Хто створив зло?

70-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ КРИМУ ВІД ОКУПАЦІЇ

Півострів воїнської слави і… генеральської ганьби

ПАМ’ЯТЬ. У відповідь на просте запитання: скільки фронтів визволяли Україну? — зазвичай згадують лише чотири українські. Утім, Чернігівсько-Прип’ятська операція і взяття Ковеля — це заслуга військ Білоруського фронту, а початок кровопролитної епопеї визволення Криму — внесок Північнокавказького фронту.

Саме форсування Керченської протоки та Ельтигенський морський десант мали стати прологом до вигнання окупантів із кримської землі, хоч військові фахівці пропонували обмежитись лише блокуванням зосереджених на півострові трьох німецьких і семи румунських дивізій. У силу географічних особливостей півострова це завдання забезпечували малими силами, що давало змогу вивільнити війська для наступу на більш перспективних напрямках.

Утім, 1 листопада 1943 року, коли у битві на Дніпрі не був зайвим жоден багнет, а в бій масово кидали спішно мобілізованих і не навчених українців, понад 150 тисяч досвідчених вояків зосередили для кидка через Керченську протоку. Однак десантна операція, попри особисту мужність і жертовність її учасників, закінчилася цілком прогнозованим провалом. Це було зумовлено як труднощами її проведення за умов зимових штормів, так і відсутністю кораблів для переправи військ та артилерійської підтримки десанту. Як згодом обережно підсумував маршал Василевський, «наступ не тільки не дав бажаних результатів, а й призвів до значних і невиправданих втрат». Причому, додамо вже від себе, без жодної відчутної шкоди для ворога, що красномовно засвідчила реорганізація Північнокавказького фронту в Приморську армію та відставка його командуючого.

Тож визволяти Крим довелось військам 4-го Українського фронту, сформованого переважно із нашвидкуруч мобілізованих польовими військкоматами українців. Цього разу головні удари завдавали через Перекопський перешийок та із плацдарму, захопленого на кримському березі Сиваша.

На відміну від більшості сталінських «м’ясників», звиклих перемагати великою кров’ю, командуючий фронтом Толбухін продемонстрував зразок справжнього воєнного мистецтва. Зокрема під час артилерійського удару по ворожих укріпленнях на Перекопському перешийку, що передував наступу 8 квітня 1944 року, вогонь кілька разів переносився з переднього краю в глибину оборони противника. Причому перед завершальним ударом із радянських окопів піднялися… тисячі опудал у шинелях і касках. Німці, звиклі до шаблонних дій сталінських воєначальників, щоразу займали передові позиції і… потрапляли під нищівний шквал артвогню.

Не меншим сюрпризом для противника стала несподівана поява на Сиваському плацдармі танкового корпусу, потай переправленого через Сиваш. Удар танкістів та вмілі дії піхотинців під командуванням уродженця Херсонщини генерала Кошового фактично вирішили долю Криму. Не зайве нагадати, що під командуванням Толбухіна було 10 дивізій, тимчасом як Приморська армія, що змогла перейти у наступ лише після успіху 4-го Українського фронту, налічувала 12.

Німецьке командування відразу почало відводити війська до Севастопольського укріпленого району, який Гітлер дав наказ захищати до останньої можливості. Утім, він переймався не стільки Кримом, скільки захистом підступів до румунської нафти та продовженням постачання хрому з Туреччини.

Ранком 5 травня війська 4-го Українського фронту розпочали штурм Севастопольського укріпленого району. Не зайве нагадати, що свого часу німецьким військам знадобилось 250 днів(!), аби взяти місто-герой, натомість наші воїни звільнили Севастополь за 58 годин! Причому йшлося аж ніяк не про легке завдання. Чого, наприклад, варте форсування під ворожим вогнем Північної бухти, забитої тисячами трупів розстріляних окупантами коней. Про використані для переправи підручних засобів — від дощок і дерев’яних дверей до порожніх трун, передбачливо заготовлених німецькими інтендантами, — рідко згадують навіть професійні історики.

Зрештою, як і про суттєву та напрочуд красномовну різницю у ставленні до власних солдатів полководців двох ворожих армій. Якщо радянські 1942 року втекли підводними човнами із Севастополя, залишивши на поталу ворогу близько 100 тисяч піхотинців і матросів, то німці продовжували евакуацію своїх військ навіть із мису Херсонес — останньої точки їхньої оборони. Та вже до середини дня 12 травня 1944 року в майже 10 тисяч окупантів не залишилось іншого виходу, як здатись у полон чи загинути.

165 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАНАСА МИРНОГО

«Пропаща сила»

ПОСТАТЬ. «У нас поняття особистої свободи існує як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси отаманство), а не як народно-державне розуміння свободи, як усвідомленої необхідності. Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова?» — з гіркотою писав Олександр Довженко. Підтверджень його правоти багато: від часів Нестора Махна, який вступав у союзи з усіма і проти всіх, до сьогодення, коли кожен самооборонівець сам собі сотник, а чи не у кожному містечку на Донеччині — власний «народний» губернатор.

У художній літературі чи не найглибше тему «пропащої сили» розкрив Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», що спочатку навіть так і називався «Пропаща сила». Однак далеко не всім відомо, що доля письменника — теж приклад марнування велетенського творчого потенціалу. Син дрібного миргородського чиновника Панас Рудченко (справжнє прізвище прозаїка) дослужився до чину дійсного статського радника, що відповідало званню генерал-майора в армії. Для творчості залишався вільний від служби час, і митець писав принципово не загальнообов’язковим «язиком», єдино дозволеним для красного письменства після Емського указу.

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — його мова», — вважав Панас Мирний, а тим часом написані російським генералом твори друкували тільки за кордоном, звідки вони нелегально потрапляли до українського читача.

ОФІЦІЙНЕ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ТЕОРІЇ ВІДНОСНОСТІ

Хто створив зло?

БУТТЯ. Один з викладачів, у яких навчався Ейнштейн, сказав на лекції, що, якщо все на світі створив Бог, то і зло також.

У відповідь майбутній творець теорії відносності заявив, що, згідно із законами фізики, абсолютний нуль температури — не холод, а лише повна відсутність тепла. Так само темрява чи тиша — просто відсутність світла чи звуків. Отож зло — всього-на-всього брак добра, яке має примножувати кожен з нас.

ПОЧАТОК ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКИХ ТАТАР

Злочин без терміну давності

ТРАГЕДІЯ. Навряд чи нинішня ситуація в Криму була б можливою, якби 70 років тому сталінський режим одним розчерком пера не оголосив зрадниками весь кримськотатарський народ. Причому тих, хто досі прагне довести обгрунтованість цього рішення, не турбує те, що з не меншим правом можна звинуватити у колабораціонізмі росіян з їхньою «Російською визвольною армією» генерала Власова, майже десятком суто російських дивізій СС та вражаючою кількістю поліцаїв-великоросів.

Тимчасом як нечисленний кримськотатарський народ за роки війни дав країні шість Героїв Радянського Союзу та одного Двічі Героя.

Ініціатором колективного покарання став колишній нарком національностей Сталін, який свого часу зі знанням справи гнівно таврував злочинні порядки імперської тюрми народів: «Царизм навмисно заселяв кращі кутки окраїн колонізаторськими елементами, щоб відтіснити місцеві національні маси у гірші райони і посилити національний розбрат». Утім, як бачимо навіть нині, режими змінюються, а імперська великодержавна політика Росії — ні.

Для примусової депортації корінного народу, що мав звільнити місце великоросам, на півострів заздалегідь перекинули 23 тисячі бійців НКВС та залучили бойові частини 4-го Українського фронту, затримані в Криму для проведення спецоперації. Офіційно вона розпочалася вранці 18 травня й тривала до 16 години 29 травня 1944 року. Депортованим відводили кілька хвилин на збори, дозволяли брати лише речі, які могли підняти на плечах зазвичай і без того обтяжені малюками багатодітні татарські родини.

Операція фактично тривала дві доби, впродовж яких «підвезено спецконтингенту до станцій посадок 165 515 осіб». Ще понад тиждень методично відловлювали тих, хто намагався сховатися або дивом уникнув депортації у містах чи не татарських селах, за рахунок чого чисельність депортованих зросла до 194 303 осіб. Понад чверть із них загинули в дорозі та місцях постійного поселення, де влада заздалегідь потурбувалася, щоб нещасних зустрічали як «ізмєнніков Родіни».

Депортація кримських татар стала найбільшою та «найорганізованішою» серед аналогічних спецоперацій, а тому аж 413 її учасників відзначили бойовими орденами. Справді, її не можна в жодному разі порівнювати зі, скажімо, виселенням чеченців у лютому 1944 року, коли через брак достатньої кількості вагонів частину депортованих довелося просто перестріляти біля «місць посадки», а 705 жителів високогірного аулу Хайбах живцем спалити у стайні (у білоруській Хатині, що стала символом звірств фашистів, загинули 149 мирних жителів). Чи не єдиним прорахунком у Криму катів з НКВС стали татарські поселення на Арабатській стрілці, про які згадали вже після подання звіту про повне завершення депортації. Отож задля справної звітності людей завантажили на баржу і разом з нею затопили в морі.

Мимоволі виникає «провокаційна» думка, що немає принципової різниці між злочинами проти людяності, вчиненими нацистами та катами в радянській уніформі. Їхні дії відрізняються лише тим, що перші знущалися над чужими народами, а «наші» — над власними громадянами. Втім, Конституційний суд України ще у 2001 році в унісон із росіянами визнав неконституційним Римський статут, за яким Міжнародний кримінальний суд розглядає не підвладні терміну давності злочини проти людяності. Тим самим подовжено ганебну практику радянських часів, коли вже внуки і правнуки замордованих покладають квіти навіть на могили катів, які вбивали їхніх рідних, а спадкоємці вбивць досі галасують про будь-чиї «звєрства», крім учинених під червоними прапорами. 

Сторінку підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)