Під час псевдореферендуму про незалежність «ДНР» і «ЛНР» одурманені сепаратистською пропагандою учасники цього дійства криком кричали, що, мовляв, досить трудягам-донбасівцям годувати вуйків з полонин і селюків з аграрних регіонів України. Нині, коли самопроголошені республіки стали сумною і трагічною реальністю, лунають уже інші заяви: мовляв, донбасівські пенсіонери все життя пропрацювали на Україну, а тому нехай вона фінансує пенсії та всі інші належні за законом соціальні виплати.

На перший погляд, начебто цілком справедлива вимога. Ось лише насправді, на відміну від банківського вкладу, кошти до Пенсійного фонду надходять із заробітку тих, хто нині працює. Фактично вони фінансують виплати тим, хто своє вже відпрацював. Отож незалежні «ДНР» і «ЛНР», із територій яких не надходить жодної копійки ні до Державного бюджету, ні до Пенсійного фонду, мали б самі забезпечувати виплати пенсій на підконтрольних бойовикам територіях за рахунок зібраних тут податків. Тим більше, що коли раніше Донбас «годував усю Україну», то нині прогодувати лише самих себе вже нібито не проблема. До речі, після розвалу СРСР нові незалежні республіки не з’ясовували, хто із пенсіонерів скільки пропрацював на тій чи іншій території сусідньої країни, а власними силами почали виплачувати пенсії, які в результаті цього, на жаль, за одного стажу і заробітку в різних країнах СНД аж ніяк не однакові. Не зайве нагадати, що Росія виграла саме завдяки тому, що мільйони нині українських громадян трудились на Далекому Сході й Крайній Півночі, а пенсії  отримують в Україні, де фактично ніколи не працювали.

Утім, керівництво «ДНР» і «ЛНР» та їхні покровителі з Кремля категорично не згодні з тим, що донбасівських пенсіонерів має утримувати власна економіка «незалежних республік», яка нині воює, а не працює.

Крім того, Донбас-«годувальник» давно вже звик жити за рахунок дотацій, зароблених вуйками і селюками. Згадаймо, що більшість вугільних шахт у Росії давно вже закрито через збитковість. В Україні натомість вугільна галузь існувала за рахунок бюджетних доплат за видобуте собі у збиток чорне золото. Мета благородна — забезпечити шахтарів роботою, а державу — альтернативою російському газу, але ціною фактичного пограбування всієї країни на користь Донбасу.

Така сама ситуація із пільговими пенсіями для працівників шкідливих професій, які майже у всіх на південному сході України, де шахти, металургійні і хімічні виробництва. Тому пенсійні фонди на Донеччині й Луганщині традиційно дотаційні, бо пенсії тут здебільшого високі, а вихід на неї — ранній. Отож, подобається це чи ні донбасівцям, але саме вуйки і селюки, які отримують мінімальні зарплати і відповідні пенсійні виплати, фактично забезпечували добробут тих, хто «порожняк не гонить».

Не кажу вже, що вугілля і метал не їстимеш, а вартість харчів у сусідній Росії така, що навіть у розпал боїв підприємці з територій «ДНР» і «ЛНР», ризикуючи власним життям, їздили отоварюватись на підконтрольні «київській хунті» території, а не до «братів» на сході.

Ще однією поганою традицією ще з мирних часів залишились мільярдні борги жителів Донеччини і Луганщини за житлово-комунальні послуги, і насамперед тепло та природний газ, яким тут звикли користуватись на шару. Натомість Росія енергоносії продає, а не дарує. Тому різницю доводилося гасити за рахунок держбюджету, тобто знову за кошт вуйків і селюків.

Тож найкращі ліки від сепаратизму — життя за власний кошт, як і має бути в незалежних державах, а не паразитичних утвореннях на тілі України.