишилися Стародубщина на нинішній Брянщині, Суджанщина на Курщині, українські повіти на Воронежчині, Таганрожчина, Кубань і Донський край. Доречно нагадати, що Таганрог аж до 1924 року був українським, а кубанські й донські «казакі» досі вважають своїми наші народні пісні.

Аналогічна ситуація на західних кордонах України, де волею більшовиків землі українського Придністров’я передали Молдові, а частину західноукраїнських територій, «визволених» після нападу 1939 року Третього рейху і СРСР на Польщу, Сталін виміняв у Гітлера на Литву. Згодом до них додався Перемишль, який до 1941 року був українським, бо кремлівський вождь як типовий кримінальний авторитет керувався не історичними й етнічними реаліями, а принципом «пацан слово держить».

Насправді Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Надсяння — так само українські землі, як Галичина, Волинь чи Поділля й Київщина. Останні аж до другого поділу Речі Посполитої, що відбувся 1793 року, теж вважали польськими.

Ідеться не про повернення України в кордони від «Сяну до Дону», бо у сучасній Європі, яка об’єднується, лише шовіністи претендують на чуже замість того, щоб наводити лад у власному домі. Однак уже бачимо, якою бідою обертається нехтування інтересів одноплемінників на історичних українських землях, що через різні причини опинилися за державними кордонами України. Тут не гріх повчитись у сусідів із Польщі й Угорщини, які забезпечують наших співвітчизників «картами поляків» і навіть повноцінним подвійним громадянством.

180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ЧУБИНСЬКОГО

Творець гімну України

ПОСТАТЬ. Завидна доля написаних восени 1862 року віршованих рядків «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Уже понад півтора століття живуть вони в серцях українців, набувши у нашій державі статусу гімну. Глибоко символічно, що його текст написав уродженець Наддніпрянщини Павло Чубинський, а музику — галичанин Михайло Вербицький. Їхній твір об’єднав українців задовго до того, як постала єдина соборна Українська держава.

На жаль, далеко не всім відомо, що заслуги Павла Чубинського не обмежуються текстом нашого національного гімну, що стало виявом миттєвого осяяння. За спогадами очевидців, молодий випускник Петербурзького університету написав геніальні рядки фактично експромтом, а в січні 1863 року без слідства і суду його вислали на поселення в Архангельську губернію.

Чубинському не оголосили ні причин покарання, ні терміну. Лише після письмового звернення до самого царя вдалось отримати перелік злочинів: «відвідання могили Шевченка», «спів обурливих малоросійських пісень», «носіння малоросійського костюма». І хоч рядки «Ще не вмерла України» вже були в рапортах донощиків, авторство Чубинського ще залишалося таємницею для жандармів.

Фактично Чубинського жорстоко покарали тільки за його українські переконання, бо жоден з інкримінованих йому вчинків за законами Російської імперії офіційно не вважали злочином. Ще не було ухвалено Валуєвського циркуляра, а імперська влада в кожному освіченому українцеві, який не відцурався своєї національності, вже бачила потенційного ворога. У підсумку народився не передбачений жодним зводом законів вердикт: хоч жодних доказів провини немає, Чубинського з України вислати.

Заслання могло стати довічним, якби не винятковий дослідницький талант патріота-українця. Його аналіз стану хлібного і лляного виробництва та торгівлі в Архангельській губернії, вивчення проблем солеварної галузі, обґрунтування доцільності будівництва В’ятсько-Двінської залізниці зацікавили ділові й наукові кола імперії.

За завданням Вільного економічного та Російського географічного товариств Чубинський провів детальне обстеження семи губерній Північного краю, за яке автора в січні 1869 року нагородили срібною медаллю Імператорського географічного товариства. Та найважливіше: за клопотанням видатних науковців Чубинському дозволили вільно проживати на всіх територіях Російської імперії за винятком… Архангельської губернії, де публікації засланця в газетах про хабарництво і сваволю місцевих чиновників допекли властям до живого.

У травні 1869 року колишнього засланця з «височайшого соізволєнія» відрядили до малодослідженого, але одного з найбагатших і найбільш цивілізованих регіонів імперії — Південно-Західного краю, як офіційно називали тоді Україну. На планомірне вивчення виробничих сил велетенської території й побуту місцевого населення передбачили всього 3 тисячі рублів. За чотири роки роботи дослідники під керівництвом Чубинського зібрали безцінні матеріали, видали в семи томах (дев’ять книг) «Праці етнографічно-статистичної експедиції у Західно-Руський край».

Ця безцінна наукова праця, за словами Івана Франка, — «основа всіх подальших робіт з етнографії та мови Південної Руси». Ще вагоміша її роль у формуванні культурно-національної самосвідомості українців. Зокрема томи праць Чубинського з казками й піснями були улюбленими книжками маленької Лесі Українки, тексти яких вона знала майже напам’ять.

Колись суто прикладні дані про характерні заняття населення, його доходи, житло, одяг, традиційну їжу, стан виробничих сил і торгівлі, шляхи сполучення нині перетворились на безцінні історичні документи. Не менш значимі наукові описи Холмської Русі, Підляшшя, Седлецької і Гродненської губерній, Пінського і Мозирського повітів Мінської губернії, що засвідчують їх заселеність етнічними українцями.

Стараннями Чубинського 2 березня 1874 року в Києві провели одноденний перепис населення, під час якого більшість киян назвали себе «малоросами». Та особливо обурило російських шовіністів, що містян запитували про володіння українською мовою, а не «малоросійським нарєчієм».

Не дивно, що Чубинського вдруге вислали з України, прирікши на злиденне існування, бо якщо на рідній землі була змога працювати на приватних цукрозаводах і повертати накопичені заради науки борги, то в Росії довелося служити дрібним чиновником на залізниці.

160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА МІЛЮКОВА

Типовий російський ліберал

ПАРАЛЕЛІ. «Офіційне визнання слів «Україна» й «українці» неминуче спричинить зменшення руського народу більш як на третину і відріже російські землі від Чорного моря. Навіть якби Україну було введено до складу Російської держави, але вона зберегла назву, то цим ми залишили б поле діяльності для сепаратистів, бо доки існує окремий народ, доти його домагання власної окремої держави завжди матимуть ґрунт і рацію».

Ці слова датованого 1918 роком звернення російських політиків до керівників держав Антанти приписують Павлові Мілюкову, лідерові партії кадетів (конституційних демократів) і одному з чільних опозиціонерів царському режиму. Та це не завадило великоросійському шовіністові здобути прізвисько Мілюков-Дарданелльський за заклики відвоювати в Туреччини Дарданелли й Босфор і, як бачимо, люто ненавидіти Україну й українців.

Нічим від нього не відрізняється більшість нинішніх російських лібералів і опозиціонерів, для яких Крим — «ісконная земля Росії», а захист новітньої нації «рускоязичних» від міфічних утисків — священний «долг», навіть коли йдеться про збройну агресію проти сусідніх держав. Як тут не згадати давню мудрість, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання.